Зйомки у фільмі "Буча", хейт за роль Петра I та недоліки роботи в театрі: актор В'ячеслав Довженко у програмі "Точка опори"

В'ячеслав Довженко — актор театру та кіно, заслужений артист України. З 2011 року працює в Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Кар'єру в кіно розпочав, знявшись у телесеріалі Станіслава Клименка "Тарас Шевченко. Заповіт" (1997), в якому зіграв Пантелеймона Куліша. У повному метрі дебютував у ролі царя Петра І у фільмі Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу" (2002), який був заборонений для показу в Росії. За виконання ролі командира бригади з позивним "Серпень" у фільмі Ахтема Сеітаблаєва "Кіборги" отримав премії "Золота дзиґа" та "Кіноколо" у категорії "Найкраща чоловіча роль". Був одружений з акторкою Ксенією Башою. Експодружжя виховує двох синів. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" В'ячеслав Довженко розповів про роль головного антагоніста в фільмі "Буча" (2023) — керівника московського військового підрозділу, про плюси та мінуси роботи в театрі та про те, що старший син також пов'язав своє життя з акторством. Також Довженко поділився своєю думкою щодо того, що українцям треба робити, щоб відокремитись від "великої російської культури" та пояснив, чому після ролі Петра I у стрічці "Молитва за гетьмана Мазепу" він певний час не знімався у кіно.

Знамените прізвище та роль Андрія Данилка у серіалі "Перші дні" 

— У вас таке гучне і красиве прізвище — Довженко. І знімаємо ми на кіностудії Довженка. Це знамените прізвище вам допомагало в житті чи навпаки?

— Допомагало. У мене є цікава історія, що трапилася саме на цій кіностудії, коли я був ще юним. Ще до того, як я потрапив у стрічку Юрія Іллєнка "Молитва за Гетьмана Мазепу". Я знімався в масовці у якомусь воєнному фільми, нас вдягали в різні костюми. Нас було дуже багато. Сиділа така бабуся-костюмер, котра видавала всім папірці з прізвищами, ці папірці треба було класти в кишеню костюма. Потім, коли здаєш костюм, віддаєш цей папірець тій бабусі — такий облік був. І ось я свій папірець загубив. Приходжу я до цієї бабусі, здаю костюм, а вона: "Бумажка?". А я їй: "Нема". І почався такий шквал літературних слів! Потім вона взяла новий папірець і олівчик: "Давай своє прізвище!". Кажу: "Довженко". Піднімає погляд: "Родич?". Оскільки я вже вислухав дуже багато слів, то не міг збрехати. Кажу: "Ні. Але дальній". Вона записала моє прізвище і крикнула: "Галя, повісь поближче це костюм, дуже хороший хлопчик!". Тому в принципі прізвище допомагало.

— Першого листопада 2023-го на Netflix вийшов серіал "Перші дні" — шість історій, які висвітлюють події перших днів повномасштабного вторгнення. В одному з епізодів, який називається "Будинок із зіркою", ви граєте відому особу, прототипом якої є Андрій Данилко. Ви одразу пробувались і отримали саме цю роль?

— У мене особливо і проб не було. Відкрию вам таємницю. Мені подзвонила режисерка цього епізоду Катя Царик, повідомила, що буде знімати таку історію і сказала: "Я більше нікого не бачу. Тільки тебе". А ми з Катею любимо одне одного давно попри те, що в неї є чоловік. З ним ми разом вже працювали, а з Катею жодного разу не виходило. Ми знайомі, багато зустрічалися, випивали, товаришуємо, а попрацювати разом не виходило. Аж тут вона каже, що нарешті розуміє, що це історія моя. 

Я отримав драфт, прочитав його, і мені він дуже зайшов. Дуже круто написана історія. Я потім авторці Анастасії Лодкіній казав, що неймовірно прописані саме діалоги. Там дуже зрозуміло було написано, про кого ця історія. Я їхав на зустріч з Катею з однією умовою — щоб не озвучувати це прям в лоб. Коли ми зайшли в офіс, першими її словами було: "Я так рада, що ти приїхав! У мене одне прохання — давай щоб ми не грали в лоб". Це був такий відгук і зразу шквал емоцій — ми на одній хвилі. 

