Знайомство з шістдесятниками, переслідування КДБ, підкорення театру "Ла Скала": інтерв'ю з примадонною української оперної сцени Марією Стеф'юк у "Точці опори"

Марія Стеф'юк — примадонна української оперної сцени, володарка лірико-колоратурного сопрано, народна артистка, Герой України, лауреатка Шевченківської премії та професорка Національної музичної академії. З 1972 року по 2013-й — провідна солістка Національної опери України імені Тараса Шевченка. Дотепер продовжує працювати в театрі консультанкою з вокалу. Марія Стеф'юк з успіхом репрезентувала українську вокальну школу у США, Канаді, Австралії, Англії, Франції, Японії, Аргентині, Німеччині, Швейцарії та інших країнах. Стала другою українською співачкою, після Соломії Крушельницької, яка підкорила сцену найпрестижнішого оперного театру світу — міланського "Ла Скала". 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Марія Стеф'юк розповіла про свої знайомства з легендарними особистостями 60-х років та власні переживання на той час від переслідувань КДБ СРСР. Також артистка поділилася своїми враженнями від підкорення сцени одного з найпрестижніших оперних театрів світу — міланського "Ла Скала", та про те, чому лише через 10 років дізналася, що італійці хотіли запросити її для участі у постановці "Богеми". 

Хто посприяв тому, аби Марія Стеф'юк стала оперною співачкою

— Ми нещодавно зустрілися з вами в Національній опері України, послухали прем'єру вистави "Кіт у чоботях" з розкішною музикою Юрія Шевченка. Тоді ми з вами посміхнулися одна одній і вирішили, що обов'язково поговоримо про вас, про ваше життя, про війну і про музику. Ви не дуже часто даєте інтерв'ю. Не любите говорити про себе? 

— Не дуже люблю. 

— Ви народилися в селі Рожнів Івано-Франківської області і казали про себе, як про просто дівчину, яка пасла корів, любила співати і нібито й не хотіла бути оперною співачкою. Мама якось справила враження на вас?

— Вона спонукала мене на це діло. Моя мама мала прекрасний голос і дуже хотіла, мріяла напевно, серйозно співати. Але тоді була війна, було страшно. Вона навіть потрапила в концтабір у Німеччині. Потім її випустили, і вона працювала на заводі. Але все життя мріяла співати.

У мене такого великого бажання не було. Вона прямо за руку мене водила в училища, поки мене не взяли. Потім я грала на баяні. Він був такий яскраво-зелений, жахливий. Я пам'ятаю, як о шостій мене будили з гі́мном і казали займатися гамами. 

— Якби було піаніно, було б легше?

— Не знаю, але тоді був баян. Зараз згадую про той баян з не дуже великою приємністю. Але, напевно, це було добре, тому що була вже якась музична основа. Коли я вступила до культосвітнього училища, якісь речі я вже знала: гами і трохи сольфеджіо. 

— Які пісні мама співала? 

— Прекрасні! Я пам'ятаю, як до нас у гості з концертом приїжджав Дмитро Гнатюк, і мама йому співала кілька пісень. Він навіть взяв з однієї для своєї пісні "Заграй ми, цигане старий". Це мама співала, і він взяв цю пісню. 

Мама була дуже активна, в клубі співала і в церкві. У Києві співала "Запорожець за Дунаєм" дуетом. 

— А ви ким хотіли бути?

— Я не знаю. Приїхала в Київ, мене послухав професор Київської консерваторії, а екзамени вже закінчилися. Але він викликав пару педагогів і мене взяли без екзаменів. Але перший рік я не хотіла займатися і весь час тікала додому до мами. А мама казала: "Ти що? Таке щастя тобі випало! Таке бог тобі дав! А ти кидатимеш консерваторію?". Лише моя вчителька Наталія Захарченко відкрила  мені якусь неймовірну красу в цьому. Вже на початку другого курсу я отруїлася музикою і почала займатися.

Онлайн-робота зі студентами та поради для вокалістів, які втратили голос від стресу 

— Протягом багатьох років ви викладаєте у консерваторії оперний спів. Зараз ваші студенти розкидані по всьому світу. В яких країнах вони? 

— Наприклад, Ольга Кульчинська дзвонила. Вона приїхала з Нью Йорку, де співала "Богему". У Відні є учениця, яка співає зараз в опері "Чарівна флейта". Оксана Дика — це саме собою. Вона була перша в мене. І Коваль, яка співає у Варшаві головні партії. Але вони всі мені дзвонять, розказують про свої плани, питають, чи можна це співати, чи треба. Радяться зі мною. Я дуже щаслива від того, що мене не забувають. 

