Скільки насправді українських бійців розстріляли на Курщині: рідні загиблих розповіли подробиці

У лютому учасниками проєкту "Я не забуду" стали родичі трьох із дев'яти українських військовослужбовців, розстріляних росіянами на Курщині в жовтні 2024 року — 21-річного Руслана Голубенка, 27-річного Івана Белейчика та 32-річного Геннадія Загнія. Але це була лише частина правди. Команда проєкту звернулася до глядачів з проханням допомогти знайти рідних інших загиблих.

Після виходу випуску до редакції почали надходити десятки звернень. Нові імена. Нові історії. Новий біль... І в новому випуску "Я не забуду" — інші сім'ї. Вони теж втратили синів у той страшний день. Вони приїхали, щоб розповісти, ким були їхні Герої. І вперше побачити тих, з ким їх об'єднало найстрашніше.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Перша частина програми: Росіяни розстріляли дев'ятьох полонених на Курщині: спільний біль і спільна мета об'єднали родини загиблих українських захисників

Сергій Коваленко

10 жовтня 2024 року в мережі з'явилося фото дев'яти українських військових, розстріляних росіянами в Курській області. Під час пошуків родичів цих бійців з'ясувалося, що тоді загинуло набагато більше хлопців. Але не всі вони потрапили на фото DeepState. За підсумками цього бою було евакуйовано 15 тіл військових.

Ольга Коваленко була однією з перших, хто звернувся до редакції "Я не забуду". Її чоловік Сергій Коваленко є на тій світлині. Ольга приїхала до студії зі свекрухою, мамою Сергія — Людмилою Коваленко.

Сергій загинув у віці 39 років, він служив стрільцем-зенітником у 1-й окремій танковій Сіверській бригаді.

"Він на цій фотографії вгорі, другий ліворуч, у сірій білизні. До останнього я свого чоловіка не впізнавала. У нього є татуювання на правій руці і на правій нозі, але на фото він лежить не тим боком, і їх не було видно — листя дерева закрило. Але це він", — розповіла Ольга.

До повномасштабного вторгнення Сергій працював на будівництві в Дніпрі. З початком війни записався в тероборону. Кілька разів ходив до військкомату, але його не брали на фронт, тому що чоловік не служив в армії, а в той період призивали людей, насамперед, з військовим досвідом.

"А потім він прийшов і каже: все, я завтра їду, мене беруть у транспортні війська. Йому на той момент було 37 років. І ось 1 квітня він пішов з дому", — розповіла мати Людмила.

Ольга з Сергієм познайомилися через інтернет у 2022 році, коли чоловік уже захищав Україну. У кожного з них був попередній шлюб.

"Це було кохання, напевно, з першої літери в SMS. Ми довго листувалися, чекали його відпустки, щоб вперше побачитися наживо. І перша відпустка Сергія — це наше перше побачення, яке відбулося через два місяці листування. Я чекала на нього на автовокзалі в Дніпрі, він йшов як з кіно — дуже гарний військовий. Тоді я зрозуміла, що це кохання з першого погляду. Так нам пощастило удвох", — згадує жінка.

До весілля у Сергія та Ольги було всього п'ять побачень. Перше — під час відпустки в липні 2022 року, друге — 2 серпня, наступна відпустка — в листопаді того ж року. Наприкінці грудня Сергій потрапив до госпіталю в Запоріжжі, Ольга приїхала до коханого і вони подали заяву до запорізького РАЦСу.

Дату весілля призначили на 19 січня 2023 року в РАЦСі Кам'янського. Це була їхня п'ята зустріч.

Востаннє Ольга бачила чоловіка за добу до його смерті. Це було в Сумській області, в селі Юнаківка, що за 15 кілометрів від Курської області РФ.

"Я приїхала до нього, провела останню ніч з ним. 8 жовтня він провів мене до першого блокпоста, я пересіла за кермо і поїхала додому. Він попередив, що заступає на чергування в Курській області на три доби, і зв'язку з ним не буде", — розповіла Ольга.