Безумовно, це історія Андрія. Але дуже багато в тому, що написано, відгукувалось у мені особисто. Я пережив майже все те саме. Будь-яка творча людина в якийсь момент задумалась, чи взагалі потрібно буде те, що вона робила, для чого це все було. Саме завдяки людям, які тобі пишуть, ти розумієш, що це дуже потрібно зараз. У цій історії є цей внутрішній конфлікт, який вирішується завдяки простим людям.

— З Андрієм Данилко ви особисто знайомі?

— Ні, особисто не знайомий. Але в нас була зміна в бомбосховищі саме того будинку. Продюсери нам казали, що він має приїхати, але не приїхав. 

— Тобто знайомство ще попереду?

— Можливо. Я не знаю, чи він взагалі подивиться цю історію. 

— Гадаю, що подивитися. Грати сучасника — це якось інакше? Відповідальніше? Бо ж це люди, які поруч з тобою. Чи все одно? 

— Тут питання в тому, що відгукується саме в тобі. Мені це відгукнулося, тому що грати було тепло і приємно.

В'ячеслав Довженко у серіалі "Перші дні"

Вистава "Хазяїн" Івана Уривського

— В Театрі на Подолі у Києві ви граєте у виставі "Хазяїн" Івана Уривського — режисера, який вже переставив українську класику не тільки на наших сценах, а й на західних. Переосмислив її, осучаснив. Як ви ставитеся до того, що будете грати такого відомого персонажа, як Терентій Гаврилович Пузир?  

— Це не "Гамлет", звісно. Але, правда, Ваня осучаснює п'єси і це дуже правильний підхід, тому що театр — це відображення сьогодення. Про що воно буде — то нехай глядачі прийдуть і самі все подивляться. Іван Карпенко-Карий — хороший драматург, а в хорошій драматургії завжди декілька ліній. 

Це жорстка сатира. Тут ми далеко не відійшли. Єдине що ми змінюємо — робимо естетику сьогодення. Для того, щоб це заграло сьогоднішніми барвами, ці вічні проблеми треба осучаснити. Ваня Уривський бездоганно цим володіє.

— То яким він буде Пузир у вашому виконанні?

— Він буде смішним. Ми робимо його досить різноплановим, тому що місцями його має бути шкода, місцями — не шкода, десь він має бути досить смішним у шкаралупі своїх проблем. Ми робимо його з такими різними гранями, щоб глядач пережив спектр різних емоцій.

Хотіли відрахувати з театрального училища за профнепридатність

— Ви навчалися у Дніпропетровському театральному училищі і після першого курсу вас хотіли відрахувати за профнепридатність?

— Так.

— Що це за історія? Як вдалося все налагодити? 

— Це абсолютно нормальна історія. Зараз у мене є студенти, я викладаю в КНУТД (Київський національний університет технологій та дизайну, — ред.) — другий курс і в КНУКіМ (Київський національний університет культури і мистецтв, — ред.) — перший курс. 

— Режисерів чи акторів?

— Акторів. Абсолютно проста історія — коли людина потрапляє з шкільної парти в професійний вуз, їй здається, що їй всі повинні, вони можуть дозволити собі бавитись на максимум і нічого не робити. Гадають, що їх все рівно пожаліють і допоможуть. Цей момент переходу з дитячого в доросле свідоме життя — найскладніше і найважче. У мене це прийшло боляче, тому що в училище приходять взагалі діти — мені було 15 років. І я прийшов випадково. 

— Тобто?

— За компанію з другом. Він сказав, що їде забирати документи з театрального училища, бо буде вступати на вокаліста в Київське естрадне училище (нині Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв, — ред.). Ми приїхали в училище, і я закохався в цю атмосферу: якісь дивні люди, стоять на сходах і курять з педагогами, сперечаються, якась така свобода. Після школи я потрапив у таку атмосферу і подумав: "Хочу бути тут". Я беру документи, приношу і вступаю. Але ж ніхто мене не попередив, що потім почнуть вимагати, що почнеться серйозна історія.

