Про те, що возив з-за кордону, виставу у темряві та чому може розплакатися: актор Богдан Бенюк у "Точці опори"

Богдан Бенюк — актор театру та кіно, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, очільник Київського академічного драматичного театру на Подолі і провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Театральний педагог, професор, який керує кафедрою акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Фільмографія Богдана Бенюка налічує понад 50 кіноробіт. Один із знакових фільмів — стрічка Зази Буадзе "Мати Апостолів", яка отримала 80 нагород та відзнак на фестивалях по всьому світу. У фільмі йдеться про події на Донбасі після 2014 року. Одружений, має трьох дітей та чотирьох онуків. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Богдан Бенюк розповів про те, як вивозив онуків 24 лютого, про ставлення до росіян, про те, що робив за кордоном, про волонтерство, керівництво театром на Подолі, зйомки фільму із Сергієм Жаданом та ще багато іншого.

Війна буде довгою

— Як ви змінилися за 2022 рік великої війни? 

— Змінилися лише емоції. Ця війна в головах патріотів України була очікуваною. Шкода, що це сталося 24 лютого, бо саме у цей день — день народження первістка моєї першої дочки Лесі. Коли святкували його цього року, то згадували той день у 2022-му. 

Українці — люди м'якотілі, думаємо, що там (у Росії, — ред.) є і хороші люди. Але треба налаштуватися на те, що ті, хто живе на території Росії і не робить нічого проти їх уряду, — такі самі співучасники як і той, хто стоїть на чолі. Ми маємо помститися за те, що вони зробили з нашими людьми і продовжують робити. Попереду — великі розборки ще будуть. Мені здається, що війна буде довгою.

— Що ви робили у перші дні повномасштабного вторгнення?

— У перший же день я повіз онуків і собаку Пеппу в Івано-Франківську область. Я цю собаку називаю Київметробуд, бо вона перекопала мені все подвір'я. Але 24-го вона різко заспокоїлася і порозумнішала. У Франківськ нас приїхало 10 людей. Потім ще друзі доїхали, то я допомагав їм облаштуватися. Потім мої німецькі друзі почали передавати бронежилети, то я відправляв їх на Київ. Пізніше я зрозумів, що я виїзний, бо мені вже 65 років, тому став возити з-за кордону машини для військових.

— Чи були в сім'ї думки виїхати взагалі за кордон?

— Ні, не було і досі нема. Коли я з Польщі перевозив першу машину 27 лютого, то з нашого боку на кордоні мене впізнали. Керівниця митниці запам'ятала цей момент. Вона казала, що в той день виїхало з України 240 000 людей, але повернулося на захист країни 84 000 заробітчан.

На чолі театру 

— Наприкінці 2022 року ви очолили Київський академічний драматичний театр на Подолі. Наскільки це було для вас очікувано?

— Загалом було очікувано. Коли не стало мого попередника Віталія Малахова, трупа обговорювала, хто би міг претендувати на його місце. Більше року Київська міська держадміністрація не ухвалювала рішення щодо цього, тому рішення визріло само собою. Трупа вибрала мене, бо вони мене добре знають, і я хочу продовжувати традиції Віталія Малахова — його дух імпровізації. Головну роль в тому, що я тут є, відіграла саме підтримка трупи.

— Віталій Юхимович 30 років створював цей театр і дуже ним пишався. Восьмого листопада 2021 року в театрі прощалися з Віталієм Малаховим, а восьмого листопада 2022-го ви очолили театр. Як ви гадаєте, що б сказав Віталій Юхимович, дізнавшись цю новину?

— Гадаю, він дізнався про це раніше, йому розказала дочка. Ми з ним були в хороших приятельських стосунках. Є такі режисери, котрих я називаю "рижим сером" — це найлютіший ворог для артиста. Такий режисер увесь час не дає артисту проявитися, створює якісь рамки йому, пильнує, щоб ці рамки були дотримані. З Віталієм було інакше. Він дуже освічений, грамотний, знав, де імпровізувати. Коли побудували це приміщення, Віталій був щасливий, але прекрасно розумів, що ще треба, щоб в цьому приміщенні було відповідне наповнення. Він зробив на той час революційний крок — запросив відомих режисерів з різних міст. Вони поставили тут вистави і цим притягнули в цей театр глядача.