— Ви вже казали, що дуже важко останнім часом викладати, тому що то пандемія, тепер війна, і неможливо працювати онлайн. Як ви зараз справляєтеся з цим? 

— Дуже важко і дуже складно займатися онлайн. Треба, щоб було піаніно, не не треба вже й рояль. Треба, щоб був концертмейстер, якого вони там наймають за гроші. Для них це дуже дорого. Я не можу їх слухати так часто, як би мені хотілось. Треба, як не кожен день, то хоч через день мати уроки і займатися. Тому це велика проблема. Не думаю, що результати онлайн-занять можуть бути гарними.

— А взагалі скільки треба займатися часу кожен день?

— Як казала моя вчителька, треба співати годину і думати про вокал 24 години. Тому треба думати і працювати над собою. Як то кажуть, вудочку я куплю, а рибку ловіть самі. Мої учні, які зараз за кордоном, не тільки вчились співати, а й учили німецьку та італійську мови, щоб спілкуватися з диригентами та співаками. 

Пам'ятаю, як замолоду виїхала за кордон, і ми не знали мови. Це так жахливо. Вони хочуть спілкуватись і щось говорять нам, а перекладають не завжди точно.

— Ми зараз живемо в страшному стресі. А голос — це такий чутливий інструмент. Мені ваші колеги казали, що на початку війни пропадав голос. Як боротися зі стресом і які поради можете дати вокалістами у таких ситуаціях? 

— По-різному сприймають. Деякі студентів падають духом, але, я вважаю, що треба себе переборювати і працювати далі. І всі вони працюють. У нас в консерваторії рідко хто хворіє і не приходить. Тим, хто за кордоном і вчиться онлайн, я кажу, щоб приїжджали і не боялися. У нас ідуть іспити, ідуть концерти, все в порядку. Попри війну ми співаємо.

Знайомство з легендарними шістдесятниками 

— Поки ви ще вчилися в консерваторії, ви пішли працювати. Помер ваш тато. Наскільки важкою для вас була ця втрата?

— Він дуже молодим помер — у 49 років. Він був на війні, пішов добровільно. Був дуже знервований і хворий був, тому дуже швидко пішов. 

— Ви підпрацьовували співаючи в ресторані "Наталка".

— Він був на трасі, як їхати в Бориспіль. Дуже красиво побудований, його розмальовував художник Борис Плаксій. Дуже багато приходило людей, шістдесятників зокрема. Слухали наші пісні. А ми  дуже вільно почали співати стрілецькі пісні.

— Треба нашим глядачам сказати, що саме в цей ви там познайомилися з В'ячеславом Чорноволом (ініціював проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року, ред.), Аллою Горською (художниця та дисидентка, громадська діячка, одна з перших представниць андерграунду, діячка правозахисного руху 1960-х, — ред.). Це був осередок українства.

— Так. Віктор Зарецький ще (живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч, чоловік Алли Горської, — ред.). Я щаслива, що зустріла цих людей. Вони мене так збагатили в усіх сенсах. Ми часто зустрічалися в майстернях, я познайомились із такими розкішними художниками. А Плаксій! Це був геній. Також ми зустрічалися з поетами, яких, на превеликий жаль, вже немає з нами.

Директор [ресторану "Наталка"] завжди казав: "Ну що ж це таке? Вони приходять, беруть одну пляшку вина і на тому кінець". Не давали виручку. Вони ходили послухати концерт. Ми всі давали їм концерти.

— Можна було заробити якісь гроші, щоб жити?

— Були якісь копійки, але вони мені були дуже важливі. Тоді було скрутно, дуже скрутно. Мама не могла мені допомогти. Тому хоч маленька, але виручка була. Але це було таке щастя — виступати. Люди приходили спеціально, щоб послухати ці пісні. 

— Як ви з ними познайомилися, пам'ятаєте?

— Випадково мене покликав Смогитель, якого виключили з консерваторії. Він запитав, чи не хочу я бути в їх гурті. Було четверо чоловік і я — солістка. Я спробувала і мені дуже сподобалося. Я взяла дозвіл у самого Веніаміна Тольби — великого диригента, генія.

— Чим вам запам'яталися ці часи? 

— Мені драйвово було навіть не співати там, а слухати їх. Ми збиралися в майстерні Зарецького чи Івана Марчука. Говорили, наприклад, про молоду Ліну Костенко.

Переслідування КДБ 

— Тоді Алла Горська і Ліна Костенко дуже товаришували. 

