Які казки треба читати дітям, а які — розповідати військовим на передовій: казкар Сашко Лірник у "Точці опори"

Сашко Лірник — казкар, сценарист, актор, телеведучий та автор телепрограм. Грає на колісній лірі, варгані, бубні, гітарі. Автор двотомника "Казки лірника Сашка". Отримав премію імені Лесі Українки за найкращий сценарій художнього фільму для дітей і юнацтва "Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке" (2020). Постійний організатор, сценарист, постановник і учасник дитячих свят до Святого Миколая у Києві, Відні, Варшаві, Монреалі, Торонто і Празі. З 2014 року їздить на передову з концертами, організовує волонтерську допомогу. Нагороджений орденом За заслуги ІІІ ступеня та відзнакою Генерального штабу ЗСУ "За заслуги перед Збройними силами України". Одружений, має трьох дітей і двох онуків. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Сашко Лірник розповів про те, як зачитує свої казки військовим на передовій, згадав про свою роль москаля Володимира у фільмі "Чорний козак" і поділився, які саме казки варто читати дітям. Також він згадав, як на початку повномасштабного вторгнення розповідав казки дітям у бомбосховищах та поділився тим, як формує у малечі українську ментальність.

Які казки розповідати військовим на передовій 

— Я була вражена розповіддю про те, що воїни вам дзвонять і кажуть, що хочуть, по-перше, слухати казки, а по-друге, щоб ви написали казки про війну. Ви вже пишете ці історії? 

— Я вам більше скажу, прямо зараз мене чекає військовий, який учора подзвонив і сказав, що приїде розказати сюжет, щоб я написав казку. Я багато пишу. Я здивований, що під час війни цей жанр виявився найбільш затребуваним, тому що мені не потрібен якийсь кордебалет і танці. Воно щире, можна розказати очі в очі. Можна для однієї людини розказати чи для бліндажа. Я їжджу до хлопців. Мабуть, я — єдиний артист у світі, якому дзвонять просто на телефон додому і просять розповісти казку. І серед ночі дзвонять. Стосунки казкаря і слухача — це щось рідненьке, мов дітки дзвонять мамі. У мене на фронті питаються, чи можна мені сповідатися, хоч я і не священник. 

— Ви їздите на фронт з 2014 року, щоб з першого дня підтримувати хлопців. Ті діти і підлітки, яким було по 16 тоді, вже виросли і теж пішли на фронт… 

— Це вже третє покоління виросло. 

— Які вони? Яке це покоління?

— Вони хороші, дорослі. Вражають тим, що дуже щиро вірять і радіють спілкуванню. Бо таке враження, що про них забули. Героїчний пафос — це добре, але людям треба щось душевне і сімейне. Вони ж мають захищати свій сімейний затишок, свою родину. Щось має бути позаду, за що вони стоять грудьми.

Ці казочки чіпляють їх за душу, як і мене. Так як вони слухають, не кожна дитина слухає. Я намагаюсь розказувати таке, щоб там не було болю, загиблих, поранених. Дивлюсь, яка піде, а яка ні. Бо слово — це велика сила. Скажеш погане — і воно збудеться.

Перехід на святкування за новим календарем

— На День Святого Миколая ви завжди їздите до дітей і не тільки. 

— Завжди. У мене був дуже великий виступ на 250 діток. Я мчав здалеку. Мав два концерти у Львові, потім поїздом у Холодний Яр. Там дуже цікава історія. Це "золоте серце України", таке містичне місце. У мене кожен раз там 75-100 діток. Ми з ними і казки розказуємо, і українську мову вчимо. Дуже цікаве спостереження, що часто мами україномовні, а діти російськомовні. Бо мами з ними російською говорять. Проблема не в мові, проблема в головах. Така атмосфера була створена, що українська — це якась другорядна мова села, а "городскіє" розмовляють російською. Я з цим завжди боровся. 

— Цьогоріч ми відзначаємо свята за новим календарем. Як ви ставитеся до цього? 

— Дуже добре. Тому що ми маємо святкувати і бути єдиними з усім світом. Бо виникав дисонанс. Наприклад, мене кожен рік на Миколая запрошували до Відня, де є дуже велика українська громада. Я ставив там виставу. І ось ті раніше, ті пізніше. Ті святкують, а ті — ще ні. В голові було щось незрозуміле. Це неправильно і нелогічно. Візьмемо Різдво — від народження Христа рахують, молодий місяць з'являється. А коли Різдво сьомого святкували, то вже і місяць повний. І ніби ще піст триває, а на Новий рік всі їдять. Отака каша була. Раніше ж Україна святкувала з усім світом, поки більшовики не змінили. Хоча я виріс на тому, що Різдво було сьомого січня, а при "совку" його взагалі не надто і святкували.