Вистава у темряві

— Війна трохи гартує. Театр в тому ж числі. Як ви пережили ті відключення світла? 

— Трошки бідували, але мали чотири генератори: для фойє, для світла на сцені, для звуку. А потім меценат, який побудував цей театр для Києва, придбав нам великий нормальний генератор. Ми його охороняємо, пильнуємо, щоб його не обпісювали відвідувачі Андріївського узвозу, бо й таке бувало. У нас з'явилося чимало камер відеонагляду. 

— А розкажіть про випадок, як у вас перед виставою вимкнули світло, але ви все рівно виступили. В залі були присутні іноземні журналісти, котрі показали на весь світ, як в такій ситуації може працювати театр.

— Перед початком вистави "Сто тисяч" зникло світло. Не могли автоматичні завіси підняти, то вже відсунули їх самі. Ввімкнули глядачам маленький генератор і я розказував: "Оцей персонаж грає таку роль, а той — таку. От зараз має бути день, а тепер ніч". Розказував усе, що відбувалося на сцені. Ми провели такий собі відкритий урок театральної вистави — пройшло на ура. Як виявилося в залі сиділи кореспонденти з чи з Англії, чи з Америки і все це знімали, а потім розповіли на весь світ. Вони були дуже раді і здивовані, що, виявляється, у такій ситуації ще можна якесь естетичне задоволення отримати в театрі.

Зняв 5 фільмів у Росії, але повернувся воювати за Україну 

— Чи розчарували вас хтось із колег за час повномасштабної війни?

— Ні, на диво, таких немає. Є одиниці серед чоловічої статі, хто виїхав за кордон і не повернувся. Але то вже їх вибір.

Їздив я у Сумську область до режисера Андрія Кавуна, у якого знявся у російській стрічці "Кандагар" (2010). Їхав я до нього і думав, що в ньому точно щось українське має бути, бо "Кавун" же, а не "Арбузов". Виявилося, що він ще й зі Львова. Але закінчив Всеросійський державний інститут кінематографії і зняв там п'ять чи шість фільмів. Був самодостатнім режисером. І тут я дізнаюсь, що Андрій воює у нас на фронті! 2014 року він повернувся в Україну і почав знімати фільм "Кордон" про бої за Іловайськ. Не встиг закінчити, бо сталося повномасштабне вторгнення. Його батальон нині у Сумській області, охороняють місто. 

Його побратими навіть не знали, що він режисер. Я під час своєї творчої зустрічі показав шматок його фільму і сказав, що це Андрія Кавуна і що він ось тут сидить. На другий день він мені подзвонив і сказав, що я зробив з нього героя батальйону. Полковник підійшов до нього і запитав, чого він не говорив про це раніше. А він: "А для чого? Як би я цим допоміг"?

Про ролі кіно

— Чи надходять вам пропозиції на знімання у кіно?

— З початком повномасштабного вторгнення завис фільм з Сергієм Жаданом, який ми мали знімати в Харкові. Але друзі сказали нам, що схожу локацію можна знайти в Чернівцях і відзняти цей фільм. Десь у жовтні я зустрівся з Жаданом і з групою, яка цим займається. Немає фінансування на кіно зараз. Але я запропонував за наш кошт. 

Жадан, як і Оксана Забужко, зараз виконує дуже важливу представницьку роль за кордоном. 

— Воєнна драма Зази Буадзе "Мати Апостолів" (2020), у якій ти знявся, — легендарний фільм. Здобув 80 нагород, об'їхав майже увесь світ. Що це кіно значить для тебе? Про що воно?

— Про любов. Будь-який фільм — про любов. Різниця лише в тому, хто за що любить і яку любов відвойовує. В цьому випадку йдеться про стосунки між мамою і сином. Дія відбувається на початку 2014 року, коли почалася війна і був збитий наш літак Ан-26, який доправляв прикордонникам їжу і воду. Його збили над Донецькою областю. Мама льотчика, почувши про катастрофу, кидає все і їде на Донеччину шукати сина. Вона потрапляє на ту чужу територію і переживає величезну кількість всіляких пригод, які допомагають їй усвідомити, що почалося зовсім інше, ніж вона уявляла.

