Як діти з прифронтових територій бачать війну: розмова з представницями проєкту Behind Blue Eyes

До студії "Ранку Вдома" завітали проджект-менеджерка Лілія Сосницька та програмна менеджерка Наталя Сосницька. З ними поговоримо про проєкт Behind Blue Eyes, у якому діти з прифронтових територій фотографували війну та її наслідки протягом 2022-2024 років.

Зокрема, ми обговоримо, чому фото робили саме на плівкові фотоапарати, як дітям віддячили за участь та скільки фото увійшло до збірки загалом.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Коли вам спала на думку ідея створити цей проєкт?

Наталія Сосницька: Наш перший проєкт почав свою роботу у 2022 році. Колеги Дмитро та Артем багато працювали в Чернігівській області, де надавали допомогу мешканцям деокупованих сіл.

Дмитро та Артем привозили туди гуманітарну допомогу, спілкувалися з людьми й зустрічали там багато дітей, зокрема в селі Лукашівка.

У них виник "конект" з дітьми, і вони захотіли зробити для них щось класне, але не знали що. 

Тож, привезли їм плівкові фотокамери — їм стало цікаво, що ж діти познімають, як вони бачать те середовище, в якому живуть.

Вони дали їм ці камери й, якщо чесно, не очікували, що діти їх повернуть.

Але діти повернули.

Хлопці проявили плівку й побачили, що насправді дитячий погляд на війну та їхнє життя в ці часи дуже цікавий.

Вони надрукували ці фото, привезли, показали дітям і аудиторії, а потім запитали у дітей, про що вони мріють, бо хотіли якось їх порадувати, але не знали, як саме.

Так зародилася головна механіка нашого проєкту.

На початку 2022 року відбулася перша експедиція хлопців, і далі в нас було вже багато таких.

— Яка історія вам найбільше запам’яталася?

Наталія Сосницька: Мені спадає на думку історія хлопчика Сергія з села Хухра на Сумщині.

Хлопець казав, що мріяти немає сенсу. Йому було майже 15 років, і він був закритою дитиною. У нього не дуже веселе життя. Він уже був відповідальним за родину: заробляв гроші й паралельно намагався вчитися у школі.

Ми запитали Сергія про його мрію, і він відповів: "Та я вас благаю, для чого ці мрії потрібні?".

Зрештою, він написав, що хоче телефон, тому що в нього його немає, а ще скутер, щоб їздити на рибалку, роботу і комусь допомагати. Написав, але, знаєте, було помітно, що він такий: “Окей. Я напишу тільки тому, що вам це для чогось потрібно”.

Ми подарували йому і скутер, і телефон, і ще купу різних класних штук.

Чому я згадала цю історію?

Тому що часто, коли дитину запитуєш про мрію, вона задумується, і навіть з'являється трохи захоплення від самого процесу обдумування своєї мрії, а тут не було жодної реакції.

Однак у процесі навіть така закрита дитина привідкривається, бачить, що її мрії можуть здійснитися, і це надихає.

— Чому саме плівковий фотоапарат?

Лілія Сосницька: У нас є фраза про те, що гарно забуте старе — це щось нове.

Ми пояснюємо дітям, що кількість кадрів обмежена і треба розповісти історію тільки ними. При цьому вони одразу не бачать результат і в них немає можливості перефотографувати, а також момент очікування.

Це автентично — елемент великого процесу.

Дитина щось фотографує, не бачить цього одразу, і потім ми їй привозимо результати старань, і дивимося разом.

Для них це, можна сказати, ще й якесь шоу. 

— Що найчастіше фотографували діти? 

Лілія Сосницька: Найбільше діти фотографували небо.

Ми нещодавно випустили книгу, і вона навіть закінчується кадрами неба, адже майже в кожної дитини є декілька фотографій заходу сонця або просто блакитного неба.

Ці кадри відображають мрійливий погляд дитини на життя.

Ми завжди чекаємо чогось нового, але завжди буде цей один статичний, гарний кадр неба.

— Які кадри вас вразили? Можливо, є такий, що відображає дитинство на межі з війною?

Наталія Сосницька: Таких кадрів багато. Не в кожній плівці, але, знаєте, коли дитина стоїть, посміхається поряд зі згорілим танком… або коли дитина з не дуже, скажімо, щасливої родини фотографує своїх батьків і ти на фотографії бачиш, що відбувається у її житті.

Це теж вражає.

Війна повпливала на умови, в яких живе дитина.

Мене завжди вражають трепетні фотографії дітей свого села, і часто вони фотографують зруйновані будівлі, але ще частіше — рідну школу, поле біля неї, річку, природу. Це поетичні фотографії. 

Діти залишаються дітьми, попри обставини, і завжди можна знайти щось прекрасне в фотографіях з хорошим контекстом, а також і в не дуже щасливих знімках. 

— За яким принципом ви обирали фотографії для збірки? 

Лілія Сосницька: Ми їх не обирали, тому що під час проєкту було зроблено більше ніж 4 тис. фото, і всі ми розмістили в книзі.

Можливо, обиралися фотографії на розворотах, але це більше з художнього погляду.

Всі 4 тис. фото можна гортати, починаючи з найперших поїздок і закінчуючи останніми.

Фотографії розташовані в хронологічному порядку та підписані: ім’я дитини, скільки їй років, назва села.

Таким чином, можна бачити настрій плівки конкретної дитини і те, що вона фотографувала.

— Як побачити ці фото? Чи є шанс, що їх побачить світ?

Лілія Сосницька: Збірку можна побачити й замовити на сайті Behind Blue Eyes.

Ми працюємо над "світом".

Намагаємось зв'язатися за кордоном з різними виставками й галереями, тому книжка двомовна, і сподіваємося, що світ її побачить. 

Наталія Сосницька: Збірку замовляють і за кордоном. В основному, звичайно, що українці, але інколи ми її надсилаємо і людям з незнайомими іменами в дуже далекі країни.

Крім цього, навесні цього року ми плануємо в кількох країнах зробити невеликі виставки.

— Якби ви могли показати тільки одну фотографію з цієї збірки, яку б обрали?

— Кульбабки на фоні синього неба.

Це основна фотографія нашого проєкту й одна з перших, зроблених під час першої експедиції.

Читайте також: Реформа в охороні психічного здоров’я: що зміниться з ухваленням нового закону, пояснює фахівчиня