Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"

Михайло Кукуюк — актор театру, кіно та дубляжу, музикант, композитор, телеведучий, лідер музичного гурту "Мотлох". З листопада 2019 року працює в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну разом із акторами театру почав їздити з концертами на підтримку ЗСУ по військових частинах та шпиталях. Одружений з режисеркою та акторкою Анастасією Осмоловською.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Михайло Кукуюк поділився ідеєю заснування мовного курсу "Єдині", де російськомовні люди можуть занурити себе в українське середовище, та пояснив своє ставлення до тих українців, які попри війну все ще продовжують розмовляти російською мовою. Також він розповів про свою комунікацію з військовими та про те, що їм найбільше хочеться чути під час його концертів, і відповів на питання, чому відчуває сильну провину перед військовими. 

Вірші, пісні та "боївочки"

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що зараз час, коли ми мусимо бути багатогранними, багато працювати, багато вміти. Це точно про вас, бо я бачила ваш графік. Це диво, що ми сьогодні зустрілися. Акторство — це зрозуміло. Ваші мама і тато — актори. А от музика звідки? Ви ж пишете вірші та пісні. 

— З дитинства. Ніколи не забуду, як малим ще почув альбом гурту Uriah Heep. 1977 рік. Я вперше почув Illusion. Був шок. По телевізору показували незрозуміло що — Аллу Борисівну та інше. А тут… Потім була Дженіс Джоплін. Зі мною малим щось таке робилося, що мати казала як вибігала в іншу кімнату. В мене зайшла ця бацила рок-н-ролу. 

— Не ходили до музичної школи?

— Ні-ні. Мені просто і мама, і батько казали, що в них немає слуху, як і в брата мого, царство йому небесне, тому і я щоб не пнувся. А я все співав і співав.

— Тобто вам насаджували, що у вас немає слуху?

— Воно само насаджувалося і прийнялося в мені дичкою.

— Під час повномасштабного вторгнення театр, у якому ви служите, одним із перших почав працювати. Але ще до того, коли театри не працювали і місто було порожнім, ви і ваші колеги організувалися і стали їздити до військових. У вас був проєкт "Музи не сплять". Ви їздили співати "боївочки" — пісні про наш спротив, про наших захисників, про війну. Іронічні, з гумором і з нецензурною лексикою. Але ж нецензурна лайка — це не про вас. Ви навіть вибачення просите на сцені. 

— Завжди. Але життя диктує свої умови. Після руського воєнного корабля, якого ми всі гуртом послали. Чи того ботоксного… якого ми називаємо тим словом на літеру "Х", яке ще до повномасштабного так гарно прийнялося на українському ґрунті. І "п***а русні". Якось важко зараз розсмішити людей Павлом Глібовим і Остапом Вишнею. При всій повазі до наших байкарів. Ми мусимо викликати емоцію. Сміх — це найкраще розслаблення.

— Хто придумав оці "боївочки" взагалі?

— Все гуртом. Цикл називається "Музи не мовчать". Ми так придумали собі. Бо вони навіть під час якогось відпочинку не сплять, а завжди працюють. 

— Нецензурна лайка — це такий елемент, який не можна прибрати з "боївки"? 

— Ми завжди це переводимо в гумор і кажемо: "Ну, після війни ми ж усі припинимо матюкатися"?. І всі: "Та-а-ак!". Перед командирами чи якщо хтось із жінок присутній, завжди вибачаємось. Найгірше, коли до когось із солдатів чи офіцерів приїжджають діти. Сидить воно таке гарне з бантиками. Тут уже треба вигадувати. Ми тоді знижуємо градус. У нас є речі з перчинкою. Вони вульгарні, але діти не розуміють, про що жартують.

— Пам'ятаєте ваш перший такий концерт? Де це було? 

