Два роки шукав матір загиблого побратима: історія Валерія та його бойового сина у проєкті "Я не забуду"

Побратими, посестри, хрещені батьки — саме так називають одне одного військові, які разом пережили критичні моменти на полі бою. Зв'язок, який з'являється на межі життя і смерті, інколи стає сильнішим за кровний. І навіть відстань, роки та загибель не можуть його розірвати. Саме про такий розповідається у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко. 

Два роки тому Валерій Покропивний на фронті знайшов сина по зброї — Хурсада. Після його загибелі серце Валерія розривалося від болю: він не встиг дізнатися про рідних свого бойового товариша. Два роки пошуків не приносили результатів. Аж до сьогодні. У студії "Я не забуду" родина Хурсада вперше зустрілась із фронтовим батьком їхнього сина.

Шукає сім'ю загиблого бойового сина

Раніше Валерій Покропивний служив у ППО, був ракетником. У мирні часи працював на будівництві. Після початку повномасштабного вторгнення доєднався до лав ЗСУ. На фронті чоловік знайшов сина по зброї — Хурсада. Після його загибелі серце Валерія розривалося від болю — він не встиг дізнатися про рідних свого бойового товариша, а два роки пошуків не приносили результатів. 

— Валерію, розкажіть, заради чого ви сьогодні в нашій студії? 

— Я два роки шукав сім'ю свого побратима Аксейтова Хурсада з позивним "Харитон". Він загинув на Донбасі, а похований у Дніпрі. Як і я, він родом із Херсона. Сім'я його теж була в Херсоні. До війни ми з ним займалися будівництвом. Знаю, що в нього є дружина, діти. Про батьків не знаю нічого. 

— Що ви привезли до студії? 

— Його нагороду, спеціально виготовлену Всеукраїнською спілкою офіцерів України, а також Спілкою ракетників півдня України, якими нагороджені солдати, що особливо відзначились у боях за звільнення півдня України. Ці нагороди ми вручили всім побратимам і сім'ям загиблих, окрім Хурсада. Також є прапор нашого підрозділу, на якому розписалися всі побратими. 

— Розкажіть детальніше про себе.

— Я кадровий військовий. Раніше служив у ППО, я ракетник. Потім звільнився і в мирний час працював на будівництві. Коли почалася повномасштабна війна, ми стали на захист рідної країни. 

— Чим займаєтеся зараз? 

— Продовжую виконувати завдання, пов'язані з навчанням військових. Передаю їм усі знання, які маю. 

— За яких обставин ви познайомилися з Хурсадом? 

— Ми всі добровольцями прийшли у військовий комісаріат. Люди з бойовим досвідом одразу одне одного знаходять. Я тоді був начальником розвідки, а він у мене розвідником, кулеметником. 

Одного разу я врятував йому життя від кулі. Тоді він сказав, що коли в нього буде третя дитина, назве її на мою честь, а я стану хрещеним батьком. Я погодився і обійняв його, немов сина. 

Потім Хурсада перевели на інший напрямок. Була команда зібрати резервну роту і відправити на Донбас, щоб посилити донецький напрямок. Він попав у цю команду. Він ніколи не жалівся. Якщо треба, то значить треба. Я, як командир, наполягав, щоб він туди не йшов, але наказ є наказом. Треба виконувати. 

Пізніше нам доповіли, що він загинув на Донбасі. Коли він востаннє виходив зі мною на зв'язок, то казав, що дуже скучив за мною і всіма побратимами тут.

Це була наша перша втрата, тож переживали дуже болісно. Коли хтось із наших гине, ми на снарядах пишемо "За наших побратимів" і даємо по орках залп.

— Хурсад вас називав своїм батьком, а ви його — сином. Чому так? 

— Він був прямою, чесною і справедливою людиною. Мені подобалося, що він був із щиро відкритою душею. Дивлячись на нього, я згадував свої молоді роки, яким я тоді був. Саме його обличчя нагадувало моє, тому я завжди бачив у ньому свого сина. Він також з повагою ставився до мене. 

— Чи знаєте ви щось про рідного батька Хурсада? 

— Ні, не знаю. Я хотів би більше знати про нього і про його родину.

Дружина загиблого військового

Марина Аксейтова познайомилася з Хурсадом, коли їй ще не було 16 років. Хлопець був трохи старшим і одразу почав залицятися. За кілька років закохані побралися. Разом подружжя прожило 15 років, перш ніж війна та загибель Хурсада розлучили їх. Від загиблого чоловіка Марина має двох синів-підлітків.

— Марино, ви приїхали до Києва самі чи з кимось? 

— З двома дітками. У нас із Хурсадом двоє хлопчиків 13-ти та 10 років — Марат і Давид. 

— Розкажете вашу історію знайомства з Хурсадом? 

— Він винаймав будинок, який здавала моя сім'я. Мені було майже 16, а йому 18, коли він почав залицятися і дарувати квіти. Щойно прийшов з армії. Був добрий, ніжний, без шкідливих звичок. Трапилося кохання з першого погляду. У 18 років я вийшла за нього заміж. Разом ми прожили майже 15 років. 

— Хурсад пішов служити ще до повномасштабного вторгнення. Як ви поставилися до такого його рішення? 

— Не хотіла відпускати його. Відмовляла, плакала, нервувала. Але якщо він вирішив, то вже все. 

— Чи змінився ваш чоловік після служби? 

— Так, став замкнутим, довго ні з ким не розмовляв. Став більше часу з нами проводити, напевно, тому що зрозумів, що життя не таке довге. 

