Донька зробила татуювання на честь загиблого батька і його побратима: історія снайперів "Матроса" і "Терміта"

У 19 років Влада Левченко втратила найдорожче — її батько загинув на війні. Щоб увічнити його пам'ять, вона зробила татуювання з двома позивними: татовим — "Терміт" і його побратима — "Матрос". Але на цьому не зупинилася. Влада розшукала дружину "Матроса" і першою написала їй, а зустрітися особисто вдалося в проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

"Терміт"

Володимир Левченко, батько Влади, народився 8 лютого 1978 року в місті Прилуки Чернігівської області. З початком повномасштабної війни став на захист України (позивний "Терміт"). Володимир загинув 3 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання на Курському напрямку.

Коли Владі Левченко було 10 років, її батьки розлучилися.

"Мама і тато розійшлися, але вони обидва добре ставилися і до мене, і один до одного. Вони постійно спілкувалися — аж до татової загибелі. Ніхто один про одного нічого не говорив поганого, ні. Вони просто розлучилися, і все. А я постійно проводила час і з мамою, і з татом. У мене було повноцінне спілкування з татом", — розповіла дівчина.

У мирному житті Володимир працював далекобійником. Коли Влада подорослішала, батько кілька разів брав її в рейси.

"Я з ним їздила разів п'ять, це були рейси на 4-5 днів. З цих подорожей я поверталася дуже щасливою. Він мені дозволяв навіть сідати за кермо. Наприклад, коли ми стоїмо в черзі і потрібно перегнати машину, він садив мене на руки, і я їхала", — згадує дівчина.

З початком повномасштабної війни Володимир пішов у тероборону, у військкоматі вимагав відправки на фронт, але йому тривалий час відмовляли. Проте Володимир продовжував наполягати, і 12 вересня 2022 року він уже вирушив на військові навчання.

"Я не встигла проводити тата. Мені було 16 років, і на початку війни мене нікуди не відпускали. Я просто з ним телефоном поговорила, і все — він поїхав на навчання", — зазначила Влада.

Після навчання Володимир понад півтора року воював у Донецькій області. Потім був Запорізький напрямок. Влітку 2024 року в нього була остання відпустка, і його направили на Курський напрямок.

Перебуваючи на фронті, батько постійно підтримував зв'язок із донькою.

"Ми щодня були на зв'язку. Він навіть іноді дзвонив мені з позиції, щоб хоча б сказати, що з ним усе добре", — сказала Влада.

Володимир загинув 3 жовтня 2024 року, про це Влада дізналася 5 жовтня, коли була в Києві у своєї сестри.

"У мене наче світ звалився. Коли ми з ним розмовляли востаннє, у мене промайнула думка, що я говорю з ним востаннє. І потім моя подруга сказала, що 3 жовтня (саме в день загибелі тата) я була не своя, я начебто відчувала", — поділилася вона.

Влада повернулася в Прилуки. Пішла з мамою в морг, куди привезли Володимира.

"Я дуже вдячна всім, хто зміг забрати тата з поля бою, що я змогла його побачити, що я знаю, що мій тато похований, що я змогла з ним попрощатися. Я не хотіла плакати, бо хотіла незамиленими очима побачити, подивитися, запам'ятати. Я торкалася його, він був як живий, ну, тільки вже холодний, а так він був як живий. Я дивилася, просто не відводячи очей", — розповіла дівчина.

Влада каже, що батько назавжди залишиться в її серці, "і він назавжди залишиться моїм татом, і ніхто ніколи мені його не замінить".

"У нашому місті є Алея Героїв, і я щодня ходжу до нього. У мене є окрема поличка, на якій лежить шолом, у якому він загинув. Я дуже сильно попросила у командира, щоб він його привіз. У мене стоїть його фотографія, фотографія тата з його другом "Матросом". Лежить його сорочка і футболка, в якій він їхав востаннє, його сумка з його запахом. Зберігаю сувеніри, які він мені привозив. Я постійно з ним розмовляю, де б я не була. Я в нього питаю, як краще вчинити, щоб він хоч якось мені або підказав, або наснився", — поділилася вона.

На згадку про батька Влада зробила татуювання фрази, якою він завжди прощався під час зідзвонів із фронту — "Твій Термітик", а поруч тату з фразою його бойового товариша Сергія — "Ваш Матрос".

Володимир Левченко ("Терміт") і Сергій Печений ("Матрос") познайомилися на фронті в березні 2024 року, коли Володимир перейшов у снайперський підрозділ 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Чоловіки настільки подружилися, що були як брати.

"Коли мені тато дзвонив по відеозв'язку, то завжди мені кричав “Матрос”. Або, наприклад, я говорю з татом, і ми вже починаємо прощатися, і мені "Матрос" кричить: "До побачення, ваш “Матрос”, — згадує Влада.

