"Це було більше, ніж боротьба за територію": кіборг "Стохід" поділився спогадами про захист Донецького аеропорту

Віталій П'ясецький із позивним "Стохід" — один із незламних захисників Донецького аеропорту, які 242 дні тримали оборону летовища. І навіть зараз, після років боротьби, він продовжує захищати Україну.

Сьогодні із "Ранком Вдома" ви більше дізнаєтеся про позивний кіборга, досвід захисту аеропорту, а також про те, як він почувається нині. Це історія про відвагу, стійкість і віру в перемогу.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Пане Віталію, ваш позивний звучить як назва річки чи епічного роману. Що він для вас означає?

— Це назва річки, яку я люблю, і майже кожного року, коли десь співпадає відпустка чи якісь інші моменти, сплавляюся нею на байдарках зі своїми друзями.

Взагалі, я почав сплавлятися річками у 2016 році. Це був мій перший сплав, теж з ветераном, моїм земляком, який мене на це і підтягнув. І коли ти сплавляєшся цими стохідськими плавнями, а навколо на кілометри очерет, — це залишає незабутні враження. Туди хочеться повертатися.

— 93-тя бригада “Холодний Яр” — це легенда серед українських військових. У чому полягає її сила: у тренуваннях, дусі, братерстві чи чомусь іншому?

— Тут є все. По-перше, це одна з механізованих бригад, які були створені вже за часи незалежності України. По-друге, там є свої воїнські традиції: традиції братерства, традиції компетентного управління. 

У нас є офіцери, які, наприклад, в управлінні бригади, мають вислугу понад кілька десятків років. 

Традиції — це, звісно, і виховання, і поповнення, і сержантський стержень.

— Сьогодні ми вшановуємо пам'ять захисників Донецького аеропорту, який став символом незламності. Що ви відчували, коли пішли боронити Україну на цьому напрямку?

— Я прийшов наприкінці літа 2014 року добровольцем, і тоді Донецький аеропорт вже був одним із найвідоміших напрямків, де, можна сказати, кувалася воїнська слава Збройних сил. Її кували різні підрозділи Збройних сил: і Сили спеціальних операцій, і добровольчі формування.

Коли ми заїхали в листопаді 2014 року в зону АТО, наш підрозділ був новосформований, і техніки не вистачало. Дехто з нас жартував, що ми не можемо виконувати завдання, бо не маємо бойової техніки. І хтось з хлопців сказав: "Може, нас в ДАП заведуть?".

— Особисто для вас, що це була за боротьба?

— Конкретно в той момент це була боротьба не за територію. Я на той час не усвідомлював усіх моментів, що відбувалися навколо Донецького аеропорту (ДАПу), що це, наприклад, був плацдарм, який, якби в нас було достатньо підготовлених резервів, дозволив зайти в сам Донецьк.

Це була більше боротьба духу, бажання виконати наказ, адже до останніх моментів, коли новий термінал був підірваний, наказу на вихід не було. І ніхто не відступив, ніхто всупереч наказу не вийшов звідти.

— Що спонукало вас стати добровольцем і йти захищати країну у 2014 році?

— Я розумів, що я нормальний чоловік: дві руки, дві ноги, голова. Хоча я не проходив строкову службу за релігійними переконаннями, але по життю, напевно, були відголоски того виховання, яке було притаманне Радянському Союзу, коли на так званій "перемозі" виховувались певні покоління. 

Коли ж відбулися події Революції гідності, анексія Криму, і перші бої на Донбасі, багато моїх товаришів стали думати, що треба долучатися, треба щось робити і я довго розмірковував.

Я з тих людей, які не приймають рішень одномоментно, і врешті-решт прийшов до військомату, пройшов медкомісію та долучився до Збройних сил.

— Як би ви пояснили людині, яка не знає про війну, що означає захищати Донецький аеропорт? Які емоції тоді переважали: страх, лють чи щось інше?

— Лють, відчай, моментами жаль до своєї сім'ї. Тому що в мене особисто і в більшості хлопців, які на той час були зі мною, були моменти відчаю, коли ми не вірили, що ми звідти вийдемо живими, і вже доводилося змиритися з тим, що, ну, отак вирішила доля чи вищі сили — що ти там маєш залишитися.

Це були постійні емоційні гойдалки: тут ти працюєш, відстрілюєшся, надаєш допомогу пораненим чи відтягуєш поранених. А тут приходить думка про сім'ю, і гадом ллються сльози, але ти тим заряджаєш патрони і відстрілюєшся. Таке от постійно, і це дійсно було важко, але це було.

— Скажіть, будь ласка, все, що ви пережили, для вас це більше емоційна травма чи, навпаки, броня?

— У перші дні після того, як я отримав поранення, мене евакуювали, ще вдалося евакуювати... Коли я вже був у лікарні, прийшла звістка, що термінал підірвали, і ми думали, що всі хлопці, хто там був, загинули. Це була рана. І хоча потім я дізнався, що є хлопці, які вижили, які пройшли полон, але ця рана зберігалася, напевно, протягом 2015–2016 років. 

Потім це дійсно стало для мене бронею. Це був досвід, який я використовував уже в сучасній війні. Це була мотивація, тому що це на мене накладало певну відповідальність. 

І зараз, на всій лінії фронту, навіть у найгарячіших точках, військові стоять в окопах, виконують свою роботу: займаються логістикою, евакуацією, надають допомогу пораненим. Тому я не хочу, щоб, коли говорять про мене як про "кіборга" чи щось подібне, це принижувало інших військовослужбовців.

— Яка у вас традиція на цей день? Може, ви телефонуєте тим, хто був поруч під час оборони Донецького аеропорту, або згадуєте тих, кого вже немає?

— У нас була традиція, яка зберігалася до повномасштабного вторгнення більш масштабно, тому що колектив нашої роти був дуже згуртований. Кожного року ми згадували хлопців, які загинули в ДАПі, а це шість бійців, зокрема з нашої роти.

Але ми ніколи не минали, якщо проїжджали поруч з хлопцями з інших рот. Ми заїжджали на кладовище: іноді великим гуртом, іноді поодинці. Наприклад, я з дружиною інколи їздив до когось зі своїх бійців.

У зв'язку із повномасштабним вторгненням більшість хлопців, які тоді служили зі мною, зараз проходять службу в армії, а деякі, на жаль, загинули.

Вчора я повертався з відрядження, і, проїжджаючи через Нововолинськ, заїхав до побратима, який там похований — Вадима Демчука із позивним "Дим". Він був зі мною на позиціях. Це дуже крута людина. Я заїхав до нього лише на кілька хвилин, але поки ми пам'ятаємо цих людей, вони живі.

Читайте також: День пам'яті захисників Донецького аеропорту та народження видатного українського хірурга — 20 січня в історії