— А я про це [тоді] не чула. Я ж приїхала простою дівчиною. Читали вірші. Мені відкрили Євгена Плужника, наприклад. Василя Симоненка. Вони весь час говорили про ті часи, які були, про ті заборони. Я пам'ятаю, як Алла Горська з Плаксієм підписали лист у ЦК. Цей лист зіграв дуже велику роль, тому що після цього Плаксія вигнали. Якщо знаєте, внизу на Хрещатику був бар, розмальований портретами шістдесятників. Коли він цей лист підписав, всю стіну зірвали просто за одну ніч. Розбили її.

— Він виступив на підтримку тих, кого почали заарештовувати? 

— Так, звісно. 

— Ці зустрічі і знайомства справили на вас велике враження, на ваш світогляд зокрема.

— На світогляд, так. На позицію. І це лишилося на все життя. Я пам'ятаю, як Плаксій після цього запив. Він не міг витримати того всього. Аллу Горську всі обожнювали, вона була неймовірною жінкою. Він якось випив і витягував усі свої картини на смітник. Я приїхала, побачила, викликала машину, поскладала їх і ці картини в мене досі. Я зберегла. Він навіть не хотів дивитись на них і щоб я їх показувала. На той час це були дуже страшні картини. 

— Вас на допити викликали? Розпитували щось?

— Був такий знаменитий Микола Плахотнюк (дисидент, шістдесятник, багаторічний політичний в'язень радянський концтаборів, жертва каральної психіатрії радянських часів, чоловік Валентини Чорновіл — сестри В'ячеслава Чорновола, — ред.). Вони з Надією Світличною (учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцистка, — ред.) приїжджали до мене в гості, а мене не було. Мама їх приймала. Вони фотографувалися і лишили знімки моїй мамі. Після цього там був обшук. У мами знайшли ці фотографії і Біблію. Все забрали і викликали мене. Питали, хто це. А я казала, що не знаю.

Ви знаєте знамениту роботу Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це ж був самвидав. Мені на головній пошті Плахотнюк її через низ передав. Це було сфотографовано, а мене викликано [на допит]. "А це що таке? Хто це такий?" Знайшли в мене в хаті це все. Мені стовідсотково світила в'язниця. То було дуже страшно. Викликали на допит і всю ніч: "Прізвище, ім'я, по-батькові?". Я досі дивуюся, що мені дали закінчити консерваторію. 

— Але викликали у певні кабінети.

— Не лише викликали. За мною просто слідкували. Якось я їхала з концертмейстром у Францію на конкурс, і мене з ним зняли прямо з трапа літака і сказали: "Виходьте, ми зараз дещо виясним". І літак полетів без нас. Сказали, що це тому що щось в Україні відбувається, "там виясняйте". 

— Тому що ви співали стрілецькі пісні. 

— А потім знову не пустили. І знову. Був у нас перший скрипаль Абрам Штерн, який мені сказав: "Слухай, Марічко, ти… Ти так, це не треба, іди до найголовнішого і питай, в чому річ". Це після того, як нас кілька разів не пустили на конкурс і просто в поїздку. Якось я мала їхати на сольний концерт у Кіпр.

— Це коли ви вже працювали в Національній опері?

— Я вже була солісткою опери. І я таки пішла. Мене прийняли у той же день, і я запитала, яка причина.

— І що ж вам сказали? 

— Нічого мені не сказали. За тиждень мене пустили до Канади. Але я знала, що серед них були люди, які слідкували за кожним моїм кроком. А в Канаді ще жила рідна сестра моєї бабці. Старенька була. Все було продумано і зроблено. До неї приходили "гості", [записувалося] що вона говорила і як вона казала. Зі мною були люди навіть із театру, які потім написали все. 

Я знаю, що в "Ла Скалу" мене не хотіли пускати. КДБ мене викликали і питали, навіщо мені та Італія і та "Ла Скала". Я казала, що це для кожного співака щось неймовірне.

Підкорення сцени найпрестижнішого оперного театру світу — міланського "Ла Скала"  

— Треба взяти до уваги, що після Соломії Крушельницької на цій легендарній італійській сцені в Мілані співали ви. А тепер вже Людмила Монастирська.

— Це було щось неймовірне!

— Що ви співали?

— Я співала "Сорочинський ярмарок" Мусоргського. Партію Парасі. 

— І як вас сприйняла італійська публіка? 

— У мене є газети — гарно дуже сприймали. Розумієте, вони любили слухати свою музику, італійську. А це були спектаклі і концерти, присвячені Мусоргському. 