— Чим він заробляв на життя після повернення з АТО? 

— Працював на будівництві. Він повністю нас забезпечував, а мені не дозволяв працювати. 

Сталося повномасштабне вторгнення, і Хурсад знову пішов воювати. Я теж не змогла його зупинити. Він декілька разів стояв у чергах до військкомату, дуже злився і нервував, бо його не взяли, хоч він і був в АТО. Я з дітьми на той час уже були в окупації. Зі зв'язком було дуже погано.

Складнощі полягали ще й у тому, що ми сім'я військового. У нас були сусіди, які здавали АТОшників. Приводили і показували, де хто живе. До нас теж приходили, але ми, дякувати Богу, вже тоді виїхали. Нас не застали нас вдома.

— Як ви дізналися про загибель чоловіка? 

— Він завжди казав, що якщо загине, то мені позвонять. Щодня вын писав мені або надсилав плюсик, щоб я не нервувала. Коли другого червня він не вийшов на зв'язок, я почала шукати і писати куди тільки можна. Потім у Херсоні дали на один день зв'язок, і я почала обдзвонювати усі лікарні. Знайшла його в Дніпрі. У морзі. 

Поки ми виїхали з окупації, поки доїхали, минуло багато часу. Тіла я не бачила. Мені в морзі показали фотографії фрагментів тіла. Впізнала я його по татуюванню на руці. 

На похорон я поїхала з мамою Хурсада і з братом. Діти залишились в окупації, бо я побоялась їх провозити через кордон з окупантами. Ховали 17 червня у Дніпрі, оскільки не було змоги перевезти тіло до рідного міста. 

— Чи відомо вам, як саме загинув Хурсад? 

— Вони втрьох із побратимами потрапили під артобстріл на машині. Контакти родичів цих двох інших загиблих мені не дають.

— Де ви зараз живете? 

— У Дніпрі. Хочу бути ближче до чоловіка, щоб мати змогу ходити на могилу і дітей туди приводити. Старший син — моя опора. Замінює нам зараз тата. Я пішла на роботу, щоб трохи забутися. 

— Що ви думаєте стосовно петицій, які посмертно підписують для наших героїв? 

— Я вважаю, що люди не мають випрошувати петицію підписати. Кожен герой, кожен хто є на фронті, вже заслуговує на нагороди. Для Хурсада я не створювала таку петицію, не вважаю за потрібне. Я знаю, що він герой. Він мій герой.

Брат і матір загиблого військового

До студії "Я не забуду" доєналися Сервер і Марина Аксейтови — брат і матір загиблого Хурсада. Вони розповіли, яким удома був Хурсад, як піклувався про молодших братів та заміняв у родині батька.

— Сервере, розкажіть, яким братом був для вас Хурсад? 

Сервер: Він завжди показував, що треба більше працювати, а трошки менше гуляти. І що треба завжди думати про свою сім'ю. Він був наставником, як батьком, мабуть. Завжди допомагав: і словом, і фінансово.

Коли мені було років дев'ять, він подарував мені набір маленьких іграшок, який я не міг собі дозволити. Я це запам'ятав на все життя. 

— Пані Марино, у вас чотири сини. Чим Хурсад вирізнявся серед них?

Марина: Був дуже добрий, спокійний, справедливий, допомагав усім. Дуже любив своїх молодших братів, які рано залишилися без батька. Я працювала, а всі "чоловічі" питання вирішували старші сини. 

— Як мати, як ви сприйняли рішення Хурсада піти служити? 

Марина: Він нікого не питав. Сказав, що йде і все тут. Я ніколи йому не дзвонила, він телефонував мені сам. Казав: "Я поруч. Я скоро буду вдома. Все буде добре". Але так і не повернувся. 

— Пам'ятаєте останню вашу зустріч з сином? 

Марина: Так, це було в січні. Я приїжджала до них. 

— Сервере, як ви дізналися про смерть брата? 

Сервер: Це був звичайний робочий день. Я їхав додому, коли зателефонувала дружина і сказала: "Не знаю, як тобі про це сказати…". Я вже зрозумів, що щось не так. Обірвав дзвінок, приїхав додому, а вона там з червоними очима.

У мене не вистачило духу подивитися на його тіло, на нього в такому стані. Я вирішив запам'ятати його таким, яким він був — живим. 

— Марино, чи знайомі ви з побратимами вашого сина? Чи відомо вам щось про його службу? 

Марина: Ні, він нічого не розповідав і ніколи не турбував мене цим. Завжди казав лише, що все добре і що скоро буде вдома. 

У студії програми "Я не забуду" Марина Аксейтова вперше зустрілася з командиром свого загиблого сина Валерієм Покропивним. Вона подякувала йому за піклування про Хурсада на фронті, а Валерій висловив вдячність за те, що вона самотужки виростила і виховала такого мужнього чоловіка, як Хурсад. Валерій вручив жінці нагороду Хурсада та прапор, який підписали усі побратими її загиблого сина.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Гендер-паті на кладовищі: історія вагітної дружини військового у проєкті "Я не забуду"
• Весільний рейвах для бійця із заповітом — історія 20-річного Максима у проєкті "Я не забуду"
• Названі батьки українських розвідників: як цивільні допомагають військовим
• Протезований наречений з вірусного відео шукає спонсорів — історія військового Михайла у програмі "Я не забуду"
• Замість кар'єри футболіста обрав захист батьківщини — історія Артема та сюрприз для нього від ФК "Шахтар" у проєкті "Я не забуду"