— Зараз я буду ревіти. Це була моя броварська тероборона. Сталася аварія. Там були барикади, в які влупилася маршрутка. Ми поїхали на ті розбомблені і, перепрошую, смердючі склади. Цей гумор солдатський, коли ми хотіли прогулятися, а нас хапали, бо всюди "пелюстки" (вид протипіхотної міни, — ред.) розкидані. Ми заходимо — сидять люди, і всі дивні. Пам'ятаю закохану пару, яка за руки трималася. Ми грали все. Понапихали з колегою, теж Михайлом, все, шо було — Radiohead, Uriah Heep, Дженіс Джоплін… Думали, що ж наші люди слухають? Наша буденність їх чомусь тягне на щось на кшталт "Горить-палає, техніка ворожа". А всі — інтелектуали, всі шарящі. Не було там військових за фахом. Лише цивільні, які просто взяли в руки зброю. 

— Скільки приблизно було людей там? 

— Десь 50. Пригостили нас кашею. Посиділи, випили чаю, покурили.

— Які з "боївочок" просять на біс?

— Як не дивно, просять ті, які я написав ще до повномасштабного вторгнення. Є у мене там "Карпати".

Провина перед військовими

— Пам'ятаєте, коли записали першу "боївку"?

— Ще з 2014 року я їздив у той бік (на схід, — ред.). Завжди у хлопців просив благословення. І в мене були такі сатиричні, не прям антиросійські, але з гумором [пісні]. Тому що я працював у театрі і закінчив курс, який мав дотик до російської мови, літератури, культури. Але завжди було з підколом. Тому ще з 2014-го в мене почалося: "Вона була агентом ФСБ", "Він закохався у Володю", "В 90-х десь під Новий рік". 

Я просив благословення у військових. Казав: "Хлопці, зараз буду запускати фільм. Чи можу я..? Чи не виглядає воно якось страшно? Ми не розігруємо карту ані суржика, ані селючості, там немає образу хохла "руки в салі, вуса в сметані". Але це вульгарна історія, де дядько, перепрошую, не знає, куди подіти свого прутня. Цей фільм називається "Свінгери". Чи можу я знятися?". Хлопці: "Та знімайся ти, їй-богу!". Навіть люди, які тоді вже стояли під Авдіївкою. Вони завжди: "Давай, треба розважитись, треба посміятися". Так само і з "Наші котики" та "Козаки. Абсолютно брехлива історія".

— Ви казали, що коли бачите військових, завжди відчуваєте провину. Чому так?

— Завжди. Це нормальна реакція будь-якого тилового пацюка. Кожен із нас з певних причин не опинився на фронті, але вижив. 

— А ви ж через короткозорість не потрапили в тероборони, хоча ходили записуватися.

— У мене ще й астигматизм нашарувався, зіпсоване окове дно і недороблена операція — я мав ставити собі новий кришталик, але перед цією операцією має бути ще одна операція. 

— Ви собі запланували, що після війни зробите? 

— Так.

— Ви багато їздите до військових, ще з 2014 року. Про що говорите? Що вони хочуть чути, наприклад, на тих самих концертах? 

— Я собі цю формулу вирахував. Коли йде рефлексія війни, береться за тло якась побутова ситуація — закохані, собаки, розмова з капеланом. 

Колись Ада Миколаївна розказувала, як поїхала, а їй не поставили мікрофон і за сцену не змогли домовитися. Це ще до повномасштабного було. Вона їздила більше за будь-кого з нас. Не вийшло зі сценою, то військові просто поставали навколо неї і вони просто спілкувалися дві години. Який там стендап? Яка поезія? Хоча ви знаєте, що у пані Ади гумору вистачить на всіх стендаперів і лігосміщиків. Може і поцілувати, і обійняти, і пожартувати в такий міцний спосіб! Олдскульщики — більші панки, ніж ми. Тому що це все зароджувалося в ті часи, коли за таке і стаття могла прилетіти.