Сергій мав вийти на зв'язок вранці 12 жовтня, але цього не сталося. Ольга зв'язалася з командиром чоловіка, той повідомив, що Сергій з ще кількома побратимами з 10 жовтня вважається зниклим безвісти. 24 жовтня командир повідомив, що тіло Сергія знаходиться в Сумах, і вранці наступного дня Ольга поїхала на впізнання.

"Поки їхала, я молилася, просила Бога, щоб це був не він, щоб всі помилилися. Але Бог не дав нам такого шансу. У Сумах його не показували повністю, показали тільки ноги з татуюванням. І навіть тоді я сподівалася на диво, тому що таких татуювань могло бути багато. Але після впізнання мені віддали особисті речі чоловіка: годинник, хрестик і обручку. Сергій хотів, щоб у нас були особливі обручки, не як у всіх. І ми замовили на них гравіювання "Разом назавжди" з датою весілля. І коли повернули обручку, я все зрозуміла", — поділилася вдова.

Віталій Морський

Анна Мельниченко — наречена Віталія Морського, який теж є на фото разом з іншими розстріляними побратимами.

Віталій пішов захищати Україну з першого дня повномасштабної війни. Служив у 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, старший солдат, стрілець-зенітник.

Анна познайомилася з Віталієм 15 травня 2023 року.

"Ми познайомилися випадково. Я на кілька днів приїхала до бабусі в село в Запорізькій області, а він там відпочивав після бойового завдання. Спочатку ми зустрілися поглядами на вулиці. Моя подруга зустрічалася з побратимом Віталія. Ми вийшли з нею ввечері прогулятися, і до нас підійшли хлопці. Так ми з Віталієм почали спілкуватися", — розповіла дівчина.

Згодом Віталій зробив Анні пропозицію, планували реєстрацію шлюбу після повернення хлопця з бойового завдання. Але після 10 жовтня 2024 року він не вийшов на зв'язок. Наступного дня Анна побачила в соцмережах фотографію з українськими військовими, розстріляними на Курщі.

"Я її розглядала, але не бачила на ній Віталіка. Його там і не видно насправді, тому що він зверху найдальший, і на фото його закривають листя. Але я звернула увагу на його бронежилет, його дуже добре видно. Але все одно я не вірила, що це Віталік. Через два тижні зателефонував представник танкової бригади і сказав, що евакуювали тіла хлопців, потрібно приїхати на впізнання", — продовжила Анна.

Ярослав Ільєнков

Анатолій Ільєнков — батько 32-річного Ярослава Ільєнкова, одного з розстріляних бійців.

Ярослав служив у прикордонному загоні, був командиром відділення аеророзвідки, старший сержант.

"Дружина під час війни перебуває в евакуації в Польщі. Вона зателефонувала мені 13 жовтня, вся в сльозах: "Я тобі вислала фото, там наш Ярослав". І коли я відкрив його, так, це був він. Ярослав на фото в верхньому ряду, другий праворуч, біля дерева, в бордовій нижній білизні, з бородою. А поруч його побратим Саша з Вінниці", — розповів Анатолій.

Сім'я Ільєнко з Запоріжжя. У 2013 році Ярослав пройшов строкову службу в армії, потім працював у КП "Водоканал". Свою сім'ю хлопець так і не встиг завести.

"Коли почалася повномасштабна війна, він сказав: "Тільки не кажи мамі, що я йду. Але вдома я сидіти не буду". Увечері принесли йому повістку, і він пішов", — згадує батько.

Перед останнім своїм бойовим завданням Ярослав повідомив батькам, що кілька днів його не буде на зв'язку, і що подзвонить після повернення.

"А потім мене ніби щось штовхнуло. Їх розстріляли 10 жовтня (ми ще про це не знали), а у мене 11-го день народження. Мені дзвонять, вітають. Я відкрив вікно в кімнаті Ярослава. На підвіконня прилетіли птахи і почали дзьобами стукати у вікно. Знайомі кажуть: це знак, чекай звістки. Ось і прийшла звістка", — продовжив батько.