— У москалів завжди було багато грошей, які вкладалися в такі великі проєкти. Наслідки цього всього ми зараз бачите — всі сприймають їх "велику руську культуру". Але таким чином італійці послухали ваше неймовірне сопрано і почули красивий український голос. 

— Диригентом був італієць і він мене попросив, щоб перший куплет я співала так, як написав Гоголь — українською мовою. Я тоді була вражена. 

— І ви співали українською?

— Але лише перший куплет. Потім переходила на російську. Як приїхала канадка, яка співала тільки дві вистави, він також змусив її співати українською.

— Кажуть, що італійці були настільки захоплені, що хотіли вас запросити взяти участь в постановці "Богеми" (опера на чотири дії Джакомо Пуччіні на лібрето Луїджі Ілліка та Джузеппе Джакоза за твором Анрі Мюрже "Сцени з життя богеми", — ред.). Але ви про це не знали. 

—  Я про це не знала. Через 10 років мені сказав мій знайомий, який працював в Госконцерті. Коли вже розпався Радянський Союз, він мені сказав, що я була запрошена. 

— А не сказав, хто завадив цьому? Як це було? 

— Сказали, що я хвора і не можу приїхати. Напевно, Госконцерт і сказав. Україна і не знала. Це було дуже боляче, тому що тоді її якраз ставив Франко Дзефіреллі. Багато було втрачено якихось таких речей.

Які ще сцени підкорились голосу Марії Стеф'юк і хто не хотів, аби вона співала

— Ви продовжуєте працювати і у своєму рідному театрі. Багато років ви працювали в Національній опері. Скільки, до речі?

— 45 років. А учора (у день зйомки, — ред.) якраз було рівно 50 років, як я працюю в театрі. 

— Ми вас дуже вітаємо! Ви продовжуєте працювати, допомагаєте як консультант. Що радите, коли питають? Кого ходите слухати у вільний час? 

— Ходжу на всі опери. Мені просто цікаво. Є слабенькі виконавці, а є сильніші. Але я ходжу, хочу мати свою думку щодо будь-якої вистави. Я навіть на репетиції оркестрові ходжу. Це справді моя робота і я отримую від того величезне задоволення. Я рада, що я ще в процесі.

— Можете назвати когось, хто вам подобається на сцені?

— Наприклад, Сергій Ковнір. Гарно працює, часом підходить до мене, ми займалися. Хоча він бас, а я люблю сопрано, тому що це ближче мені по духу. Нещодавно була оркестрова [репетиція] "Аїди", і до мене підходила Анжела Швачка (виконує партію Амнеріс, дочки Фараона, — ред.) — запитувала про деякі місця, я підказала. Я коли в залі сиджу, до мене всі підходять і питають: "А як це зробити? А це добре заспівали?". Я дуже обережна, тому що боюсь їх ранити чимось.

— Ви співали не тільки в "Ла Скала". Які ще сцени підкорилися голосу Марії Стеф'юк? 

— Я не так багато співала, але, наприклад, у Берліні я співала "Травіату", в інших театрах — "Лючію ді Ламмермур" з Євгенією Семенівною [Мірошниченко]. В той час було морально важко. тому що не хотіли, щоб я співала. Була конкуренція. Євгенія Семенівна не хотіла, щоб я співала. От вона є зірка і все, не треба нікого іншого. Я її дуже поважаю і люблю. Вона прекрасна актриса і співачка, але не хотіла, щоб я виходила на сцену. Ф була набагато молодша. Але диригент сказав: "Співайте одну виставу ви, а другу — вона".

Чому ніколи не хотіла жити за кордоном 

— Вам колись хотілося жити за кордоном?

— Ні, ніколи.

— Чому?

— Не могла звикнути, пустити коріння, напевно. Хоча бувала за кордоном по чотири місяці, по півроку. Я так хотіла додому.

— Чи була можливість десь співати ще українських пісень? Крім того, що ви співали на оперних сценах оперні партії. 

— У мене були прекрасні концерти у Нью-Йорку, де я співала класику і в кінці — речей п'ять українських. 

— Що співали з українського? 

— Дуже люблю обробки Бориса Лятошинського народних пісень. Маю на увазі класичні обробки. Але й акапельно можу співати. Настільки реагувала публіка в кінці, коли я заспівала "Соловейко"! Це для них було щось циркове, бо я там "тьох-тьох-тьох". Це надзвичайно написано! Феноменально. Сам зміст трагічний, бо не вернувся козаченько, помер на чужині. Але це все соловейко співає різним голосом: то заспокоює, то каже не плакати, а тоді говорить, що все буде добре.