Як військові сприймають вистави про війну

— Ми зараз у Жовтневому палаці, де йде репетиція вистави "Нетутешній". Її поставила у 2017 році Катерина Степанкова — дочка Ади Роговцевої. Ви граєте воїна, який повертається у світ, де не знають, що таке війна. Зараз, коли ми переживаємо важкі часи нашої жорстокої війни, таке грати легше чи навпаки?

— Зараз це легше доноситься до глядача. В 2017 році ми хотіли казати, що йде війна, але не всі, на жаль, це сприймали. У всіх було ставлення "це не тут, це не з нами, це десь там". Ми хотіли людям нагадати. 

— Військові приходять на такі вистави? Як сприймають?

— Мені здалося, що людина з війни прийшла і просто хоче відпочити. А у них є якась певна вдячність. Тут Карл Ветлінґер (автор п'єси "Чи знаєте ви Чумацький шлях?", за якою поставлено виставу, — ред.) нам допоміг через постать солдата, який не може знайти себе. Він нетутешній.

Зйомки серіалу "Сховища. Вісім історій" 

— У вас зараз шалений графік. Між концертами для військових ви ще граєте в театрі і знімаєтеся в кіно. І зараз у вас є кінопроєкт "Сховища. Вісім історій". В одному з епізодів ви граєте головну роль. Хто ваш герой? 

— Мій герой — це людина, яка хоче насамперед розважити людей навколо нього. Він розуміє, що попри все треба тримати хвіст пістолетом. Попри те, що він в чорному, весь такий священицький, він співає доволі сумнівну пісню про морську справу. Запрошуємо глядачів переглянути цього персонажа і зробити свою оцінку тому, як у мене все вийшло. Оцініть команду, яка навколо мене буде знаходитися в той момент, і режисерську роботу. Тому що Кирило Бін (режисер, — ред.), Світлана Горошко і всі, хто займається цим фільмом, — це такі достойники! Ми вас розважимо і трішечки відволічемо.

Україномовний курс "Єдині" та російська мова серед українців зараз

— У жовтні стартував ваш мовний курс "Єдині" — це безкоштовні заняття для тих, хто хоче спілкуватися українською. Ви там амбасадор. Скажіть, чи багато людей записалися? Про що говорите? Як мотивуєте дорослих людей?

— Там приходять російськомовні людини хоча б щоб просто посидіти в україномовному середовищі, щоб себе занурити. Приходять і дуже смішні, що пан Азіров би заздрив цьому акценту (Азіров — інтернет-мем, що походить від прізвища екс-прем'єр-міністра України Миколи Азарова та вживається для іронічного глузування над тим, що він погано володіє українською мовою, — ред.). Але видно, що люди намагаються. Вони розказують, що вони з Донецької області і там не було занять з української мови. Те, як оці люди самі себе зараз у 50 років занурюють в україномовне середовище, — це дуже цікаво. 

— Чи є, можливо, люди інших національностей, які хочуть вивчити українську?

— Етнічних росіян багато, які зараз служать в "Азові", наприклад. Людина з такого роду музикантів пішла, вивчила, почала говорити і все. Якщо бути чесними, то серед музикантів до сих пір деякі люди говорять російською. А ця людина ще й до "Азову" записалася.

— Ви сварилися зі своїми рідними і друзями через російську мову. А коли чуєте, як десь поруч говорять зараз російською, як реагуєте? Пояснюєте, сваритесь чи не реагуєте вже? 

— Зараз ситуація така багатогранна, камінням кидатись важко. Звісно, серед російськомовних є ті, які топорно йдуть, не буду називати прізвища. Але ми не росіяни, нам треба нейрохірургічним методом підходити до цього питання.

— Мені дуже сподобалася теза, що треба вести якийсь карантин на все російське. Згодні з цим?

