Черга на усиновлення, спогади про рідний Донецьк та розмови з дітьми про війну: адвокатка і блогерка Інна Мірошниченко у "Точці опори"

Інна Мірошниченко — адвокатка, телеведуча та блогерка з аудиторією в понад 130 000 підписників в Instagram. У січні 2023 року Інна разом із чоловіком телеведучим Тімуром Мірошниченко почала процедуру усиновлення дитини. У червні того ж року подружжя стало батьками дворічного хлопчика, якого назвали Марсель. Марсель став третьою дитиною в родині відомих українців. Інна та Тімур вже виховували двох власних дітей — доньку Мію та сина Марка.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Інна Мірошниченко поговорила про рішення з чоловіком усиновити дитину та реакцію інших членів сім'ї на цю новину. Також вона пояснила, як влаштована система усиновлення в Україні, та чому її варто реформувати. Телеведуча і блогерка розповіла, яким чином говорить із дітьми про війну, чи підтримує вона з кимось зв'язок зі свого рідного нині окупованого Донецька, та дала поради тим, хто наважується усиновити дитину.

Чому система усиновлення в Україні потребує реформ

— Я захоплююсь тим, що ви з Тимуром усиновили хлопчика. Марсель вже освоївся вдома? Відчуває, що в нього є дім?

— Він у нашій сім'ї вже близько семи місяців. Десь до півроку в нього тривала адаптація. Він відмовничок від народження, а це означає, що у нього ніколи не було прикладу сім'ї. Це найскладніший випадок для усиновлювачів, бо дуже часто батьки протягом років показують дитині, що таке "сім'я", хто такі "мама" і "тато". Нам дуже пощастило — буквально за кілька місяців у нас вибудувалася чітка прив'язаність. Він уже добре розуміє, де його дім, що це його сім'я і яка роль у кожного з членів сім'ї. Зараз він почувається як звичайна дитина, яка народилася і виросла в сім'ї. 

— Процес усиновлення Марселя відбувався майже онлайн. Ви публікували в соцмережі все: від подачі документів до школи, де ви, як батьки-усиновлювачі, проходили вишкіл. Це було ваше свідоме рішення чи у вас просто іншого виходу не було, адже ви відомі люди і все одно це стало б публічним? 

— Ми не планували так робити, хоча не хотіли і приховати від усіх. Не на широкий загал. Але коли почали стикатися з бюрократичними перепонами, заглибилися в цю систему,  то побачили, яка вона насправді гнила і як вона дбає не про інтереси дитини, а про те, як набити кишені за рахунок цих нещасних дітей. Про цих дітей ніхто не знає, у них немає батьків чи представників, які могли б звертати увагу на порушення прав. Ми зрозуміли, що іншого виходу, окрім як надавати розголосу, ми не маємо. Це наш єдиний спосіб впливу і ми маємо його використовувати. Ми — медійні люди. 

У мене є юридична освіта. Я знаю, де вчиняють правильно, а де порушують закон. Ми мали це зробити в інтересах не стільки особисто нашого усиновлення, а скільки в інтересах десятків тисяч тих дітей, які залишаються в "сірій зоні".

Другий момент, який для нас теж був важливим, — ми хотіли надихати своїм прикладом. У нас, на жаль, багато людей мають стереотипне уявлення про усиновлення, про дітей і про те, як вони адаптуються. Ми хотіли зруйнувати це.

— Зараз це, на жаль, дуже актуальна тема, адже у зв'язку з війною багато дітей залишилися без батьків. Система складалася давно. Ви багато розповідали про те, яка вона непрозора. Як юрист, ви бачите, як можна змінити цю систему? Що негайно треба робити?

— Безумовно, бачу і говорю про це на усіх майданчиках, де тільки маю голос. В Україні, на щастя, є багато молодих ініціативних людей, які готові реформувати систему. Але ця система складається з сотень тисяч людей, які незацікавлені у змінах. 

Зараз я бачу, що реальні зміни є. Вони дуже поступово, але відбуваються. Дуже рада, що мене до цього долучають, запрошують до різних комітетів. Ми ж не тільки про те, як хейтити. На кожне "погано" у нас із чоловіком було бачення того, як зробити краще. Просто це треба розповідати тим, хто має змогу і владу це змінити.

"Ніхто не хоче допускати медійних людей до цієї системи"

— Скільки ви витратили часу на усиновлення Марселя? 

— Ми дуже швидко його усиновили — другого січня подали документи, 22 червня отримали рішення про усиновлення. Шлях тривав шість місяців. 

— Швидко, тому що ви відомі люди? 