Дружину не пустили на впізнання, оскільки тіло було сильно пошкоджене. Сина впізнавав Анатолій.

"Ці сволоти знущалися над ними. Руки зламані, щелепа пробита. Спину мені не показали, а я хотів побачити родимку Ярослава. Але представник сказав, що спину я вам не покажу. І у мене було відчуття, що, може, я помилився. І коли мені вже віддали його речі — медальйон, хрестик — я вже остаточно усвідомив, що це мій син. На ньому була навіть білизна, яку я йому купував", — поділився батько.

Давид Ремезов

Син Оксани Філіппової загинув у бою, після якого виживших українських захисників росіяни взяли в полон і розстріляли. Тому 26-річного Давида Ремезова немає на тій фотографії.

Давид пішов до армії ще до початку повномасштабного вторгнення: пів року відслужив у "строчці", підписав контракт на три роки. Контракт закінчився 19 лютого 2022 року. Хлопець повернувся додому, 22 лютого став на облік у військкоматі. А через два дні почалося повномасштабне вторгнення. І вже 24 лютого о 7:30 Давид був біля військкомату.

"За час війни син дуже подорослішав. Тому що коли він йшов на фронт, йому було всього 24 роки. Він дуже турбувався про нас, про сім'ю — про мене, про бабусю, про дідуся. Він казав, що ви вклали в мене все життя, дбали про мене, а тепер уже я хочу дбати про вас. Він хотів оновити нам всю побутову техніку в будинку. Коли він приїжджав в останню відпустку, я йому пообіцяла, що до наступної його відпустки я куплю все, що він сказав, виконаю всі його завдання", — розповіла Оксана.

Востаннє Давид написав матері 8 жовтня 2024 року, що йде на завдання на три дні. Але потім на зв'язок не вийшов.

"Він пішов на завдання в п'ятницю. А в неділю вранці я читаю новини і бачу цю новину з DeepState, що в Курській області були розстріляні українські військові, і було вказано, що серед них були дронщики, суміжники і вказана його бригада. І я зрозуміла, що щось сталося", — зазначила мама.

Через кілька днів загибель Давида підтвердилася, було впізнання тіла.

"У нього було багато татуювань на руках, на ногах. І мені показали частину тіла з цими татуюваннями, не все тіло. Сказали, що на обличчя не дивитися, бо він саме там був поранений", — продовжила Оксана.

На фотографії з розстріляними бійцями Давида не було, він загинув раніше в бою.

"Ворог прорвався в цьому напрямку, і Давид з побратимом Миколою прийняли бій, даючи можливість іншим хлопцям відходити. Відступаючи, побратими по рації встигли передати, що Давид з Миколою загинули, вони бачили це і встигли передати. А потім вже і цих хлопців взяли в полон і розстріляли", — сказала Оксана.

Микола Маліганов

Любов Будник — мати 27-річного Миколи Маліганова, який загинув разом з Давидом.

Микола родом з міста Черкаси, до війни працював вчителем у Черкаському академічному ліцеї — викладав хімію, основи здоров'я, фінансову грамотність. Також вів театральний гурток "Натхнення".

Микола був готовий йти на фронт вже 24 лютого 2022 року.

"Але батько його запитав: "Ти зможеш вбити людину?" Він сказав — ні. Тоді чоловік сказав: "Ти тут принесеш набагато більше користі, ніж там". Мій чоловік зараз служить. Він пішов, щоб діти були вдома", — поділилася Любов.

У травні 2022 року Микола створив благодійний фонд "Ти потрібен нам" і два роки допомагав ЗСУ паралельно зі своєю основною роботою в ліцеї.

"А коли йому виповнилося 27 років, він сказав: "Мамо, тут все налагоджено, фонд буде працювати і без мене, а на фронті не вистачає рук". І він пішов. Провів останній дзвоник у школі та пішов добровольцем", — сказала мама.