— Фільм "Мати Апостолів" не тільки про материнську любов і про апостолів добра, а й про добро і зло, про вільний народ і про тиранію. Чи допомагають такі фільми, демонструючись за кордоном, зрозуміти іноземцям нашу боротьбу? 

— Звичайно, так. Ніхто не може дотримуватись і пам'ятати про 10 заповідей в буденному житті. Але в екстремальний момент ти їх згадуєш. І в тебе є вибір: зупинитися і не робити зло або начхати і робити далі. Якщо ти йшов до зла і зупинився — це вже певне благородство. Дуже важливо вміти давати задню, зупинятись.

Актор хоче все, він всеїдний

— У театрі на Подолі ви граєте окрім інших у виставі за романом Андрія Куркова "Сірі бджоли". Їй поставив ще Віталій Малахов. Про що ця історія? 

— Це трьохрічна війна Росії проти України, яка почалася 2014 року. В 2017-му Андрій Курков написав свій роман. Двоє персонажів вистави перебувають у селі в "сірій зоні", два однокласники і дві вулиці: Леніна і Шевченка. Той, який в душі підтримує Україну, живе на вулиці Леніна, а другий — на Шевченка.

— На що зараз хоче йти глядач і що хоче грати в театрі актор?

— Актор хоче грати все, він всеїдний. Аби тільки був режисер, який його любить і для нього ставить. У нас зараз режисер Максим Голенко ставить виставу за п'єсою Наталії Ворожбит "Зелений коридор". Вона про виїзд українців з України у 2022 році, а потім в'їзд назад. Працюємо також з Олександром Денисенком щодо його роману про життя Тараса Шевченка у 1847-1849 роки.

— У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка ви грали вояку Швейка в однойменній виставі. Чому її зараз не ставлять?

— 24 лютого 2022 року в репертуарі театру Франка стояла вистава "Швейк". Анатолій Хостікоєв (шпик, жандарм, пан-отець,поручник Лукаш у виставі "Швейк", — ред.) сказав дуже гарну фразу: "Швейк поїхав на фронт". Кожна вистава має певний період експлуатації, як людський організм. Всі чинники зійшлись докупи. З іншими акторами таку виставу не зробиш, вийде вже інша вистава. А ми, можливо, на столітній ювілей зіграємо. Як подарунок глядачам і собі також.

Політика і сім'я

— Ви є депутатом Верховної Ради VII скликання. Повертатися в політику не збираєтеся? 

— Я з неї не виходив. Хіба те, чим ми зараз займаємося, — не політичні речі? 

— Сумуєш за онуками, дітьми, коли вони не в Києві?

— Коли? В мене немає часу! Два інститути, два театри. Це не так складно, якщо є чуйка і якщо поряд з тобою в цих інституціях працюють нормальні спеціалісти, котрі вміють виконувати свою роботу. Неможливо запрограмувати так, щоб той репертуар, який ти ставиш, точно приніс дивіденди. Це завжди певна лотерея. 

— 2022 рік якось вплинув на вашу сім'ю? Можливо, згуртував?

— Ні, мабуть, нічого не змінилося. Ми — той великий приклад, коли чотири покоління бігають по подвір'ю. Ще й з собакою і котами.

— Що вас може змусити заплакати?

— Я емоційна і сентиментальна людина. Тому будь-що.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про родичів у Росії, найжахливіші спогади та ставлення до російської культури: оперний співак Сергій Магера у "Точці опори"
• Про Донеччину 2014 року, Херсон, племінника у полоні та театр: акторка Олена Хохлаткіна у "Точці опори"
• Про життя у лікарні та потреби медицини: кардіохірург та директор інституту ім. Амосова Василь Лазоришинець у "Точці опори"
• Про життя у підвалі, директорство та театр під час війни: акторка Олеся Жураківська у "Точці опори"