Відмова від громадянства РФ, спілкування російською мовою та кіно про війну: інтерв'ю з режисером Романом Балаяном у "Точці опори"

Роман Балаян — український кінорежисер, сценарист та кінопродюсер вірменського походження. Народний артист України. У 1969 році закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Відтоді живе та працює в Україні. Вважає себе учнем Сергія Параджанова та одним із найближчих друзів Івана Миколайчука. Найзнаковіші свої фільми, зокрема "Польоти уві сні та наяву" (1982) та "Бережи мене, мій талісмане" (1986) зняв на кіностудії імені Олександра Довженка. У 2021 році Роман Балаян презентував свій перший україномовний фільм "Ми є, ми поруч" з Ахтемом Сеітаблаєвим та Катериною Молчановою у головних ролях. Одружений, має сина та доньку. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Роман Балаян розповів про те, чому він, як громадянин України, не говорить українською, та поділився історією, як відмовився від російського громадянства, навіть коли за це пропонували квартиру в Москві. Також він пояснив, чому не варто знімати фільми про війну у воєнний час, згадав знімання свого першого україномовного фільму "Ми є. Ми поруч" за участю Ахтема Сеітаблаєва та поділився своїм розчаруванням від антиукраїнській позиції свого друга Микити Міхалкова. 

Якою мовою спілкується Роман Балаян

— Ви говорите українською, я це чула, і вас гарно виходить. Чи не хочете сьогодні спробувати теж? 

— Ні, я як почну шукати синоніми… Якщо хочу, то говорю. Але краще російською виходить.

— Я знаю, що свого доброго приятеля, мистецтвознавця, кінокритика Сергія Тримбача просите говорити з вами винятково українською. Ви так вчите мову?

— Ні, це я щоб йому було комфортно. Я не люблю, коли зі мною переходять на російську. Бо я розумію її, адже стільки років тут живу. Тому я всіх змушую говорити українською, мені так краще. Це значить, що мені довіряють.

— Все своє творче життя ви прожили в Києві, а народилися в Карабаху. 

— Від жовтня 1965 року я тут.

— Як гадаєте, чи доживемо ми і побачимо розпад цієї страшної машини зла, цєї імперії? 

— Думаю, так. Але доведеться довго чекати. Я б не спішив з прогнозами, як це роблять пропагандисти. На це треба сподіватися лише трохи. Треба щоб Європа і Америка нам скоріше нам допомагали в чомусь іншому, щоб ми вийшли переможцями в цій історії.

Це зло вже покарано. Його вже який день хоронять. То він помер, то ні. Про смерть Сталіна, до речі, лише на третій день оголосили.

Відмова від російського громадянства

— У вас українське громадянство?

— Так, з 1966 року.

— А правда, що попонували російське отримати?

— Так, починаючи з 1983 року [Олександр] Абдулов та [Олег] Янковський причепилися. Пропонували квартиру в Москві і таке інше. Вже відомо було, яка квартира та її розміри. Була смішна історія, як мені дзвонив Абдулов і звертався до мене на "Ви". Виявилося, він був сидів у заммера Москви [Юрія] Лужкова (мер Москви з 1992 року по 2010-й, — ред.) і тому розповідав мені про квартиру на Самотєчному провулку, 72. Квартира 75 метрів. Тільки для її отримання треба було піти в російське посольство і прийняти російське громадянство. Вони хотіли, щоб я був якомога ближче.

Я люблю Київ. Це моя біда, як то кажуть. Я — громадянин України. На відміну від патріотів і націоналістів, я завжди підкреслюю, що справді не говорю українською, але є дуже відповідальним громадянином України. Всередині себе я можу щось критикувати, але за межами — ніколи.

— Які місця в Києві любите найбільше?

— Раніше я багато часу проводив на Городецького. Дуже подобалася, бо нагадувала якусь Європу. Поділ.

Про геніальні роботи українського художника Олександра Животкова  

— В "Українському Домі" в Києві проходила виставка "Вівтар" художника Олександра Животкова. Ви побачили його роботи і вирішили, що про нього треба знімати кіно?

— Ні, пропозиція була ніби-то від продюсера. Вони мені запропонували, а я із задоволенням погодився. Це було давно.

— На виставці представлені роботи Животкова з 2014 року по 2023-й. Це ніби вся історія цієї нашої війни…

— А особливо там, де крупно руки і плач. Коли на них дивишся, та ще й знаєш, що йде війна… Я просто захоплений тим, що крім того, що Саша такий талановитий, це ще й яка праця! Він ні на кого в Києві не схожий завдяки тому напрямку з деревом, що він обрав.

— Ваш фільм про нього буде швидше портретом чи фільмуванням епохи і документалістикою?

— Побачимо, зараз не можу сказати. Там буде і війна, і Саша, і його роботи. Буде музика, що не відноситиметься до війни.

Зйомки першого україномовного фільму Романа Балаяна "Ми є. Ми поруч" за участю Ахтема Сеітаблаєва 

— 24 серпня 2020 року на київському міжнародному кінофестивалі "Молодість" відбулася прем'єра вашого першого україномовного фільму "Ми є. Ми поруч". Головного героя — хірурга Олексія, який втрачає хрещеного сина під час операції — зіграв Ахтем Сеітаблаєв.

— Вже був затверджений інший артист, але подзвонив Сеітаблаєв і сказав, що хоче проби. Мене це вбило, тому що він чоловік продюсерки (Іванна Дядюра, — ред.). Я подумав: "Ну, що це таке буде?". Попросив його прийти у Будинок кіно в ресторан. Там я дізнався, що вони вже не разом.

— Це стало вирішальним, щоб взяти його на головну роль?

— З його боку — можливо і так. Я подивився на нього і визначився, що буду далі з ним робити. Він попросиви проби, а я відповів, що не роблю їх. Починаючи з "Польотів.." я більше акторам проби не влаштовую. Що я, Янковського пробувати буду?

— Це ваш перший україномовний фільм.

— Та яка різниця? Невже ви думаєте, що знімати українською складно? Хоч китайською! У тебе ж є людина. В Україні, до речі, як і у вірмен, поки що немає кінорозмовної мови. Ми звикли до літературно мови, але кіно — це інше. Це більше про розмовну мову.

Чому зараз не варто знімати фільми про війну

— Як гадаєте, що треба світу розповідати цю нашу війну? Яким чином? 

— Возити виставки по всьому світу, а не лише в "Український дім". Хоча б у ті країни, котрі дають нам гроші. Навіть якщо не знати, що роботи про війну, вони все рівно вражають!

— Про що зараз нам треба знімати кіно?  

— Тільки не художні фільми про війну. Такі фільми знімаються вже через багато років після. Нині час документальних фільмів про війну — про стан цивільних, воїнів, війни. Ігрові зараз — це надто поспішно, рано, я вважаю.

У Шекспіра жодної п'єси немає про війну. А війни там були! Про ненависть, про кохання, про підступність і заздрість — це все є. Про таке і треба знімати, навіть у воєнний час. У воєнний час людина хоче певного заспокоєння. Навіть військові там слухають якісь пісні, щоб відволікатися. Я більше не хочу обговорювати цю тему, але треба більше знімати документального кіно!

Попередні випуски "Точки опори":

• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"
• Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"
• Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"
• Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"
• Як Україна повертає викрадених Росією дітей: інтерв'ю з ексуповноваженим з прав дитини та очільником організації Save Ukraine Миколою Кулебою