Про родичів у Росії, найжахливіші спогади та ставлення до російської культури: оперний співак Сергій Магера у "Точці опори"

Сергій Магера — народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. З 1998 року провідний соліст Національної опери України. Володіє могутнім басом повного діапазону. Нагороджений орденом Зірки Італії та орденом "За заслуги ІІІ ступеня". Викладає вокал у Національній музичній академії України та педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Переможець багатьох міжнародних конкурсів. Одну з нагород отримав особисто від іспанської прими Монсеррат Кабальє. Одружений, має доньку. 

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Сергій Магера розповів про те, як попрощався із рідними в Росії, про найжахливіші спогади 24 лютого, чому донька ночувала на вокзалі, про концерти під час війни, ставлення до російської музики та багато іншого.

Були родичі в РФ і не стало 

— Яким для вас був 2022 рік? Якщо порівняти вас рік тому і зараз, що змінилося? 

— У 2014 році в голові не вкладалося, що це піде далі. Я розумів, що вони хочуть нас обезкровити, щоб ми впали на коліна і просилися до них. А ми не просимось. Вони не можуть зрозуміти, як це може бути. Їм розказували зовсім інше — завдяки родичам там я знаю.

— Що родичі казали? 

— Це були родичі. В мене вже там їх немає. Я передав їм вітання і сказав, що якщо ви до нас прийдете з мечем, то ви від цього меча і загинете. Рідна тітка з Тюмені мені дзвонила і казала: "Ти пожалкуєш через три дні те, що ти мені наговорив". Вона думала, що все за три дні закінчиться, і вони прийдуть сюди. Ще в мене є в Казані двоє двоюрідних братів. 

— Які спогади у вас назавжди залишаться про 24 лютого?

— Я живу у спальному районі лісового масиву на восьмому поверсі. З вікон водно ліс у бік Броварів. О п'ятій годині ми не прокинулися, а підірвалися від вибухів. Перший погляд був на балкон. Побачив у небі слід вибуху, дим від ракети в Броварах. Накинув зверху якесь пальто і побігли у бомбосховище. 

— Потім ви поговорили з дружиною в вирішили залишитися в Києві?

— В мене є декілька військових друзів. Запитав у них, що робити. Порадили виїхати з Києва. У нас є будиночок у селі Білогородка. Туди ми в цей же день ввечері поїхали. Взяли собачку з собою, речей ніяких не брали, тому що сподівалися, що за три дні все закінчиться. Зараз я собі думаю, що це могла бути Буча. Якби в мене був будинок у Бучі, то навряд чи ми б зараз сиділи у цій студії. 

Той будинок був ще в процесі ремонту, але було тепло і якісь мінімальні умови. Був підвал, але не облаштований під бомбосховище, тому що перекриття там близько 25 сантиметрів. Пощастило, що в сусідському будинку були прекрасні умови в підвальному приміщенні, що будувалося під сауну. До 10 березня ми там і ховалися. 

— На вулицю виходили?

— Я виходив за провізією, а дружина Світлана тільки сиділа з молитовником у руках. Ми чули в підвалі через вентиляцію, як працювала протиповітряна оборона. 

Донька грілася на вокзалі з безхатьками

—  Як прийняли рішення, що треба їхати? 

— Світлана одразу наполягала на тому, що потрібно виїжджати. Але донька, яка жила в центрі Києва, переконувала, що не потрібно виїжджати. Дружина сказала, що без дитини нікуди не поїде. 

— Але ви потім доньку вмовили?

— Так, якось вдалося. Вона просто побачила стан мами. Ми їхали окремо. 10 березня вона пішла на переповнений залізничний вокзал. Її занесли в той потяг, вона стояла з Києва до Львова. А потім ще треба було добратись до Золочева. Вона приїхала о третій годині ночі — комендантська година. Нікуди за межі вокзалу не можна було піти, то з безхатьками ватру якусь розпалили, щоб не замерзнути. Коли вона вже була у Львові, тоді й ми поїхали машиною.