— Ні, навпаки. Ми теж думали, що прийдемо до служби у справах дітей, і нам не те що будуть радо плескати в долоні і допомагати, але хоча б не будуть чинити перешкод. Насправді ми стикнулися з тим, що це навпаки і є перепона. Ніхто не хоче допускати медійних людей до цієї системи, тому що вони побачать недоліки, почнуть про це говорити, а це може призвести до додаткових перевірок. 

Допомогло те, що я юрист за освітою і завдяки адвокатській діяльності можу перти як танк. Роками я створювала в собі таку опцію як "не реагувати". Наприклад, коли телефонуєш, а з тобою не хочуть розмовляти. Коли я починала свою кар'єру, мені треба було дізнаватися інформацію в суді чи в якійсь облдержадміністрації. Зі мною кидали слухавку, відповідали дуже неетично, відверто брехали. 

Всі усиновлювачі з цим стикаються. Хто більш впертий і пробивний, той швидше доходить. 

— Хто у вашій родині першим заговорив про усиновлення? 

— Кожен із нас думає, що він був першим. Ми тоді жили нарізно: я була в евакуації з дітьми, а Тімур в Києві. Пам'ятаю, як я наважувалася на те, щоб це сказати, бо не знала, як він відреагує. Раптом скаже: "Ні, це не для мене"? Це ж мене розчарує. Але він дуже легко відповів: "Так!". Ніби теж про це вже думав. Коли вже потім його питали, він казав, що справді про це думав.

— А чому ви про це думали? У вас же є двоє маленьких дітей. Чи вплинув на ваше рішення той жах, який вже відбувався в країні?

— Безумовно, це стало останньою краплею, яка показала, що не буде більш влучного моменту, ніж зараз. Ми відчули, що діти — це справді найголовніше, що може бути в житті. І що є безліч дітей, у яких, на жаль, немає дорослих. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, працівники дитячих будинків у першу чергу думали про себе і свої сім'ї. В них теж є свої діти, чоловіки, дружини і так далі. Вони думали, як їх рятувати. І це нормально. Потім хтось там допомагав з евакуацією дитячих будинків, але все одно немає на кожну дитину дорослого, який її обійме і скаже: "Все буде добре, я буду з тобою поруч". Це мені дало зрозуміти, що якого ще слушного моменту я чекаю, аби допомогти дитині? 

Коли ми думаємо, народжувати третю дитину чи ні, ми зважуємо фінансовий стан і те, що ми можемо дати. Але ці діти вже народилися, вони вже є і вже чекають. Ти, що ми будемо готуватися, чекати і відтягувати цей момент, ми тільки продовжимо час, який дитина проводить у особистому пеклі.

"Ми готові взяти ще одну дитину"

— Перед тим, як у вашій сім'ї з'явився новий малюк, чи були у вас особисто якісь перестороги? Можливо, чогось особливо боялися? 

— Єдине, чого я реально боялася на початку — що мої діти не приймуть цього кроку, це їх травмує і вони не будуть дружити між собою. Ми використали весь цей проміжок часу в дев'ять місяців, аби зрозуміти, чи готові діти. Ми б ніколи не подали заяву, якби не були впевнені в тому, що діти свідомо хочуть мати брата чи сестру.

— Ви з ними говорили на цю тему? 

— Постійно, але ми зайшли здалеку. Розповідали їм про те, що є дитячі будинки, відповідали на їхні запитання, чому там є діти і де їхні батьки. Розповідали, що цих дітей можна взяти до себе не погратися, а на все життя. Потім підійшла Мія і запитала, якщо там є діти без батьків, то чому ми не можемо їх забрати? Вона у п'ять років сама побудувала цей логічний ланцюжок. Ми відповіли, що так, ми можемо взяти. Маркусь, напевно, не розумів, що це таке. Але йому було 3,5 років на той момент.

Мія точно знала, що вона хоче — брата і сестру. Тому вона досі не розуміє, чому тільки брат є і коли з'явиться сестра? Вона в очікуванні, а ми зараз на шляху повторного навчання і проходження цих бюрократичних перепон. 

На першому ж занятті у школі для усиновлювачів ми малювали нашу майбутню сім'ю. Чомусь ми вдвох намалювали додатково ще дві дитини. Я запитала: "Так ти про двох думаєш?". Він такий: "А чого з одного починати? Два відразу двох". Ми завжди хотіли велику родину і говорили, що в нас буде багато дітей — три, як мінімум, а краще п'ять. 

