"Мамо, пробач, що втратив ногу": історія 26-річного захисника Віталія Острівського

26-річний Віталій Острівський — із багатодітної сім'ї, у якій троє чоловіків воюють, один брат — у російському полоні, а він сам переніс ампутацію ноги. Попереду у ветерана — дороге лікування та протезування. А в проєкті "Я не забуду" на Віталія чекає несподівана зустріч.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Друзі з перших днів війни

Андрій Фесенко добровільно вступив до лав ЗСУ в березні 2022 року. І перша сварка на полігоні закінчилася міцною чоловічою дружбою.

"Була вказівка, що на полігоні не можна робити будь-яку фіксацію — ні фото, ні відеозйомку, щоб не показувати місце локації. Але "молода кров" Віталік якось примудрявся вести розмови по відеозв'язку, а також знімати короткі ролики. І це потім виплило. Була розмова. Ми йому пояснювали, що не потрібно цього робити, бо ти ставиш під загрозу побратимів. Але це був, мабуть, один такий невеличкий конфлікт. Потім ми здружилися, і все було добре", — розповів Андрій.

Дружба по-справжньому зміцнилася, коли побратими з полігону поїхали під Авдіївку, тримали оборону в районі села Новобахмутівка. Андрій, як старший товариш, оберігав Віталія, контролював, щоб той носив броню.

Андрій згадує, що у Віталія було кілька позивних: на початку служби — "Острий" від прізвища Острівський і тому, що був гострий на язик, потім "Токсік" через захоплення хлопця TikTok, а далі — "Уса".

Востаннє Андрій бачився з Віталієм рік тому. Потім хлопець перевівся в інший підрозділ, після того побратими не зустрічалися наживо, лише спілкувалися по відеозв'язку.

А пів року тому у військовому чаті Андрій побачив відео, на якому Віталій був уже без ноги.

"Я не повірив, і сприйняв це дуже емоційно. Те, що кажуть, що чоловіки не плачуть — це все брехня. Були емоції, були сльози, тому що ти знаєш людину досить близько. Віталіку 26 років, він із багатодітної сім'ї, його виховувала мама. Це молодий, завзятий боєць із міцним характером. І ось така ситуація. Потрібно підтримувати таких молодих воїнів, які жертвували собою, своїм здоров'ям, щоб їх підтримувала країна, українці, щоб він після протезування зміг стати на ноги", — наголосив Андрій.

Берегиня великої родини

Ольга Острівська, мати Віталія, дізналася про поранення сина, коли він перебував уже в харківському госпіталі, після ампутації ноги. На той момент лікарі намагалися врятувати руку. Мати з доньками одразу вирушила до Харкова.

"Я просила дівчаток, щоб вони не плакали при Віталіку в госпіталі: вийдете з госпіталю, і потім уже поплачете. Тому що зараз він у такому стані, що йому потрібна наша підтримка. І ми всі трималися, а плакали тільки поза госпіталем", — розповіла Ольга.

Якось Віталій попросив усіх вийти з палати і попросив вибачення в мами.

"Він просив вибачення за те, що себе не зберіг. Я кажу: синку, це ж не твоя вина, це зараз такий час настав, але я дуже тебе люблю", — поділилася жінка.

До шпиталю приїжджала і кохана дівчина Віталія, але після побаченого вона вирішила розлучитися. Це був важкий удар для хлопця, особливо в цей період.

"Найбільше я переживала за те, щоб Віталік не закрився в собі. Тому що він часто говорив, що я нікому такий не потрібен, хто мене таким полюбить. Але ми його всіляко підтримували, що все в нього буде — і дівчина, і дітки", — зазначила мама.

Після Харкова Віталія перевезли до київського госпіталю, де він зараз продовжує лікування.

Віталій пішов на захист країни відразу з початком повномасштабного вторгнення. Причому, готуватися став заздалегідь. Ще в січні 2022 року Ользі якось зателефонував колишній командир сина по строковій службі — шукав новий номер телефону Віталія. Зідзвонилися, зустрілися, і навіть пішли разом купувати Віталію великий рюкзак. Навіщо — матері не сказали.

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, наступного дня Віталій із Броварів уже прибув до Львова, де на той час дислокувалася його військова частина.

Ольга Острівська — багатодітна мама, самотужки виховала сімох дітей. Сім'я живе в селі Відродження Житомирської області.

"Я з чоловіком розлучилася. Народилися останні діти — двійнята. І коли їм було по три рочки, ми з ним розлучилися. І більше він не брав участі у вихованні дітей, я ростила їх сама", — сказала жінка.

Віталій — не єдиний чоловік у родині, який став на захист країни. У лавах ЗСУ зараз служить старший син, а Антон — у російському полоні.

"Офіційно Антона визнали зниклим безвісти. Але в нас є інформація, що він у полоні — нам надіслали фото. Зараз ми проходимо шлях, щоб довести, що син саме в полоні", — уточнила Ольга.

Незламний Віталій

До студії "Я не забуду" приїхав Віталій Острівський. Зустріч з Андрієм стала для нього приємною несподіванкою, адже друзі не бачилися рік.

Після закінчення школи Віталій почав вчитися на агронома. Але в сім'ї були важкі моменти, тож хлопець кинув навчання і пішов працювати, пройшов строкову службу. До початку війни Віталій працював уже на Київщині.