Російська класика в українській культурі

— Коли ви вперше після 24 лютого опинилися на рідній сцені? Яку партію виконали? 

— Відкривали ми цей "воєнний сезон" "Запорожцем за Дунаєм" зі сльозами на очах. Кожне слово промовляється вже з іншою емоцією, ніж до війни. 

— Колись ви казали, що одна з ваших улюблених партій — Бориса Годунова в опері Мусоргського. Як змінилося після повномасштабного вторгнення ваше ставлення до російської музики?

— Є композитори, яких вже немає, а їх музика лишається геніальною. Багато сперечалися за того ж Чайковського. Ніхто не заперечує, що він геніальний, але він був таким же імперцем. Я впевнений, що якби він нині жив, то був би тим самим російським рупором і підтримував їх. Він був близький до Олександра ІІ, який забороняв усе українські. Чайковський його прекрасно в цьому підтримував. Зараз нам треба своє підтримувати. 

В червні 2022 року в мене був контракт у Варшавській опері на "Євгенія Онєгіна" Чайковського. Я відразу відмовився, вони мене зрозуміли. 

— Так глибоко вкоренилася російська культура у нас. Що з цим робити? Як боротися? Ви своїм іноземним студентам даєте співати українські арії?

—  Пісню Кирила Стеценка "Ой, чого ти, дубе?" у нас жартома називають китайською народною піснею. Чомусь усі китайці її співають. Вона дуже мелодійна, висхідна. Для початківців, в якості педагогічного репертуару вона прекрасна. 

— Нещодавно ви повернулися з Японії з гастрольного туру Національної опери України. Розкажіть про нього. 

— Тур був поділений на дві частини: перед нами балет гастролював, а після приїхала опера. Я в Японії буваю щорічно перед Новим роком, починаючи з 2006-го. Зараз була перерва на три роки через пандемію та фінансові проблеми. Японці проявили таку солідарність — за будь-що організувати український тур. Вони дивують своєю щирістю і тим, наскільки вони переживають за Україну. На кожному концерті — українська символіка. Дехто навіть сидів у перших рядах з великим планшетом, на екрані якого був напис "Слава Україні".

Якась бабця-японка, яку ми зустріли на вулиці, казала, як за нас переживать. Ще вона сказала, що війну розпочинають не від розуму, а від дурості. Згадала також, яку вони зробили помилку під час Другої світової, коли японці напали на Перл-Гарбор.

"Василько Сліпак — Герой України, а ще мій приятель і мій друг"

— Скоро в Києві буде облаштовано сквер імені Василя Сліпака — Героя України, людини з великим небайдужим серцем. Він народився на Львівщині, працював у Франції і приїхав у 2014 році для того, щоб захищати Україну. Загинув в Бахмутському районі від кулі снайпера у 2016 році. Коли ви дізналися, що Василя не стало? 

— Василько — мій приятель і мій друг. Ми навчалися разом в дев'яностих у Львівській музичній академії. 2013 року у нас був спільний контракт у Франції в постановці Моцарта "Чарівна флейта" і ми здружилися.

Напередодні він приїжджав до Києва. Тут він вже був, можна сказати,  зіркою. Він не служив раніше і не тримав зброю до того. Приховував від батьків, що воює. Їм розповідав, що їздить як волонтер. То так було лише спочатку. Возив допомогу з Європи, а потім залишився на передку. 

Десь о шостій ранку мене дружина розбудила зі словам: "Там пишуть, що Василько Сліпак загинув". Навіть зараз розповідаю — і мурахи по тілу. Я гадав, що цього не може бути, що це якась помилка. 

— Він завжди був таким патріотично налаштованим?

— Мабуть, завжди. Коли ми з ним у Франції зустрілись, в нього навіть татуювання були про Україну і постригся оселедцем. Він був справжнім козарлюгою.