Перший курс я думав, що якось проскочу. Етюди придумував на ходу, піднімаючись сходами. Але не проскочив. Зібралися педагоги і дуже чесно та серйозно мене попередили. Це зараз я розумію, що це було попередження, а тоді це було: "Ми тебе відраховуємо". А батько мій був проти того, щоб я туди вступав. 

— А що батько хотів? 

— Щоб я був залізничником, як і він.

— А що ви хотіли? 

— Я не знав, що хотів. Вступив без його благословення. Тому піти додому з документами про те, що мене відрахували, було б сильною поразкою. Я б собі цього не пробачив. 

Педагогиня, яка викладала зарубіжний театр, мене посадила біля себе і сказала: "В'ячеслав, у мене є до вас є пропозиція — до третього курсу ви сидите на першій парті, не запізнюєтесь на пари, слухаєте мене уважно. І ми вас лишаємо". Я думав, у чому тут може бути підвох чи складність.

Я почав ходити на ці пари, уважно її слухати, а вона просто мені ставила трійки за кожен семестр. Взагалі не питаючи. В кінці другого курсу я підійшов і сказав: "Я перепрошую, це несправедливо. Можна я підготую реферат?". Вона каже: "Ну, підготуйте". Я підготував реферат про Едмунда Кіна, бо ми тоді проходили англійський театр, а це був видатний актор. Мене так вразила його доля, що це стало потім постулатом мого наступного професійного життя. Він став видатною людиною, але починав з того, що подавав костюми в театрі, виносив горшки акторів. Але потім став великим актором, придворним навіть. До нього якось підійшла маленька дівчинка і запитала, як досягти таких висот. А він задав їй одне питання: "А ви вмієте голодувати?". Ця фраза стала лозунгом мого життя. Кожен може зрозуміти її по-своєму. Але досягати мети попри все — це дуже важкий шлях. Це треба свідомо прийняти. 

— За реферат поставили п'ятірку?

— Звісно, п'ятірку! На другому курсі я вже був свідомою людиною, вже увійшов в кістяк.

— А потім вам стало замало і у 2009 році ви вирішили вступити в університет імені Карпенка-Карого на режисерський факультет. Чому так? Вже стало тісно в акторстві?

— Навпаки. Життя триває, але близько 40 років у кожного актора відбувається переоцінка цінностей щодо того, що, можливо, він щось не те робить у професії чи перестав себе відчувати. На акторський вже було якось смішно вступати, тому я пішов на режисуру. Я прийшов до Костянтина Дубініна — це мій педагог. Я знав, до кого я йду. Я написав експлікацію "Ревізора" Гоголя, звісно написав її як актор. Він це прочитав, посміявся, а потім підняв очі і запитав: "Нащо вам це треба?". Я дуже чесно сказав, що хочу бути кращим актором. І всі п'ять років потім у нас була боротьба. Він казав мені: "В'ячеславе, ви все ж таки режисер". А я: "Ні, я актор". Але поки що я в режисуру не лізу. 

Кого було легше грати: командира захисників Донецького аеропорту "Серпня" в "Кіборгах" чи керівника російського військового підрозділу в "Бучі"

— Ви зіграли головного антагоніста у фільмі "Буча" — керівника російського військового підрозділу, який вчинив ті звірства в маленькому містечку. Навколо цього фільму з'явилося багато хейту, щойно вийшов трейлер. Після того, як ви зіграли "Серпня" — командира групи захисників Донецького аеропорту у фільмі "Кіборги", як ви погодилися на такого негативного негативного героя?

