Про роботу на цвинтарі, написання книг на фронті та хейт через російську мову: письменник і військовий Павло Белянський у "Точці опори"

Павло Белянський — письменник, сценарист, військовий із позивним "Паштет", автор бестселера "Я працюю на цвинтарі". За цією книгою зняли однойменний фільм, який отримав схвальні відгуки критиків та глядачів. 25 лютого 2022 року долучився до тероборони Київщини, а згодом вступив до лав Збройних сил України. Воював у гарячих точках на Херсонському напрямку та у Харківській області. Записи та нотатки з передової стали основою нової книги Павла Белянського, яка зараз готується до друку. Одружений, має доньку. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Павло Белянський розповів про створення бестселера "Я працюю на цвинтарі", пояснив, чому пише книжки російською мовою та як реагує на хейт відносно цього. Також він поділився, як пише книги на фронті та зізнався, що його найбільше тригерить в цивільному житті після повернення з зони бойових дій.

"Я — етнічний росіянин і продовжую писати російською"

— Ви кажете, що ми остаточно переможемо, коли російськомовні в Україні програють. Самі ви пишете російською мовою і вдома, напевно, спілкуєтеся нею ж. Тоді що ви мали на увазі і коли це станеться? 

— Це про державність, адже мова — одна з дуже великих і важливих ознак державності. 

Я — етнічний росіянин. Мої бабусі та дідусі не розмовляли українською, колискові я чув російською мовою. Але я громадянин України, а тому повинен знати мову, шанувати її, користуватися нею.

Продовжую писати російською, бо відчуваю її і дуже гарно знаю. Я вивчаю українську. На рівні спілкування — так.

— Пробували писати українською?

— Так. Українська відрізняється від російської навіть порядком слів у реченні. У мене немає такої форми мислення, щоб саме так будувати слова в реченні. Може, колись я опаную мову настільки, що зможу писати нею, але, на жаль, зараз у мене немає стільки часу. 

Я військовослужбовець, перебував у зонах бойових дій, брав участь у декількох військових операціях. Зараз я у відпустці в Києві, але що буде завтра — я не знаю. Тому намагаюся встигнути щось писати про цю війну. Постійно щось писати. Я дав таку обіцянку Богові, коли був дуже щільний обстріл, який тривав не одну добу.

"Мама не знає, що я воюю"

— 25 лютого 2022 року ви пішли в оборону. 

— Так, 25-го я вже був з автоматом. Спочатку це була тероборона, комендантська рота, потім — група швидкого реагування.

— Ви Горенку (село в Бучанському районі Київської області) захищали, так?

— Так, була Горенка, Пуща Водиця. Там тримали оборону. 

— Зустрічали росіян?

— Кілька разів був контактний бій, але вже наприкінці, коли вони тікали, блукали і на нас випадково виходили. Потім вже на інших напрямках теж. Війна — це коли тобі завжди страшно, як казав мій взводний. Але є два нюанси: ти керуєш страхом або він тобою.

— Як переключити?

— Це як фізична вправа, треба постійно над цим працювати. Хочеш бути в формі, хочеш керувати страхом, тоді працюй над ним.

— Ви казали, що гумор дуже допомагає впоратися зі стресом.

— Так, чим ти ближче до смерті, тим більше сміху, ржачу. Перед бойовим виходом можемо жартома сказати: "От якщо тебе забаранять, ми твоє спорядження поділимо".

— Кажуть, що був такий випадок, коли вам подзвонила мама, щоб привітати з днем народження. Був обстріл, а вона не знала, що ви у Збройних силах і перебуваєте на передовій. Як так трапилося? 

— Було таке, але нічого, поспілкувалися.

— Тоді вона й дізналася? 

— Ось зараз, можливо, подивиться інтерв'ю і дізнається.

— Тобто ви їй так і не розказали?

— Може здогадується. Тому що коли ти там, то можеш декілька тижнів перебувати без зв'язку. Але я не один такий. Моя сестра знає з першого дня, де я.

Хейт за твори російською мовою

— Ви говорили, що книга "Бабуся вмирати не любила" — це реальні історії з вашого минулого, з шахтарського містечка на Донеччині. Однак і додаєте, що це історії і про майбутнє. Спочатку "Бабуся вмирати не любила" вийшла російською, а потім і українською — пристойним накладом у 4000 примірників. Половину цього накладу розкупили ще до того, як вона була надрукована. Ви протягом доби підписували ту купу книжок. Що писали людям?