— Єдина наша ідентифікація — це мова. Я брав безпосередню участь у розбудові деяких храмів Київського патріархату і похрестився сам у Ніжині вже в такому віці. І мене прибило, коли якраз була Пасха і люди на весіллі: "Ну й що, якщо я під Аллегрову станцюю?" чи "Ну і що, якщо я кошика віднесу до церкви Московського патріархату?". Як писав [Михайло Старицький], народе мій, убожеством прибитий. Ну що це таке? Ми ж мали зробити висновки. Це ж все споріднені речі, які культивують в тобі щось. Ну подумайте, блін!

Зірки шоу-бізнесу в кіно та ролі москалів

— Ви знімалися у фільмі "Свінгери" (2018), де вашими партнерками були Оля Полякова і Даша Астаф'єва. Як ставитеся до того, що в кіно знімаються зірки шоу-бізнесу?

— Тут більше не про те, що не беруть професійних акторів. Ми говорили з продюсерами цього фільму — там була ціла історія з обранням акторки на цю роль (яку зіграла Олся Полякова, — ред.). Треба віддати належне Оле, яка найняла коуча, завжди приходила з вивченим текстом і при цьому завжди дбала про себе на екрані. Її педантизм зіграв їй на руку.

— Фільм "Наші Котики" (2020) Володимира Тихого — сатирична чорна комедія, прекрасна вже тільки тим, що у перших планах горить Москва. Ви там граєте сепаратиста, який отямився і розкаявся. Чи подобається вам працювати у такому жанрі і з такими неоднозначними персонажами? 

— Зараз Тихий мені, мабуть, додасть на лисині кілька гуль, але це фільм-попередник. Мали бути "Нашу котики 2", де дія відбувається в РПЦшному монастирі. 

— Він же мав вийти у 2022 році, так?

— Не встигли. Сталися обставини, які від нас не залежали. У нас там мав бути такий прийом, коли чоловік переодягається в жінку і всі глядачі вірять, що дійсно він дуже схожий на жінку. Є певні умовності жанру, тому це відбувається. Я мав бути поголеним і з перукою. Я вже колись грав жінку, часто грав у театрі.

У другій частині мали витягнути з-під землі абсолютно незаслужено забутий гурт. Я взяв декілька там цитат з Любка Дереша та Ірени Карпи. Ми мали там таке зробити, таке зліпити! Я вже все придумав, але наші сусіди зі сходу… Але, ну, будемо сподіватись. Так, хочеться все зараз встигнути, але ми ж розуміємо, що кіно — це дуже багато підготовки, воно вимагає педантизму і усидливості.

— Якби запропонували зіграти орка москальського, погодилися б?

— Не знаю, в який спосіб таке вирішувати, розумієте? Бо він вже з'явився на екрані, тому треба якось цікаво вирішувати, як ницу і підлу людину робити цікавою. А навіщо її робити цікавою? Я тут завжди замислююсь. Чого наш глядач мусить дивитися на нього?

— Тобто не погодилися б, я зрозуміла. У "Наших котиках" головну роль і практично саме себе грає Дмитро Тубольцев. Він пішов в АТО в 2014 році і зараз у Збройних силах України. Ви були з ним знайомі до зйомок у цьому фільмі?

— Так. Він такий одіозний хлопець і цікавий персонаж. Про нього треба зробити окремий невеличкий документальний фільм.

Попередні випуски "Точки опори":

• Як Україна повертає викрадених Росією дітей: інтерв'ю з ексуповноваженим з прав дитини та очільником організації Save Ukraine Миколою Кулебою
• Заснування найпопулярнішої газети в Україні та сенс спілкування з "ватними" людьми: засновник та головний редактор "Фактів" Олександр Швець у "Точці опори"
• Заснування театру в комуналці та "виживання" мистецтва у 90-ті: інтерв'ю з очільницею київського театру "Колесо" Іриною Кліщевською у "Точці опори"
• Про різницю між українцями та росіянами, "велику руську культуру" та борщ Перемоги: розмова з письменником Андрієм Курковим у "Точці опори"
• Про справжнє мистецтво у зомбі-просторі: інтерв'ю з режисером Дмитром Томашпольським у програмі "Точка опори"