— Не одразу. Хейту я не боюсь. А особливо необґрунтованого. Після хейту цієї стрічки ми вже маємо ще чотири фільми про Бучу. Вже відзняли люди. А хейт отримала тільки ця стрічка. Коли знімались "Кіборги", теж було дуже багато галасу про те, що це не на часі і не треба цього робити. В результаті зараз нікого це не коробить.

Щодо "Серпня"... Я ж не можу піти на пенсію, зігравши якусь певну роль, яка отримала дуже добрий відгук у глядача. Актор це — професія, яка має іти далі. Ти маєш якось розвиватися, щоб не сидіти вдома. Така негативна роль — це певна сміливість, яку треба було мати, щоб на неї піти. Але якщо б це була історія ні про що, я б туди не пішов. Коли ми зустрічалися з продюсером і автором сценарію Сашею Щуром, ми спілкувалися про цю роль і цього персонажа. Коли ми знайшли компроміс, тоді я погодився. Що "Перші дні", що "Буча" в першу чергу орієнтовані на європейського глядача. Тому що для нас ці питання вже вирішені — що таке Росія і що вона з себе представляє. А у них (у західних країнах, — ред.) ще є певні сумніви, вони з ними толерантні, вони ще думають. По-друге, це для наступного покоління, яке підростає. Коли вони будуть вивчати це як історичний факт, то [такі фільми] їм будуть дуже потрібні. 

У цьому випадку мій меседж був — розглянути таке явище як рашизм, фашизм, нацизм, який сидить в людській голові, і те, до чого він може призвести. До якого тваринного інстинкту він може довести істоту, яка ще нещодавно називалась людиною і в якої є родина, дружина. Воно приїжджає сюди з ідеологією, з якоюсь певною "лицарською" місією.

Я взяв і приніс Щуру телефонну розмову, в якій такий бравий орк кричить своїй дружині, що він тут бабусю якусь убив і ще щось. І раптом та жінка на другому кінці слухавки каже: "Не повертайся додому". Уявіть собі, до чого така історія може призвести. Вона послухала його такого і вже не захотіла, щоб воно верталося. Цей шлях мені було цікаво показати. 

— У нас у гостях був волонтер Костянтин Гудаускас — прототип головного героя, який ризикуючи власним життям врятував понад 200 людей з Київської області, з окупованих територій. Я знаю, що там з усіма прототипами працювали психологи. Ви грали якогось окремого орка чи це був збірний образ?

— Це збірний персонаж. Щось від Стрєлкова брали (колишнього ватажка бойовиків "ДНР" Ігоря "Стрєлкова" Гіркіна, — ред.), бо він найяскравіший представник такого — поручник, який позиціонував себе як офіцер. Зі мною консультації ніхто не проводив. Але відгуки, в тому числі і від Кості, були схвальними щодо того, що це правдиво. Це найдорожчий відгук. 

— Кого вам було легше грати: "Серпня" в "Кіборгах" чи оцього орка? 

— Питання в іншому. Коли ми в 2017 році робили "Кіборгів", було дуже важко грати таких персонажів, тому що це була дуже-дуже свіжа історія. Тоді тільки відбулися страшні історії з Іловайськом, з аеропортом. Це дуже і дуже важко було. Коли ми знімали "Бучу", було теж неймовірно важко, тому що свіжі події. У мене є сцена, де відбувається розстріл тероборонівців. Ти розумієш, що це масовка, що це все кіно, але після кожного дубля виходиш кудись подалі і втамовуєш емоції. Бо ти ж людина і ти розумієш, що зараз відтворюєш. Це дуже відповідально і дуже боляче.

"Минуло 100 років, а ми так і не відірвалися від російської культури"

— Ми чекаємо на ще одну прем'єру за вашої участі — фільм режисера Тараса Томенка "Будинок "Слово": Нескінчений роман". Це ще одна болюча сторінка нашої історії — про Розстріляне відродження. Ви граєте Миколу Хвильового. Як гадаєте, після цієї жорстокої війни, чи вдасться нам відірватися від "великої руської культури"? 

— Дуже в це віриться. 

— Що нам для цього треба робити?