Можу похвалитися, я пишу вертепи кожен рік. У цьому році відбою немає. Плюнув і виклав у вільний доступ велетенський файл на 169 сторінок. Там 12 чи 15 вертепів. Є і політичні, і комедійні, і традиційні. Перед війною у мене замовляли вертепи з Аргентини, Польщі, Сполучених Штатів, Канади, Сінгапура, Японії, Австралії, Єгипту. Ці спектаклі одночасно йшли по всій земній кулі. Це я безкоштовно дарую. Я працював будівельником і заробляв на цьому. А це була просто така моя ідея відродити українську казку. Відродив.

"Діти повинні мати дитинство, навіть під час війни"

— Ви якось зазначили, що ваш фронт — це боротьба за дітей. Що їм треба зараз доносити, про що розказувати, як виховувати? 

— Такі глобальні питання, що я перелякався. Я не є істиною в останній інстанції, але я відчуваю, що діти повинні мати дитинство навіть під час війни. Воно має бути наповнене не гаджетами та іноземними мультиками, а нашою українською культурою. Цими казками, оповідями і легендами, що я розповідаю їм, я формую у них українську ментальність. Дитина, яка виросле без Івасика Телесика та козака Мамариги, буде такою, як у всьому світі діти. Однаковою. У них окрім "Гаррі Поттера" не буде більше нічого. Наша культура багата і заглиблена в історію. 

Казка — це не тільки забавка. Будь-яка казка повинна формувати ставлення до оточуючих. Я люблю не тільки фантастичні казки, а й побутові — про те, як люди між собою взаємодіють. Це все формує дитячий менталітет. Казки потрібні не тільки дітям, а й дорослим. Зараз навіть більше дорослим. Тому що повинна бути якась опора в душі. Ці дітки, які пройшли через мої казки, тепер воюють. Вони є патріотами.

— Чи не здається вам часом, що наші казки і казки світу досить жорстокі?

— Так. Я переконаний, що не треба дітям розказувати про рожевих єдинорогів, а казати так, як є в житті. Казка — це підготовка до життя. Тому так, казки жорстокі, бо життя таке. Звісно, не треба робити такі жахливі, в яких все спливає кров'ю, але треба дати зрозуміти, що життя — така штука, де і невдачі можуть бути, і біди, які треба перемагати. Казки вчать перемагати.

Чорне і біле — це дуже просто, примітивно. Я люблю складні казки, де все переплітається і не зразу все видно. 

— Ви ще до 2014 року заборонили московитам видавати свої казки російською мовою. Як це було? 

— Мене ніхто не питав. Мої казки вже перекладені. Хтось вкрав і переклав. Це неприємно, звісно. Бо я не давав. Мене просили якось сценарій до фільму — я не дав. У мене є класний сценарій, але для України. Я колись жив у Росії, поки не приїхав сюди, щоб Україну будувати. Чого я буду їх розбудувати?

— Скількома мовами перекладені ваші казки?

— Не знаю. Японці перекладали, поляки, для німців, англійською точно перекладали. Якось я цим не займався. Просто хотів, щоб ці казки поширювались. Тому я всім дозволяю. Беріть, використовуйте. Ні в кого ніяких грошей не вимагаю.

Казки для бомбосховища

— Пригадуєте, де були 24 лютого 2022 року?

— Я був удома в Києві, на Троєщині Ми з дружиною збиралися їхати в Холодний Яр, де в мене друзі. Ми знали. Вона казала, що почнеться війна. Добре, що я машину заправив. Все почалося з того, що прокинулись від вибухів та сигналізації.

— Ви виїжджали кудись?

— Поїхав вже коли почали ракети падати, а у нас немає бомбосховища. У березні мені почали писати матері про те, що в них ідуть бомбардування, а діти бояться і плачуть у підвалах. Я почав по інтернету записувати звернення до них і казки. Я це назвав "Казки для бомбосховища". Майже рік щодня записував. Багато переглядів на каналі було. У Холодному Яру мені зробили студію в хліві. Записував казки поруч із кіньми і коровами. Потім вже перевели в інше приміщення, фанерою обшите.

Я повинен підтримувати. Самому тяжко, повірте. Але я розумію, що на мене дивляться діти і батьки їхні. Мені треба їх підтримувати. Я знаю, що ми відіб'ємося. На сто відсотків. Це станеться не сьогодні і не завтра, але Україна вистоїть і відродиться. Совковий російський менталітет тягнув і тягне нас назад до цих пір. Це важко. Багато зрадників, багато проросійських сил, але ми очистимося. Не треба боятися, що якісь діти дивляться російські серіали. Я колись теж дивився російські серіали і писав російські пісні. 

— Нам треба своє робити. 