В результаті цих курсів нам не дозволили взяти двох дітей. Психологи не повірили, що нашого ресурсу вистачить на ще двох дітей, коли у нас уже є двоє маленьких. Але ось я знову прийшла на ці курси і сказала, що їх колеги казали, що ми не впораємось, то я прийшла, аби довести протилежне.

Черги на усиновлення та "здорові" діти в дитбудинках

— Ви не їздили в дитячий будинок? Починали процес із Служби?

— Якщо хтось хоче усиновити дитину, то пошук через дитячий будинок — це неправильний пошук. Здебільшого, в дитячих будинках перебувають діти, які не мають статусу. Ви їх ніколи не усиновите. Там може бути 60 дітей, а з них тільки двоє мають статус. Ви не знаєте, хто саме з них, а ніхто в дитбудинку не має права вам це казати. Працівники дитбудинку теж можуть не знати. В них просто є вихованці і ніхто не знає, чи в них є мама по документах, чи немає. Саме тому це все робиться через службу. Краще не караяти собі серце і не їздити, не дивитися. Для будь якої адекватної мами це випробування. 

Треба йти через службу у справах дітей. Там вам скажуть, що дітей немає. Так і є, насправді. Багато людей стоїть у черзі на усиновлення. Коли ми ставали в чергу, в Україні було півтори тисячі сімей зі статусом кандидатів-усиновлювачів, які чекали на свою дитину. Ми були 35-ті в черзі. Психологи нам визначили одну дитину віком від одного до чотирьох років. Нам сказали, що в Києві дітей немає і не буде. Марсель із Житомирської області.

Від моменту вилучення дитини з сім'ї до присвоєння їй статусу минає зазвичай рік-два чи навіть більше. Тоді вона може шукати нову сім'ю, а тому стає на облік у районі. Її пропонують кандидатам у черзі. Якщо вони всі відмовилися, дитина йде на міський облік. Якщо в місті відмовилися або вийшов строк, вона потрапляє на національний облік — опиняється на сайті Мінсоцполітики. Зазвичай, якщо дитина здорова і віком до 10 років, то на цих етапах не затримується, бо реально є черги. На сайт Мінсоцполітики потрапляють діти, від яких усі відмовилися та які не підійшли усиновлювачам. Наш Марсель був саме такою дитиною. Півроку простояв на обліку, і ніхто з ним не познайомився. Коли він потрапив на національний облік, я вже займалася "телефонним тероризмом" — телефонувала в усі служби і шукала, коли в них з'явиться нова доступна дитина. 

Анкета Марселя з'явилася першою, тож ми відразу до нього поїхали. Ми знали, що візьмемо першу ж дитину, яку дозволить нам система. Ми не вибирали, хоча є люди, які вибирають. Але треба готуватися до того, що сьогодні ти відмовишся, а наступний варіант може бути за рік-два-три.

— Чому від вашого Марселя відмовлялися? 

— У нього був складний стан здоров'я. В таких закладах в принципі не буває здорових дітей, бо атмосфера, в якій вони перебувають, дуже травмуюча. Навіть здорові діти стають нездоровими. Вони перебувають в режимі виживання, тому організм перестає розвиватися. Всі діти в закладах не відповідають своєму вікові. Трирічна дитина завжди буде фізично розвинена мінімум на два роки, а інтелектуально — на ще менше. Люди думають, що дитячий будинок — це цілодобовий садочок, де за дітьми дивляться і годують. Але дитині важливо мати індивідуального дорослого.

Коли вам там кажуть дитина здорова, це означає, що у неї є ті хвороби, з якими можна впоратися любов'ю чи звичайним зверненням до лікаря — відставання у розвитку, нескладні захворювання тощо. У дітей, які мають певні порушення та вади, з якими не так легко впоратися чи взагалі не факт, що можна впоратися, є великі ризики, що їх не усиновлять взагалі. Зазвичай саме такі діти з'являються на сайті Мінсоцполітики.

У Марселя було дуже багато питань по здоров'ю, частина з яких уже частково вирішена. З деякими доведеться жити все життя. Але ми за ці півроку настільки адаптувалися, що ми не бачимо їм. Тільки коли запитують, я згадую про те, який у нього стан здоров'я. Такі проблеми — це теж лотерея. Ми не впевнені, що народимо здорову дитину. Не варто боятися. Багато усиновлювачів хочуть здорову дитину, бо бояться.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про роботу на цвинтарі, написання книг на фронті та хейт через російську мову: письменник і військовий Павло Белянський у "Точці опори"
• Відмова від громадянства РФ, спілкування російською мовою та кіно про війну: інтерв'ю з режисером Романом Балаяном у "Точці опори"
• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"
• Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"
• Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"