— Хвильовий, він же Фітільов, — росіянин за походженням, але абсолютний українець за духом. Він і увесь будинок "Слово" постраждали за одну фразу, яку він сказав на з'їзді ЦК КПРС: "Геть від Москви". Ця фраза мала, звісно, образний підхід. Нам нав'язували цю так звану "велику руську культуру", але коли ми з друзями спілкуємось, я кажу: "Всіх школярів змушували читати "Муму" Тургенєва. Що там такого "великого"?". У цьому випадку Хвильовий мав на увазі, що нам треба існувати якомога подалі від так званої "великоруської культури". Це було 100 років тому, а ми так і не навчились. Ми до 24 лютого ще мали певну орбіту російської культури в нашому соціумі. Ще більше мене сьогодні вбиває, коли приходиш в магазин і бачиш, як продавчиня дивиться російський серіал. Що ще має статися у вашому житті, куди ще має прилетіти, щоб ви нарешті зрозуміли, що цього треба позбутися? Ми ще досі не відірвалися, за що платимо найдорожчою ціною.

— Що ж робити? 

— У мене велике питання до політиків і до культурних діячів. Ми маємо нести відповідальність за це. Я ще у 2017-му чи у 2018 році казав, що український глядач побіг стрімголов назустріч культурним діячам, тільки ми щось трошки розгубилися і не зробили крок вперед. Чи в українського глядача потреба в українському контенті? Є. Чи ходять вони в театр? Ходять. Чи відвідують музеї? Відвідують. Чи подорожують Україною і відкривають для себе тут нові місця? Відкривають. У них зараз величезна потреба цього. 

Чому після ролі Петра I певний час не знімався у кіно

— Кар'єру в кіно ви розпочали з двох історичних постатей, одна з яких Петро І у "Молитві за Гетьмана Мазепу".

— Мені було 24 роки. Хейту було більше ніж через "Бучу".

— Не сильно показують її в Україні, а в Росії заборонили одразу. 

— В Росії — то ясно, тому що тоді прийшов до влади Путін і почав розказувати, що Петро І — це його улюблений політик. А тут в Україні виходить отака стрічка ще й потрапляє на міжнародний кінофестиваль Берлінале. Коли Юрій Герасимович [Іллєнко] здавав цю стрічку, міністром культури в Росії був Михайло Швидкий. Він подзвонив і сказав: "Юра, не робіть цього! Не можна". Сварка була серйозна. Швидкий попереджав. І хейт почався. При чому почався саме звідти і настільки страшний, що після цього як артист я на шість років "ліг на поличку". Всі боялися з мною зв'язуватися і думали, що я, як починаючий актор, отут і закінчу свою кар'єру. 

— І ви так думали? 

— Ні, я не настільки зневірився у собі. Але хоч я і не встиг вскочити в кіно в той час, мені випав шанс багато накопичити. По-перше, трошки виховати дітей. По-друге, в цей період я вступив на режисуру і потихеньку кіно і телеіндустрія у моєму житті почала відроджуватися. Я прийшов більше свідомим і з рюкзачком вже, а не порожнім хлопчиком. 

— Зараз вам цікавіше відтворювати історичних персонажів чи сучасників?

— Історичних складніше. Є у мене стрічка "Інший Франко" про абсолютно невідомого героя України — Петра Франка (син письменника Івана Франка, — ред.). У якихось певних галузях його знають. 

— Розкажіть про цей фільм.

— Це фільм про Петра Франка. Його сюжет можна переказати трьома реченнями, але цю постать переказати в трьох реченнях неможливо. Це людина, яка створила авіацію в Галицькій армії, він був науковцем і викладачем. Його дружина Ольга Франко створила першого кулінарну книжку. Багато чого можна перелічувати, але ти ж не помістиш усе це в художню стрічку. Наша задача була зробити хоча так, щоб людина, яка подивилась, хоча б відкрила Вікіпедію. 