— Просто підпис і "Паштет". Передзамовлення я сам придумав брати. Ще коли працював над книгою "Я працюю на цвинтарі" і з'явився задум її надрукувати, я запитав на Facebook, чи є в когось бажання придбати таку книгу. А вона збиралася з окремих історій, які публікував на Facebook. Люди сказали, що готові навіть зараз заплатити за цю книгу. Так ми і зібрали гроші на тираж, друк, верстку.

— На презентації за вікнами книгарні стояли люди з плакатам про те, що це російськомовна книжка. Потім з'ясувалося, що це жарт. То що це було і хто зробив?

— Це були друзі та побратими, які мене вирішили підтримати таким чином. На війні смішне все страшне, тому вони підтримали мене саме таким хейтом.

— А справжній хейт за мову отримували чи ні? Як відбиваєтеся?

— Ніяк. Хоча спочатку відбивався, тому що приймав це дуже особисто. Але це шлях. В соцмережах неможливо щось комусь довести. Треба просто продовжувати робити своє. Я краще напишу ще один текст, ніж витрачатиму час на спілкування з хейтерами.

— Чи правда, що "Бабуся вмирати не любила" ви писали протягом півтора року на дачі у друга?

— Так, це дуже гарне місце було. Там тихо, нікого немає. Окремий будиночок, в якому можна спокійно працювати. Родина, яку я дуже люблю і яка мене не відволікає від написання. Сама книжка невелика, як на півтора роки праці, але побудована з окремих оповідань.

Про книгу "Я працюю на цвинтарі" та власне роботу на цвинтарі

— Ви написали серію оповідань, яку об'єднали в книжку "Я працюю на цвинтарі", з якої 2021 року створили однойменне кіно. 

— Я сценарій писав.

— Вам одразу запропонували написати сценарій чи це ваша ініціатива була?

— Чудовий продюсер Андрій Корнієнко прочитав книгу і ми домовилися про зустріч. Він сказав: "Треба робити кіно. Зможеш написати сценарій?". Він знайшов режисера (Олексія Тараненка, — ред.), ми втрьох сіли і обговорили, як це може бути і котра з окремих історій буде центральною.

— Вам сподобався результат? 

— Скоріше так. 

— Ви й самі працювали на цвинтарі, то чи можна казати, що писали про себе?

— Не можу сказати, що писав про себе. Писав від себе, але про тих замовників та клієнтів, які приходили до тієї ритуальної контори та замовляли пам'ятники чи інші ритуальні послуги. Саме ця історія не є цілком вигаданою. Є багато людей, котрі йдуть на цвинтар, аби сховатися від якихось зовнішніх проблем.

— Як ви потрапили на таку роботу? 

— Як в анекдоті, пощастило. Це була просто робота.

Пам'ятаю, як приїхав на Дарницький цвинтар, щоб підписати кілька паперів. Попереду була осінь, на цвинтарі не було руху зовсім. Біля будівлі стояв сумний директор, бо влітку хоч щось там відбувається, а попереду був дуже сумний період. До нього підійшла жіночка в чорній хустці і сказала: "У мене таке горе — чоловік помер". А він їй: "Так це ж чудово! Проходьте". Я зрозумів, що про це треба писати.

Я — спостережлива людина, завжди щось таке підмічаю. Раз написав, два написав. Коли поруч смерть, як на цвинтарі, так і на війні, люди стають відвертими. За таким і цікаво, і лячно спостерігати. Так і вийшла книжка.

— Зіграти в цьому фільмі було вашою ідеєю? 

— Все це продюсери, Андрій Корнієнко мене змусив. Це важка робота. В мене ще й була роль із кількома словами. Декілька дублів писали.

— Ви тоді на цвинтарі вирішили, що будете писати? 

— Ні, я взагалі завжди писав, з дитинства. Не пам'ятаю себе нечитаючим, завжди був із книгою. Почав читати дуже рано. Я — як корова, яка постійно дає молоко, хоче вона цього чи ні.

— Який ваш улюблений епізод фільму? 

— Коли Сергій голий ішов цвинтарем. Там дуже гарний акторський склад і красива картинка.

Як писати книги на фронті

— Під час війни ви відразу почали писати чи був такий період, коли не писалося?

— Я писав постійно. На війні дуже багатий матеріал. Він складний, але дуже багатий. Кожен день стикаєшся з чимось таким… Заходимо ми в якесь село, а там зруйнована школа, по землі якісь папірці розкидані, чиїсь дипломи і класні роботи. Авіаційна бомба влучила прямо в цю школу, зруйнувавши її вщент. А поруч три дитини граються. І як про це не писати?

— Як ви зараз пишете на фронті?

— В телефоні. У нас зараз є купа гаджетів. Ноутбук не такий великий і важкий, тому завжди можна його дістати. Зараз я в Києві, тому все просто. 

