"Ми знайдемо свого Марселя": ексклюзивна розмова з Інною Мірошниченко про автобіографічну книгу та особисту історію

"Ми знайдемо свого Марселя" — це відверта автобіографічна книга адвокатки, мами чотирьох дітей та правозахисниці Інни Мірошниченко. Що стало поштовхом для написання цієї книги? Як Інна розпочала шлях усиновлення та чому боротьба за права дітей є такою важливою? Про це та багато іншого — в ексклюзивній розмові з авторкою в програмі "Ранок Вдома".

Ведуча — Ольга Фанагей-Баранова.

— Що стало поштовхом до написання книги? 

— В якийсь момент ти розумієш, що всередині тебе багато усвідомлень та висновків, які можуть допомогти іншим. І плюс, люди навколо постійно казали: "Та тобі треба вже книжку написати".

Все це докупи привело мене до того, що я все ж таки сіла і почала писати.

Я писала рік, видала, і нарешті насолоджуюся тим, що люди дійсно відкривають щось глибше, ніж те, що можна побачити просто на поверхні, коли дивишся мій Instagram.

— Чим саме ви поділилися в цій книзі? Про що вона?

— Це мій шлях: дитинство, пошуки себе, побудова стосунків з батьками, соціумом, потім з чоловіком, дітьми й врешті-решт усиновлення.

Я розповідаю це не просто для того, щоб просто поділитися своєю історією, а щоб показати, через які труднощі проходила на самому початку — аби врешті зрозуміти, що саме вони привели мене до здійснення мрії.

Будь-які випробування в житті — не просто так, і врешті-решт вони стають трампліном, і людям хочеться дякувати за ці труднощі.

Я хочу, щоб кожен, хто прочитає мою книжку, озирнувся на своє життя, подивився, де у нього було складно, переоцінив свій прожитий досвід і зрозумів, що замість того, аби думати, як було погано, треба знайти, чому цей досвід був, і подякувати йому.

— У книзі ви описуєте поєднання материнства, кар’єри, громадської діяльності та особистого життя. Чи реально все це встигати?

— Так, у мене є цілий розділ, присвячений балансу. І спойлер цього розділу — балансу не існує.

Ми можемо постійно гнатися за чимось, намагатися бути краще, з кимось змагатися чи навіть змагатися з собою, але сенс в тому, що в цьому немає сенсу. Балансу ніколи не буде.

Життя — це синусоїда, а не пряма. Нас постійно колихає.

Сенс в тому, щоб тут і зараз, в цьому моменті, вміти кайфувати. Не намагатися бути найкращим в усьому, а подивитися на те, для чого ви тут і що робить вас дійсно щасливими. Від чого можна — відмовитись, а від чого не можна — мінімізувати витрати своєї енергії.

У цьому і буде баланс. 

— Ваше материнство має особливу історію, зокрема досвід усиновлення. Як ви прийшли до цього рішення і що відчували на цьому шляху?

— Насправді, рішення усиновити було дуже спонтанне. Попри те, що ми виношували його рік, воно все одно було таким: "А давай усиновимо? А давай!”. Ми зараз сміємося над цим, бо розуміємо, що люди зазвичай набагато глибше підходять до вивчення цього питання.

Але з іншого боку — якби ми теж занурилися глибше, можливо, це б нас налякало, відштовхнуло, і ми б ніколи не зробили цього надважливого кроку.

Так, цей шлях складний, забирає багато енергії, але натомість дарує стільки сили, стільки усвідомлень… Ти просто відчуваєш, що прямо тут і зараз твориш диво.

Якоїсь історії про те, як ми довго до цього йшли, — її немає.

Водночас це рішення зростало по цеглинках: одне, друге, третє рішення в житті — і от уже вибудувався цілий будинок, який каже: "Наші двері відкриті для всіх, ми готові давати прихисток тим, хто втратив сім’ю".

І цього б не було без усього мого шляху, без того досвіду і без усіх тих людей, яких я зустрічала.

Звісно, наше усиновлення дуже відрізняється від інших, бо люди зазвичай аналізують. Мені часто пишуть: "Ми дивилися анкету Ангеліни, але не наважилися". Я ж розумію, що ми наважилися тільки тому, що не вивчали її анкету. Просто побачили й все — забираємо. А вдома будемо розбиратися.

Бо коли підключається логіка — мозок одразу малює найстрашніші картинки, лякає тебе: “Нащо воно тобі треба?”. А ми цього не проходили. Нас вела тільки емоція, любов і бажання врятувати світ.

Отак і йдемо далі по життю.

— Ви займаєтесь захистом прав дітей і часто говорите, що в цивілізованому суспільстві не має бути дитячих будинків. Чому так і як, на вашу думку, можна це змінити?