"Почалася війна. Десь під вечір мені подзвонили, що треба бути в частині. І я поїхав. З Броварів до Києва йшов пішки, бо маршрутки тоді не ходили. Поки йшов — у телефонному режимі вирішував усі питання: мамі повідомив, питання з документами, з речами та все інше", — розповів Віталій.

Боєць 25 лютого приїхав до Львова, у бригаду Нацгвардії України, в якій раніше проходив строкову службу.

"У НГУ створили резервну роту, яка виїжджала на підтримку ЗСУ. Тому було багато напрямків. Основним був Донецький напрямок — під Авдіївкою. Потім нас прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади "Магура". Згодом я перевівся трошки ближче до дому, а звідти поїхав на Харківський напрямок", — перелічив Віталій.

Через 10 днів на Харківському напрямку хлопець отримав перше поранення. Два тижні перебував у госпіталі, виписався — і за кілька днів знову повернувся на фронт.

Друге поранення отримав у вересні 2024 року. Віталій із побратимом мали закріпитися на дуже важкій позиції — там настільки все було пристріляно, що не тільки дерева, а навіть трава лежала. Увечері мала бути евакуація на іншу позицію. Хлопці чекали на машину.

"Увечері по радіостанції кажуть: через п'ять коротких буде “коробочка”. І ми побігли. Побратим біжить попереду, я — позаду. Почався обстріл. Ми з ним — під кущі. І тут я чую вибух, і все — встати не можу. Окликаю побратима — його немає. Але треба щось робити. Наклав собі турнікети. Почали ворожі дрони літати. Я подумав, що все — змирився з усім повністю. І тут два побратими [по рації] запитують: де ти знаходишся? Я пояснив. І вони вже мене забрали на квадроциклі, надали допомогу", — розповів Віталій.

Прийшов до тями він уже в Харкові, у госпіталі. Побачив, що ноги вже немає. Віталій попросив у медсестри телефон і повідомив рідним, що сталося.

Спочатку в госпіталі поруч із Віталієм перебувала його наречена.

"Спочатку вона мене підтримувала. А потім, так доля склалася, ми розійшлися. Коли ти втрачаєш кінцівку, є люди, які розуміють, сприймають ситуацію, а є такі люди — що ні. Я сподіваюся, що моє велике кохання ще попереду, і воно обов'язково буде", — поділився він.

Наразі Віталій намагається тримати позитивний настрій, щоб швидше закінчити лікування та реабілітацію.

"Було дев'ять операцій. Зараз залишилося, щоб рука прижилася, бо в неї вставили кістку зі стегна, м'ясо також пересаджували, а ще поставили пластину. Головне — що руку зберегли. Я вже можу пальцями ворушити — ще не повністю, але розробляю. Зараз треба, щоб пластина прижилася разом із тією кісткою, щоб надалі не було жодних питань щодо лікування", — пояснив Віталій.

Щодо ампутованої ноги, то наступного місяця ветеран планує вже подавати документи на протезування до центру Superhumans, а надалі — заново вчитися ходити. Але для цього потрібно придбати зручний протез. Віталій Острівський відкрив збір на протезування — необхідно зібрати 1,8 мільйона гривень.

"Буде два протези: один повсякденний, другий — купальний. Я дізнавався в соцслужбі, держава торік забезпечувала 600 тисяч допомоги на протезування. Кілька днів тому спілкувався, кажуть, що зараз мають змінити закон, що якщо висока ампутація ноги, як у мене, то протез ставлять безкоштовно. Але сам механізм коліна, щоб воно все згиналося, це ти маєш доплатити за свої кошти. А потім через два-три роки треба буде знову міняти протези, покращувати їх. Але зараз вартість потрібного протеза — 1,8 мільйона гривень", — пояснив хлопець.

Віталій зазначив, що спочатку збір коштів ішов активно, зараз, на жаль, допомога надходить суттєво повільніше.

Андрій Фесенко закликав усіх небайдужих допомогти його побратиму:

"Прошу про допомогу Віталію, тому що йому справді потрібен цей протез, це дороговартісне лікування. Збір триває, але потрібна ваша підтримка і ваша допомога. Повірте, якщо в день ви відмовитеся від якихось ласощів, від однієї чашки кави, і використаєте ці гроші на допомогу — це вже буде підтримка. Велике прохання — долучитися до збору, підтримати, щоб наші воїни почувалися потрібними".

Збір коштів на протезування Віталія Острівського:

4441 1111 2953 4966 (Монобанк)

Острівський Віталій Миколайович

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• 20-річна Надя шукала подробиці загибелі свого чоловіка: історія артилериста В'ячеслава Пунтуса
• Донька зробила татуювання на честь загиблого батька і його побратима: історія снайперів "Матроса" і "Терміта"
• Виніс пораненого побратима на собі з поля бою, але невдовзі загинув: історія захисників Юрія Трутенка та Володимира Кухарця
• Врятувала бійців ЗСУ в окупованому Маріуполі та дочекалася чоловіка з російського полону: історія Ольги Онишко
• Мама загинула під час обстрілу, тато — два роки в полоні: історія 10-річного Діми з Чернігова