Микола потрапив до навчального центру Львівської області, звідти через 3-4 дні їх відправили на навчання до Великої Британії, де хлопцеві запропонували залишитися інструктором.

"Там була заковика — не було перекладача. А Микола вільно володів англійською мовою. І він 20 хвилин співбесіди психологічного рівня пройшов без перекладача. І коли хлопці пройшли навчання і отримали сертифікат кращого взводу, Миколі запропонували залишитися у Великій Британії інструктором. Але він відмовився, сказав, що він потрібен в Україні", — розповіла Любов.

Востаннє Микола зателефонував матері ввечері 8 жовтня 2024 року.

"Розмова була довгою. Зазвичай він: мамо, все добре, запитає щось, перекинеться парою фраз, і все. А тут він дуже розпитував: як тато, як брати, як дідусь, як у школі, що діти, що плануємо робити. Він довго не хотів прощатися. О 22:02 він надіслав на Viber: "Мамо, ми їдемо. Обіймаю. На зв'язку". Це було останнє повідомлення від нього", — зазначила Любов.

Після звістки про загибель сина вона поїхала до Сум на впізнання тіла. Поховали Миколу Маліганова 28 жовтня в рідних Черкасах. На прощання прийшло дуже багато людей: і побратими, і військові, яким Микола допомагав волонтером, і учні з батьками, і працівники ліцею...

Любов працює в тому ж ліцеї, де викладав її син. І після похорону їй було важко туди йти.

"По-перше, не побачити його там, а по-друге, що сказати дітям. Старшокласники знали, а молодші класи ми хотіли якось захистити, не говорити. Але вся школа відразу знала. Вже стояв його портрет, діти приносили йому цукерки, печиво, напої. Малювали малюнки, писали листи", — поділилася вона.

Зараз мати продовжує справу сина — займається благодійним фондом, допомагає іншим військовим.

"Дуже багато людей, які приходили на похорон, приносили гроші, ті ж батьки. Ми всі їх направили на благодійність: закупили дрони, тепловізори, Starlink, зарядні станції", — розповіла Любов.

***

Всього після того бою в жовтні 2024 року на Курщині вдалося евакуювати 15 тіл загиблих українських військових. На даний момент команда "Я не забуду" розшукала родичів дев'яти з них, пошуки решти тривають.

Вдалося знайти дружину Олександра, який був розстріляний і на фотографії лежав поруч з Ярославом Ільєнковим. Але жінка не змогла приїхати на зустріч, тому що ще не готова говорити про свій біль.

Родини загиблих захисників створили петиції про присвоєння їм почесного звання Герой України (посмертно). Деякі з петицій вже набрали необхідну кількість підписів і знаходяться на розгляді, а за іншими ще триває збір голосів. Тому рідні звернулися до українців з проханням не бути байдужими і підписати петиції:

• петиція №22/244742-еп про присвоєння почесного звання Героя України Ярославу Ільєнкову;
• петиція №22/244494-еп про присвоєння почесного звання Героя України Миколі Маліганову;
• петиція №22/243480-еп про присвоєння почесного звання Героя України Віталію Морському;
• петиція №22/246026-еп про присвоєння почесного звання Героя України Давиду Ремезову;
• петиція №22/245560-еп про присвоєння почесного звання Героя України Сергію Коваленку.
• петиція №22/242316-еп про присвоєння почесного звання Героя України Івану Белейчику.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Росіяни розстріляли дев'ятьох полонених на Курщині: спільний біль і спільна мета об'єднала сім'ї полеглих українських захисників
• Закрила собою побратима: мати загиблої "Аліси" вперше зустрілася з врятованим дочкою бійцем
• "Мамо, пробач, що втратив ногу": історія 26-річного захисника Віталія Острівського
• 20-річна Надя шукала подробиці загибелі свого чоловіка: історія артилериста В'ячеслава Пунтуса
• Донька зробила татуювання на честь загиблого батька і його побратима: історія снайперів "Матроса" і "Терміта"