Володимир і Сергій загинули разом у бою на Курщині 3 жовтня 2024 року. Володимиру Левченку — назавжди 46 років, Сергію Печеному — 37.

10 запитань до батька

Під час спілкування з батьком Влада ставила йому багато запитань, але не на всі він міг на той час відповісти. І вони домовилися, що донька складе 10 найважливіших запитань, а як прийде час, то Володимир дасть на них відповіді.

"Він не хотів іноді розповідати мені, як йому там. Я його все одно запитувала, бо хотіла зрозуміти війну з його боку. Але він відповідав: про це не можу говорити, а цього тобі не треба знати. Тоді я склала список запитань, але він мені відповів тільки на 2 з 10 запитань. На решту сказав: тобі не потрібно цього знати, і все", — розповіла дівчина.

Той список запитань залишився у Влади. І на частину з них їй відповіли побратими батька — командир підрозділу снайперів Андрій Ботюх та Іван Гуня.

Володимир Левченко перейшов до підрозділу Андрія Ботюха в березні 2024 року, це було на Донеччині, в районі селища Велика Новосілка на Вугледарському напрямку.

"Мені зателефонував мій командир і сказав, що є людина, яка хоче послужити в тебе в підрозділі. Я поїхав до Володі, поговорив із ним, він погодився, і так я його забрав. Володя — дуже хороша, спокійна людина, яка, може, бачила багато у своєму житті, але він ніколи нічого зайвого не розповідав, де він був, що він бачив", — зазначив Андрій.

Володимир завжди був першим, ніколи не відмовлявся йти на позиції навіть не у свою зміну. І завжди він був разом зі своїм другом Сергієм.

"Якось у квітні погода змінювалася, багато людей у мене хворіло. І було таке, що просто перед виходом на позицію в людини температура 39-40. А Володя з Сергієм щойно приїхали з позиції, вони ще мали відпочити. Але Володя каже: ми поїдемо замість нього. Ніколи ні його, ні Сергія не потрібно було просити. Із цим узагалі проблем не було. Якщо потрібно було — вони їхали. Я жодного разу від них не чув, що їм погано, що вони зайняті, що вони не відпочили", — наголосив командир.

Так само Володимир із Сергієм були першими з підрозділу, хто погодився їхати на Курський напрямок.

"Мене викликав командир, поставив завдання. Я приїхав. Вишикував своїх людей, запитав, хто готовий. Володя одразу сказав: я готовий. А також Сергій та Іван. Наступного дня ми зібрали речі, завантажили машину і виїхали", — згадує Андрій.

3 жовтня 2024 року у Володимира та Сергія був останній день на снайперській позиції. Андрій уже виїхав їх забирати. Але вранці росіяни почали штурм.

"Противник ішов на них у лоб і з правого флангу, відповідно вся увага була на цей фланг. Але росіяни встигли висадити свій десант з іншого боку. Просто цього ніхто не бачив, тому що з правого флангу і спереду розпочався бій, і в інший бік ніхто уваги не звернув. Коли почався бій, "Матрос" і "Терміт" були на самій крайній позиції, наші хлопці намагалися перебігти туди, але вже було пізно — там уже був противник. З 9:00 до 13:00 я не міг вийти ні на Сергія, ні на Вову. Переговорив з операторами дронів — підлетіли БпЛА, переглянули позиції, там нікого не було, як здавалося. Потім нам вдалося наші позиції відбити. Коли бійці зайшли, то по рації передали, що снайпери — "200-ті". Кілька разів я перепитав по рації. Вони повторювали: снайпери — "200-ті". Якщо чесно, не вірилося в це, поки ми з Іваном самі не приїхали за ними... Завантажили хлопців у свою машину, і повезли в морг", — розповів Андрій.

Як виявилося, Володимир міг узагалі не йти на це бойове завдання, бо в нього піднялася температура. Але він випив жарознижувальні засоби і вирушив на позицію разом зі своїм другом Сергієм.

У списку запитань Влади до тата першим значилося: "Що було найстрашнішим моментом, який ти пережив на війні?".

"На війні все страшно, але коли ти там перебуваєш певний проміжок часу, то до цього звикаєш і на багато чого не звертаєш уваги. Якщо говорити саме про військові нюанси, то зараз реальна проблема — це ворожі дрони. І якщо говорити, чого я реально боюся, — це тільки дрони", — відповів Іван Гуня.

"А якщо говорити з моральної точки зору, то найстрашніше — це втратити свого друга. Більше нічого. А найбільш важче і страшніше — це коли друг гине, а ти його не можеш забрати з поля бою", — наголосив Андрій Ботюх.

"Матрос"

Після смерті батька Влада дуже хотіла познайомитися з рідними його друга "Матроса". Через два місяці після трагедії до них приїжджав командир Володимира, у нього дівчина попросила контакти дружини Сергія Печеного — Світлани Ніколаєнко.