— Що він казав, коли ви з ним останній раз говорили?

— Він казав, що у нього має бути інтерв'ю на телебаченні, то ми їздили Києвом і шукали у воєнторгах нову військову форму і мазепинку. Чи  то сцена, чи то передова — йому завжди треба було бути, мов із голки. Такий він був елегантський чоловік. 

Він обурювався страшенно, що військо відроджувалося без підтримки влади, а лише силами волонтерства.

— Який найяскравіший спогад про Василя ви назавжди збережете в своєму серці? 

— Коли співали разом на одній сцені. Близько двох місяців був постановочний період, потім ще тижнів зо два йшли вистави. Було щоденне спілкування. Коли вже закінчили і робоча напруга спала, я гостював у його орендованому будинку в Парижі близько трьох днів. Він тоді захоплювався фотографією. І я теж. Ми обговорювали, яку камеру мені потрібно придбати. 

— Василь загинув у 2016 році, а цей сквер все ніяк не можуть облаштувати. Що може зробити наша мистецька спільнота для того, щоб пришвидшити процес? 

— Я хочу подякувати, що це місце є. Щодо вибору місця, до речі, Василь, мені цього не говорив, а от брат розказав. Василь завжди мріяв, щоб у якійсь історичній частині Києва завжди звучала музика. На цій підставі і почали на Подолі думати про цей сквер. Я впевнений, що він буде. Зараз просто війна йде, більше проблем різних. Щойно настане мир, то про це треба буде просто нагадувати.

Мені здається, що після завершення бойових дій буде ще складніше. Буде війна "мирна" — між поглядами.  

Нагорода від Монсеррат Кабальє

— У вас є багато міжнародних і українських нагород. Яка з них — найцінніша для вас?

— Відразу після закінчення львівської консерваторії я потрапив до Національної опери. Друзі та деякі колеги питали, чого я сюди приїхав і сиджу на лаві запасних, бо у Львові був би серед перших. Доводилось якось доводити свою майстерність. Робив я це за допомогою міжнародних конкурсів. Десь після п'ятого солідного конкурсу та кількох премій вони почали посміхатися. А коли за десяток конкурсів перевалило таких, як Марії Каллас чи Монсеррат Кабальє…

— Як воно — стояти на одній сцені з Монсеррат Кабальє?

— Я отримав нагороду з її рук, а потім ми ще кілька виступів мали. Я дуже хвилювався, але швидко пройшло після першої ж репетиції. Вона дуже вольова жінка і сувора в хорошому сенсі. Інакше вона б не досягла таких висот.

Гнітючі поїздки за кордон

— Зараз ваша донька з дружиною в Києві? 

— Ми повернулися разом повернулися у травні, коли відновила роботу Національна опера України. 

— Але ви ж могли виїхати за кордон і лишитися? 

— За час великої війни в мене було чотири виїзди за кордон. Щойно я зараз перетинаю кордон, вже хочу повернутися. Хочу додому. 

У жовтні я їздив у Мюнхен на благодійний захід для підтримки діток, які постраждали від війни. Я так потрапив, коли закінчувався "Октоберфест" (найбільший пивний фестиваль у світі, — ред.). Я зайшов туди і мені так стало неприємно від цієї гульні. Що ми воюємо, а тут — гуляння і радість. Тому закордон мене зараз сильно гнітить.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про Донеччину 2014 року, Херсон, племінника у полоні та театр: акторка Олена Хохлаткіна у "Точці опори"
• Про життя у лікарні та потреби медицини: кардіохірург та директор інституту ім. Амосова Василь Лазоришинець у "Точці опори"
• Про життя у підвалі, директорство та театр під час війни: акторка Олеся Жураківська у "Точці опори"
• Про життя на кілька країн, благодійність та роботу з легендами: оперна співачка Людмила Монастирська у "Точці опори"