Зйомки у фільмі "Запорожець за Дунаєм" 

— У 2006 році ви знялися в екранізації опери Гулака Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Ви співали Одарку, а Карася грав Богдан Богдан. Наскільки вам сподобався цей досвід? 

— Мені сподобався Богдан Бенюк. Прекрасний актор, який уміє організувати себе. Він міг позніматися, а потім заснути рівно на 10 хвилин і прокинутися. Уміє відключатися і знову входити в роль. З ним було дуже цікаво, я багато від нього взяла корисного. Дуже сподобалося з ним працювати.

— Чи хочеться ще зніматися в кіно? 

— Я думаю, що щось близьке мені є. 

— Адже на сцені також потрібні якісь акторські здібності.

— Обов'язково. Слухач повинен страждати разом зі мною, плакати і любити. Тільки так. Якщо ти не віддаєш частинку свого серця і своєї любові тому, хто слухає тебе, то нічого не вийде. Особливо на оперних виставах і особливо камерна музика. Кожен романс, кожна пісня — це маленький театр. Потрібно влучити в публіку. Це дуже важко.

"Не треба великого голосу, треба мати велике серце" 

— Чи співаєте ви вдома?

— Ні, але багато слухаю. Інколи можу навіть розплакатися, коли гарне виконання. 

— У вас вдома не було традиції домашнього співу? У мене завжди мама, бабуся, дідусь співали. 

— Це було давно, але коли я жила вдома в себе, то, звичайно, співали. 

— А зараз там ще співають?

— Співають, але вже не так, як колись. Раніше на весіллях троїсті музики як вріжуть! Ой, як гарно було! Весілля починалося у четвер і закінчувалось у вівторок. Кожен день різні обряди були. І всі співали всі ці дні. Тепер вже діти просто включають музику і все.

— Українська народна пісня — неймовірна. До не треба не лише ставитися з повагою, а ще й дорости.

— Я вважаю, що нам Бог подарував таке багатство — українську пісню. У ній закладена величезна енергетика. У цих словах, у тому, як вони підібрані. Завжди згадую Ніну Матвієнко, яка говорила слово "мати" і воно було таке..! Я просто не розумію. Це така неймовірна енергетика. Чи слово "сльоза", чи "поле". У неї це було і за це я її страшенно шанувала. Не треба великого голосу, треба мати велике серце. І треба дуже любити пісню. Я щаслива, що я народилася в селі і з самого дитинства сула музику і співи. Це дуже збагачувало мене, напевно. 

Якось дзвонила мені Ніна Матвієнко і казала: "Марійко, там нас запрошують в гості. Там такі гарні люди. Ти підеш?". Кажу: "Я не знаю". А вона: "Давай не йдем. Знаєш, чому? Тому що там просять нас співати". Тому ми і не йдемо. Інколи хочеться, щоб хтось співав, а ти слухав.

Як в непрості часи повертати себе в робочий стан

— У наші складні часи якими думками, якими піснями ви себе повертаєте в робочий стан? Скільки на день часу дивитесь новини, як збираєтеся докупи? 

— Новини дивлюся нечасто, тому що в мене дуже болить душа. Не можу дивитись на це все. Хтось каже, що вже звик. Я до цього не можу звикнути. Мене виручає, звичайно, музика. Слухаю різну на YouTube. Музика мене рятує, безумовно. Я щаслива, що є консультантом в оперному театрі. Приходжу, сідаю в зал і слухаю наши молодих виконавців — це щастя. Я увесь час торкаюся музики і співу.

— За ці майже два роки повномасштабної війни ви в собі чи в оточуючих щось нове відкрили? Щочь, чого раніше не помічали, можливо.

— Я б сказала, що якось інакше ціную кожний день. Хочу робити щось добре. Не хочу казати, що кожен день — немов останній в житті. Ні. Бо я ще хочу жити і жити. Якісь інші цінності [з'явилися], які я раніше пропускала.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про карантин на все російське, провину перед військовими, театр та кіно: актор Михайло Кукуюк у "Точці опори"
• Як Україна повертає викрадених Росією дітей: інтерв'ю з ексуповноваженим з прав дитини та очільником організації Save Ukraine Миколою Кулебою
• Заснування найпопулярнішої газети в Україні та сенс спілкування з "ватними" людьми: засновник та головний редактор "Фактів" Олександр Швець у "Точці опори"
• Заснування театру в комуналці та "виживання" мистецтва у 90-ті: інтерв'ю з очільницею київського театру "Колесо" Іриною Кліщевською у "Точці опори"
• Про різницю між українцями та росіянами, "велику руську культуру" та борщ Перемоги: розмова з письменником Андрієм Курковим у "Точці опори"