"Я спочатку хотіла зателефонувати. Але дуже важко було наважитися. Я знайшла Світлану у Facebook, і написала, що я донька Володі. Вона мені одразу відповіла, написала, що я знаю, чия ти дитина, хто ти, і знаю твого батька, я з ним спілкувалася, і знаю, що він хотів для тебе всього найкращого", — розповіла дівчина.

Світлана стала близькою для Влади, але побачитися особисто їм ще не вдавалося. Це сталося в студії проєкту "Я не забуду".

Світлана розповіла про свої почуття, коли отримала повідомлення у Facebook від незнайомої дівчини.

"Взагалі я повинна була перша написати, а не дитина повинна була це робити. Я просто не наважувалася написати Владі, мені було дуже боляче про це говорити, писати. Просто ми не повинні були так познайомитися, ми повинні були зустрітися зовсім по-іншому. При кожній зустрічі з чоловіком і його побратимами ми домовлялися, що ось ще трішечки, і ми зберемося всі разом, і все буде добре. Тому не така мала бути наша зустріч, і розмови не такі мали бути", — сказала жінка.

Світлана дізналася про Владу від Сергія.

"Коли Володя прийшов у їхній взвод, то вони з Сергієм якось одразу налагодили контакт. І коли Сергій приїжджав у відпустки, то я його смикала: "Ти подзвонив Володі? Запитав у нього, як у нього справи?". А Сергій відповідав, що не буде його турбувати, тому що Володя зараз із донькою, він узагалі просить не турбувати, коли він у відпустці з донькою, тому що хоче максимально провести час із Владою", — розповіла вона.

У Світлани з Сергієм є донька Катерина — батько місяця не дожив до її першого року життя. Також подружжя виховувало 13-річного сина Світлани від першого шлюбу. Тому жінка дуже добре розуміла почуття Влади від втрати батька.

Взагалі Світлана з Сергієм познайомилися всього за 7 місяців до повномасштабного вторгнення, і 24 лютого 2022 року в них мало бути побачення — вирішили сходити в кінотеатр. Але почалася війна.

Світлана працювала в аптеці, тож одразу почала допомагати підрозділу Сергія з ліками, з іншим необхідним.

У червні 2022 року Сергій зробив Світлані пропозицію.

"У червні ми поїхали в Дніпро. Він завів мене в ювелірний магазин, вибрав найдорожчу каблучку, яка була там, і на колінах освідчився. Одружитися ми планували після війни. Але в серпні я приїжджала до нього на день народження, і він шокував мене своїм рішенням, що не треба відкладати — і при всьому взводі дістав наші обручки. І потім ми отримали в РАГСі свідоцтво про одруження", — поділилася вона.

Сергій з 2010 року служив у Військово-морських силах. Потім повернувся до цивільного життя, а 2014 року під час першого нападу Росії пішов добровольцем захищати Україну. У 2019 році став командиром першого відділення взводу снайперів 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. На початку повномасштабного вторгнення брав участь в обороні свого рідного Чернігова. Потім був Запорізький напрямок, Донецька область — Авдіївський, Вугледарський напрямки, а з серпня 2024 року — Курська область РФ.

"Він був дуже цілеспрямований. Він постійно самоосвічувався, вивчав усі посібники з тактичної медичної допомоги і навіть розробив свій посібник. Потім він удосконалювався в тому, що повністю вивчав вибухові пристрої", — розповіла Світлана.

Сергій був командиром відділення, в якому служив Іван Гуня. Іван прийшов у підрозділ у липні 2024 року. Він зазначає, що його командир був "ходячою енциклопедією", знав усе.

"Коли я прийшов, наш підрозділ був на відновленні. "Матрос" проводив заняття. Він міг 3-4 години без телефону, без конспекту розповідати, розповідати, розповідати — і саме з військової справи. Тільки треба було йому вчасно чай приносити. Він завжди запитував на приколі: "Як твоє емоційне самопочуття?". Я кажу: "Навіщо ти мене таке питаєш?". Каже: "Я ж твій командир, я ж маю знати все про тебе", — згадує Іван.

Світлана Ніколаєнко подала петицію на присвоєння Сергію Печеному почесного звання Герой України (посмертно). Петиція набрала понад 25 тисяч необхідних голосів, і зараз перебуває на розгляді.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Виніс пораненого побратима на собі з поля бою, але невдовзі загинув: історія захисників Юрія Трутенка та Володимира Кухарця
• Врятувала бійців ЗСУ в окупованому Маріуполі та дочекалася чоловіка з російського полону: історія Ольги Онишко
• Мама загинула під час обстрілу, тато — два роки в полоні: історія 10-річного Діми з Чернігова
• Врятував побратима, наступного дня довелося рятувати вже його: історія захисників Миколи Москаленка та Олександра Журавля
• Двох синів втратила — для трьох дівчаток мамою стала: історія Оксани Харченко