Я завжди намагаюся зробити читача глядачем. Це моє надзавдання. Коли вдається — це кайф.

— Як знаходите перекладачів?

— Спрацювало везіння — і одного, і іншого мені порекомендували друзі. 

— Звернетеся до цих перекладачів ще раз? 

— Якраз саме зараз йде переклад нової військової книги, яка вже написана. Зустрічався з Тетяною Кохановською, яка перекладала мою "Бабусю…" і додрук "Я працюю на цвинтарі". Маю надію, що встигнемо цю книгу перекласти до "Книжкового Арсеналу" у Києві.

— А "Бабусю…" вашу ще й естонською переклали?

— Так, це сталося у 2022 році. Я був на бойових, коли надійшов лист на електронну пошту. Вони писали, що зацікавилися моєю книгою, і прислали договір. Я одразу його і підписав, бо наступного дня знов було на бойові. Десь за півроку вже й вийшла книга.

"Ця війна з нами назавжди. Війна в мені, а я в ній"

— Вас перевели служити в Київ. Ви писали десь чи казали, що це було для вас важко, що ви спали в навушниках…  

— Я і сплю [в навушниках].

— Це травма війни — всі мирні звуки здаються вам небезпекою. Що з цим робити?Зверталися до психологів? 

— Поки що ні, але, гадаю, настане час. Ця війна з нами назавжди. Я не знаю, чи зможе хтось слухати пісні, в яких лунатиме звук повітряної тривоги. Ми всі так чи інакше перебуваємо в зоні бойових дій. Як би нам не хотілося вдавати, що є мирні міста…  Немає. Завжди кудись може прилетіти і вибухнути. Війна всюди. Війна в мені, а я в ній. Ця війна триває тисячоліттями. Вже стільки поколінь, і ще скільки вона буде. Треба це спокійно сприймати. 

Я дуже дивуюсь, що в "тилових" містах, наприклад у Києві, куди всі розуміють, що може прилетіти, люди не носять у сумочках турнікет чи індивідуальний пакет. Хай людина не думає про інших, але це ж може трапитися з нею самою. Що ти будеш робити, якщо зараз вибухне і осколки потраплять тобі в ногу? Які дії? Це інфантильність поряд із непродуманістю. Це не про безпеку. Пройти в Києві якісь курси тактичної медицини не так важко. Це не займає багато часу, але відсоток того, що ти виживеш, буде набагато вищим. Спершу треба думати про себе. Мені дивно, що люди плюють на це. У мене немає пояснень.

— Що вас тригерить? Які теми в розмовах, коли повертаєтеся з нуля?

— Багато що… Різкі звуки, наприклад. В мене також заклеєні всі лампочки на кондиціонері, роутері і так далі. Тому що вночі прокидаюсь і думаю, що це наді мною висить дрон, який зараз щось скине. Питання "Як там воно там?" і "Коли перемога?".

Зараз не можна, як то кажуть, вірити в ЗСУ. Треба або бути ЗСУ, або допомагати їм. Я би розрізняв віру і мотивацію. Вірити — не мотивація для перемоги. Вона не несе за собою ніякої дії.

— У вас є донька-підліток. Говорите з нею про війну? Як вона реагує?

— На її день народження якраз літало багато МіГів, тривога за тривогою, зруйнувалися всі плани. Нічого не відбулося так, як вона того хотіла і мріяла. Було бомбосховище і все дуже скомкано. Ввечері вона сіла і сказала, що назавжди запам'ятає, хто сам зіпсував їй свято — русня.

Якщо говорити про кіно, то наше покоління не зніме "Список Шиндлера", а ось вони (діти, наступне покоління, — ред.) будуть відрефлексовувати саме так. У них буде можливість поглянути на це збоку, трішечки відсторонившись. Саме вони будуть розповідати правдиві історії цієї війни, як сторонні глядачі. У них буде більше матеріалу, ніж у нас, котрі знаходяться в самій боротьбі, в процесі. В них болить, у них зруйноване дитинство в І їм зруйнували це, і саме через це вони рефлексувати, розповідати. Коли ти — один із футболістів, що бігає полем, ти можеш розповісти про матч миттєві ситуації — як повз тебе пролетів м'яч, як тебе вдарили в ногу і ти впав. Але сторонній глядач дивиться збоку і саме він буде розповідати про це грунтовно.

Попередні випуски "Точки опори":

• Відмова від громадянства РФ, спілкування російською мовою та кіно про війну: інтерв'ю з режисером Романом Балаяном у "Точці опори"
• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"
• Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"
• Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"
• Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"