— Треба. У мене є купа сценаріїв. Те, що воно зараз не робиться, не значить, що ніколи не буде робитися. Я написав продовження "Пекельної Хоругви".

— Так, збиралися видати вже, але почалася війна. Ви віддали ці гроші на Збройні сили України.

— Так, ви все знаєте. Я за тираж домовлявся в Харкові. Той цех уже розбомбили. Але я вже іншу книжку підготував. Зараз художник малює. Сучасна міська казка. Я думав не видавати під час війни. По-перше, грошей у людей нема. Але дивовижна річ сталася. 

На початку війни виїхало дуже багато матерів із дітьми — моя бульбашка. Мільйони україномовних дітей, які мене слухали і читали виїхали за кордон. Вибухово збільшилась кількість запитів на те, щоб присилати їм книжки. А в мене книжок уже немає тут. Що ж я їм надішлю? Тоді я записав аудіоальбом на п'ять годин — казки, музика, пісні. Ви не повірите, десятки тисяч запитів було. Мені навіть пошту перекривали через обсяг повідомлень. Але це треба робити, тому я цим займаюся. Українську культуру треба зберігати. Якщо вона під час війни зникне — тоді все.

Я так подумав, що в історії у світі війни йшли майже безперервно. То що, люди не писали романи, не робили музику, не знімали кіно? Це все під час війни теж робилося. Це те, що нас має об'єднувати і тримати.

— У 2013 році ви написали сценарій до мультиплікаційного фільму "Щедрик". Олег Скрипка там виконує пісню. Там усе таке пророче. Ви точно мольфар!

— Це єдиний сценарій, який у мене з'явився одразу. Скрипка мені подзвонив, а я був з Лесею на рибалці. Поки дійшов до машини, вже придумав. Воно так влучно потрапило в ціль. Там і про те, що ми вистоїмо. Був ще повний метр написаний, але його не зняли.

— Не хочете написати казку про нашу перемогу?

— Я пишу сценарії для фільму. Вони всі про перемогу. Продовження "Пекельної Хоругви" ще до війни було написане а там про напад москалів. Це все пророче. Ми всі знали, що війна буде. Я з дитинства знав, що москалі нападуть. Батько мене вчив. Тільки не знали, коли точно. Але цей напад був постійним, перманентним. То буває гаряча фаза, то холодна. Коли вони там газ перекривали — це теж війна. Як і захоплення телебачення, русифікація простору. Я був свідком того, як на телебаченні закривались українські дитячі програми. 400 програм за один день закрилися. Коли кинулися щось відроджувати, в ефірі FM-станцій було 2,6% українського.

Серіал "Моя країна — Україна" та фільм "Чорний козак"

— Прикро, що зараз не йдуть на екранах 26 серій вашого мультику "Моя країна — Україна" ще 2014 року.

— Треба далі робити, але, знов таки, питання в фінансування. Перед тим, як я написав сценарій "Пекельної Хоругви", до мене звернулася кінокомпанія з замовленням для мультфільму. Я написав. Вони підбирали режисера — Степана Коваля. А він працював над російським проєктом "Гора самоцвітів". "Злидні" — це його мультфільм з того циклу. Він так загорівся і запропонував зробити таке, як росіяни з "Горою самоцвітів". А я йому: "А нашо нам повторювати? Давай краще робити". Перший сценарій я написав про Кривий Ріг. І так класно пішло! Ідея була в тому, щоб мультики тривали по три хвилини, аби їх можна було показувати в кінотеатрах між фільмами, як рекламу. Потім це зупинилося.

— Так. Хоч на YouTube вони і є, але півмільйона переглядів — це ганебно мало для такого серіалу. 

— За цей серіал я отримав відзнаку "За найкращий сценарій" на фестивалі "Відкрита Ніч" (2011). 

— У фільмі "Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке", знятому за вашим сценарієм ви грали самого себе. А ось у "Чорному козаку" — абсолютного антипода, москаля-азрадника Владіміра. 

— Цікава історія у цього персонажа. Коли ми почали знімати фільм "Чорний козак", ми намагалися зробити його максимально правдиво. Тобто, наприклад, кримських татар грали кримські татари. Треба було зіграти негативного персонажа, а ніхто не хотів. Довелося взяти це на себе, але з мене москаль вийшов невдалий. Проте я старався! Там такий текст, багато гумору, такі цікаві посили, але багато чого, на жаль, не ввійшло. Така цікава історія була, де зрадник був покараний, але він і так покараний. Руський богатир, а козак ляпнув однією рукою — і немає того богатиря. 