Найскладніше грати історичних постатей, тому що треба з їх пам'ятників скидувати всю цю бронзу, робити з них просту людину з простими бажаннями. Щоб глядач з тобою цей шлях пройшов, щоб у нього відгукнулися їх кохання, дружба, якісь батьківські прояви.

Плюси та мінуси роботи в театрі 

— Як режисер, раптом що, де хотіли б працювати більше: в кіно чи в театрі?

— В кіно. Хай театр на мене не ображається, я його дуже люблю. Але театр — це малюнки на піску. Наче звучить трішки самозакохано, але в цьому випадку краще малювати на холсті. В театрі я отримую задоволення від того, що щовечора спілкуюсь із глядачем. Це живе спілкування, цей процес мене підживлює.

Говорячи про режисуру, то хочеться робити те, в чому немає живого спілкування. Щоб зануритися повністю і зробити свою картину такою, як ти її бачиш.

Про що попередив свого сина, який теж пішов в акторство

— Ваш син Іван вже на третьому курсі, на акторстві. Ви підтримали його рішення теж стати актором?

— Було дуже серйозне попередження щодо того, що його чекає. 

— Тобто ви чесно сказали, що це дуже залежна професія? 

— Навіть дуже залежна. Про всі підводні камені я його попередив, але завжди буду підтримувати його і будь-яке його рішення. Як і буду на боці молодшого Василя. Вони це знають. У нас із Ксенією така позиція (В'ячеслав Довженко був одружений з акторкою Ксенією Башою, — ред.). Ми потім з ними вдома розберемось, якщо щось не так, і поговоримо. Але наше зобов'язання — їх підтримувати.

— Чи радиться з вами Іван щодо своїх іспитів чи робіт? Чи критикує ваші акторські роботи?

— На відміну від Василя, він постійно максимально хвалить мене. Василь більше любить критикувати, тому що він не має відношення до цієї професії. Іван же розуміє всі складнощі того, як це створюються. 

Я не скажу, що в нас ідеальне спілкування, тому що я критично ставлюсь до себе. Я не знаю, чи хороший я батько, але мені хочеться вірити, що я достатньо даю своїм дітям. Хоча б у спілкуванні вони відчувають від мене і пораду, і підтримку. 

Колишня дружина, сини і пес Джек

— Ви якось розповідали, що остання ваша сварка з колишньою дружиною Ксенією була 24 лютого 2022 року.Ви вимагали, щоб вона виїхала, а вона сказала, що дітей відправить, а сама залишиться тут. 

— Сваркою це важко назвати, але певний конфлікт відбувся. 

— Ви казали, що після цього переосмислили ставлення до багатьох речей у житті. Що змінилося в вашому ставленні до родини? 

— Думаю, що не тільки я. Розумієш важливість, правильно розподіляєш пріоритети. Раніше рідних відкладав "на потім", а 24-го раптом усвідомив, що можеш нічого не встигнути — сказати "добраніч" або "я тебе люблю". Рідних людей треба цінувати кожен день, по можливості писати їм: "Я тебе люблю".

— У соцмережах ви часто публікуєте фото свого друга Джека —  французького бульдога. Коли він у вас з'явився? 

— Він з'явився до. В цьому була певна складність. Я з дитинства мріяв про собаку. Мій молодший Василь якось приїхав до мене і сказав: "Тату, а що це ти лише мрієш і нічого не робиш? Ти ж хотів собаку? То заведи". Це був такий хороший поштовх, тому що я все відкладав це на потім і думав, що коли добудую свою квартиру, тоді й заведу собаку. 

На наступний день я приїхав за ним в школу, і ми поїхали в Білу Церкву за собакою. Ми приїхали, коли вже вечоріло, зайшли в двір, де нас чекали, і до мене вибігло якесь маленьке чудо. Першим ділом воно стрибнуло до Василя на руки. Потім ми їхали додому, а він псував нам у машині повітря. Хто знає, що таке французький бульдог, той розуміє, про що я кажу. Кличку Джек ми спільно з Василем придумали.

Попередні випуски "Точки опори":

Медіа-партнери
Прямий ефір