— Річ у тім, що дитячий будинок ніколи не дасть дитині ту турботу і любов, яку вона потребує.

Дитина, особливо маленька, на фізичному рівні потребує емоційного контакту, тепла, обіймів, тіла до тіла, бо дитина знаходиться в залежному стані від дорослого. В ідеалі — це мама. 

Якщо сталося так, що мами немає, це може бути будь-який інший дорослий, але це має бути опорний дорослий. 

Якщо такого дорослого немає, тоді усе тіло дитини, мозок і психіка розвиваються не так, як треба — у дітей виникають хвороби як ментальні, так і буденні фізичні. 

Всі вони викликані лише тим, що дитина не доотримала тепла. 

Дитячий будинок — це стіни й двоє вихователів на всю групу, які не дають емоційного контакту, тому що якщо ти обіймеш одного, — захочуть всі 20. Часу на це немає, тому що треба прибирати, готувати, переодягати тощо. І через це діти замикаються в собі, травмуються з самого дитинства.

В цілому система, навіть якщо дитина перебуває в ній лише три роки, завдає більше травм, ніж асоціальна родина, з якої її вилучили.

Це не означає, що дітей не треба вилучати чи повертати в ці сім’ї — ні. 

Нам, як державі, потрібно чесно подивитися: чи справді ми робимо все, аби діти були захищені й отримували те, на що заслуговують і чого потребують.

Дитячий будинок і інтернат — це не місце, в якому дитина гармонійно розвивається: пів року проживання в інтернаті гарантує 3 роки відставання в психологічному й інтелектуальному розвитку. 

Дитина потрапляє в інтернат і все — вона застигає.

Щоб ви не робили з цією дитиною, через те, що її лімбічна система в постійному стресі, через те, що вона не має опорного дорослого поруч, вона застигає — починаються особливі освітні потреби й розумова відсталість.

Розумову відсталість неможливо "відкотити" назад. Мозок дитини не сприймає викликів, яких із віком стає тільки більше. Вона не може вирости у повноцінного дорослого, бо повноцінна особистість формується тільки в родині.

Тому не має бути дитячих будинків. І це не про те, що їх треба просто закрити й розкидати дітей — йдеться про створення таких умов, за яких діти не потраплятимуть у дитячі будинки.

Щоб за 10 років ми мали дитиноцентричну Україну, в якій справді дбають про майбутнє — про наших дітей, які потім будуть відбудовувати Україну, яку ми зараз відвойовуємо.

— Що ми як можемо зробити, щоб змінити ситуацію?

— Дивіться, в державі є і ті, хто бореться за те, щоб такого не було, і ті, хто отримує певну вигоду від існування інтернатів і дитячих будинків. Ті, хто наживається на дітях, прикриваються тим, що більшість людей просто не знає, що там відбувається. Тому все починається з кожного з нас.

Коли кожен запитає себе: "А що відбувається за стінами інтернатів? Чи дійсно дітям там добре?” — і зрозуміє, що це не цілодобовий дитячий садок. Чи хотіли б ми, щоб наші діти там зростали? Ні. 

Тож, ми маємо створити такі умови, за яких змогли б сказати “так”.

Тільки тоді, коли кожна людина ставитиме собі питання, а чи дійсно її податки спрямовуються на покращення життя інших та чи справді в дитячих будинках дітей люблять, а не принижують, не б’ють та не ґвалтують — ті, хто наживається на цій системі, не зможуть прикриватися байдужістю й необізнаністю суспільства.

— Повернімося ще на хвилину до книги. Мене зацікавила назва — “Ми знайдемо свого Марселя”. Що вона означає? Про кого чи про що ця фраза?

— Це така абстрактна фраза про те, що кожен з нас знайде шлях до своєї мрії, знайде відповідь на своє питання, і для кожного з нас це буде свій Марсель.

Я хочу, щоб кожен читач знайшов свого “Марселя”, що б це для нього не означало. Це може бути ніяк не пов’язано з сім’єю, дітьми, взагалі з проявом любові, але головне — щоб людина прочитала і знайшла відповідь на своє глибинне питання.

У книжці я розкриваю, чому вона так називається.

Не буду спойлерити, щоб людям було цікаво це читати.

— Про яку свою мрію ви пишете в книзі?

— Це був Марсель, але моя глибинна мрія, куди він мене привів, а потім і Ангеліна. Я хочу, щоб кожна дитина мала сім'ю.

Якщо кожна дитина зростатиме в люблячій сім'ї, ми будемо жити у світі без війн, без конфліктів, без насильства, де всі люди будуть щасливі.

Все починається з нашого дитинства і тієї кількості любові, яку ми отримуємо.

Читайте також: "Дві сестри" — одна з перших стрічок, знятих після 24 лютого 2022 року: інтерв'ю з актором В’ячеславом Бабенком