У нас була там одна професійна акторка — Марина Юрчак. Решта — друзі, фольклористи, аматори, селяни прості. Ідея така була — фільм-толока. Були закиди на те, що це непрофесійно. Але я вважаю, що неважливо професійно чи ні. Головне, що фільм будить душу. Минули роки, а це все ще один із найкращих українських фільмів. Спеціально так не знімеш, як у нас вийшло.

— І у вас вийшло не за державні гроші це зняти. За які ж? 

— За свої. Ми безкоштовно працювали, хто що міг туди вкладав. Якісь фермери допомагали. Скажу чесно, коли фільм був на фінальній стадії, до нас зверталися політичні партії. Пропонували мільйони, аби ми видали під їхнім брендом. Ми послали всіх і самі зробили все. 

— Кажуть, що ви туди вклали свої гроші, відкладені на квартиру.

— Це я кажу. Ми 10 років знімали і весь час доводилося витрачати. Замість того, щоб отримати якусь тисячу доларів, я безкоштовно виступав, аби нам дозволити десь зняти чи взяти якийсь плуг чи ще щось таке. Це все відбувалося за ті гроші, які я не отримав, але вони пішли на цей фільм. Якщо порахувати, то це моя квартира. Я завжди підкреслюю, що це не мій фільм, а наш. Це важливо. 

— В останніх сценах "Чорного козака" з мушкетами в руках з'являються символічні мамаї-підлітки. 

— Ця ідея мені наснилася. Ми не знали, як зробити фінал. Ми пробували і багато перезнімали. Потім наснився сон. Я прокинувся, записав і ми так і зняли. Знайшли бозна-звідки коней і пригнали. Тоді тільки з'явилися коптери — ми найняли, щоб зверху зняли. Коли піднялася камера, режисер сказав: "Брак". Там сучасне місто попало. Але я сказав, що то не брак, а геніальна знахідка. 

— Ви знімали в 2015 році, а в цій сцені одного з підлітків зіграв Данило Денисович, який загинув в травні 2023 року під Бахмутом. В цьому фільмі знімалися і його батьки. Це така тяжка новина. Ви були близько знайомі? Спілкуєтеся зараз з родиною?

— Увесь час спілкуємося, зустрічаємося.

Як долати стрес та продовжувати писати казки

— Зараз всім дуже важко, такі часи. Як ви справляєтеся зі стресом?

— Діти, військові, дорослі — ці виступи мене на світі і тримають. Я бачу, що я потрібний людям і те, що я роблю. Я втомився, так. Сьогодні у мене три виступи було. Ледве дихаю. Але зарядився енергією від людей на кілька днів. 

— А людям що робити? Підкажіть, порадьте.

— Моя бабуся казала, що коли тяжко чи якась трагедія, треба йти до людей і серед людей щось робить. Хто може — волонтерить, хто може — плете сітки. Все разом воно допомагає нам вижити.

— Ваша ліра, дуже старовинний інструмент, допомагає вам розказувати казки?

— Я не є професійним лірником, якщо чесно. Коли я почав розказувати казки, потрібен був якийсь музичний супровід. Я граю на гітарі, але вона зовсім не підходить до казок. А потім я придумав, що це має бути ліра. Є прикмета у бандуристів і лірників, що коли у вас з'являється новий інструмент, змінюється життя. У мене з'явилася ліра — і життя перевернулося. Я багато разів переконався у тому, що це був правильний вибір. Я цю ліру сам зробив, записувався з нею з багатьма музикантами і в кіно вона теж звучить.

— Своїм дітям казки пишете?

— Я їх на них перевіряю. Вони вже дорослі — троє. І двоє онуків ще. Я пишу і розказую їм. Якщо подобається — окей. Я ж пишу літературу. Це можна не лише читати, а й вивчати. Я по собі залишаю дуже хороший матеріал.

Я дуже скептично ставлюся до українських письменників які гадають, що якщо він український, то його точно будуть читати. І таке графоманство ліплять! Читаєш і думаєш: "Ну, навіщо? Ти ж дітям пишеш! Їм треба краще писати, а не гірше".

— А дружині пишете казки? 

— Ми з нею разом, вона мене підтримує увесь час. Відтоді як ми познайомились у Львові у 1995 році на фестивалі авторської пісні. Можу дати пораду у сімейному житті. Головне — не її талія чи які вона борщі варить. Найголовніше — спільні інтереси. Ось нам однакове подобається, тому будь-яку біду і негаразди ми переживемо.

Попередні випуски "Точки опори":

• Вистави у прифронтових містах, останній виступ у Маріуполі, спогади про Руслану Писанку: інтерв'ю з актором Володимиром Горянським у "Точці опори"
• Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"
• Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"
• Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"
• Як Україна повертає викрадених Росією дітей: інтерв'ю з ексуповноваженим з прав дитини та очільником організації Save Ukraine Миколою Кулебою