Як це — народити серцем: велика розмова з мамою-усиновлювачкою Іриною Зарембою

У програмі "Ранку Вдома" — проєктна менеджерка Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, мама-усиновлювачка Ірина Заремба, яка поділиться своєю особистою історією усиновлення.

Ірина розповість, з якими проблемами можуть зіткнутися люди, які вирішили прийняти в свій дім дитину, і як проходить цей шлях — від початку до кінця.

Ведуча — Ольга Фанагей-Баранова.

— Як ви прийшли до рішення всиновити дитину і наскільки непростим виявився цей шлях?

— Наша історія почалася задовго до того, як вона набула якоїсь форми. Ключовим став досвід 2016 року, напередодні дня Святого Миколая, коли я вперше поїхала до дитячого будинку зі своєю допомогою.

Я відчувала себе прекрасно — великою благодійницею, тому що я ж не просто привезла цукерки в інтернат, а виконала побажання дітей. 

Ми зібралися з колегами, їхали натхненні своєю діяльністю — словом, зробили все те, що зараз я рекомендую людям не робити. Власне, чому той досвід став ключовим? 

Приїхали, нас зустріли діти — і те, що їм абсолютно не цікаві наші подарунки, стало зрозуміло вже хвилин за п’ять спілкування.

Дітям були не цікаві пакети — їм була цікава наша увага, і кожен з них “розібрав” собі по-дорослому з нашої великої компанії.

Мене обступили хлопці 8–12 років, їх було близько п’яти, і вони наперебій розповідали свої історії, а мені залишалося тільки кивати головою й ствердно угукати, показуючи, що я їх чую.

Вони були голодні до спілкування, а не до пакетів із подарунками.

Я вийшла з цього закладу — не скажу, що зовсім іншою людиною, але з абсолютно новим розумінням потреб дітей, які там живуть.

Я зрозуміла, що повертаюся жити своє життя, а діти залишаються там — до наступного приїзду волонтерів. Для мене це було "не ок". Я зрозуміла, що привозити подарунки — недостатньо.

Таким чином почалося моє дослідження теми: хто ці діти, які проживають у закладах, якими бувають ці заклади.

Я дуже хотіла бути мамою-усиновлювачкою, і цей шлях зайняв кілька років. До рішення ми прийшли тільки у 2022-му — році трансформації і році, коли загострилися всі відчуття.

Ми зрозуміли, що не можемо більше відкладати питання батьківства, бо не знаємо, що буде завтра, а потрібно жити вже сьогодні.

Саме усиновлення стало нашим шляхом до батьківства, і я жартую, що в нашій сім’ї є два "так". 

Перше "так" — це коли я відповіла чоловікові на його пропозицію вийти заміж, а його "так" — це відповідь на моє бажання бути батьками для дитини, якій вони потрібні вже сьогодні.

Як тільки ми прийняли це рішення — а це дуже відчувається, коли ти на правильному шляху — історія розвивалась дуже стрімко.

Ми геть не "конституційний" варіант того, як зазвичай відбувається процес усиновлення, бо найчастіше він триває набагато довше.

Люди довше очікують на дитину, довше збирають документи.

У нашій історії від моменту, коли ми як подружжя сіли й остаточно прийняли для себе рішення, до моменту, коли дитина переступила поріг свого нового дому, минуло рівно шість місяців.

У процесі ми були дуже мотивовані й знали, який перелік документів потрібен, бо я працювала як сімейна адвокатка і консультувала людей. Тож для нас цей процес був швидшим.

Нетиповим було й те, що взаємопідбір дитини й родини відбувся вже за два тижні після завершення навчальних курсів для майбутніх усиновлювачів.

Це не означає, що в інших буде так само.

Але це означає: коли ви підготовлені й розумієте, які діти чекають на родину вже сьогодні — процес точно буде швидшим.

— Які потреби дітей ви побачили під час поїздки до інтернату?  Це не цукерки, не разові святкові заходи. Що насправді їм потрібно?

— Дітям потрібна увага, турбота та відповідальний дорослий, який готовий слухати й захоплюватися навіть найменшими їхніми досягненнями — це неможливо в закладі інституційного догляду.

Дитині потрібна родина — це не привілей, а право кожного.

За майже 2,5 роки життя нашої дитини з нами я бачу, які трансформації вона проходить, коли поруч ті, кому не байдуже. Це стосується і фізичного здоров’я, і ментального. 

Життя змінюється на “до” і “після”.

— З якими труднощами сьогодні стикаються люди, які вирішили усиновити дитину? Чи змінилося щось за час війни?

— Змінилося розуміння того, наскільки сім’я важлива для дитини. У багатьох загострилося відчуття, що ми маємо подбати про дітей і що немає “наших” дітей — тих, які народжені біологічно, і “якихось там” дітей в інституційних закладах.

Я це бачу по величезній кількості запитів від людей у соцмережах, по спілкуванню з іншими батьками-усиновлювачами та прийомними родинами.

Багато змінюється у свідомості — це маленькі наративи, але вони приносять величезну радість.

Наприклад, коли люди відмовляються від таємниці усиновлення і відкрито говорять про це.

Це маленькі кроки, які приводять нас до того рівня в суспільстві, коли тема усиновлення, прийомного батьківства не викликатиме в людей шок чи занепокоєння, а сприйматиметься як один зі шляхів.

Це полегшує життя тим, хто вступає на цей шлях, тому що це — сприйняття соціумом, колегами на роботі, сусідами, лікарями, освітянами, громадою, регіоном і країною в цілому.

З труднощів, на мою думку, найперше — це нерозуміння, хто ті діти, які чекають на родину.

Маємо ситуацію, коли люди заходять у процес і шукають свою "ідеальну дитину" — бажано якомога молодшого віку, здорову, без братів і сестер — і впираються в чергу таких самих батьків-усиновлювачів.

• Утворюється bottleneck — коли маємо чергу з усиновлювачів, які не можуть дочекатися свою, так би мовити, ідеальну дитину.
• З іншого боку — велику кількість дітей, які вже сьогодні чекають на батьків, але не відповідають параметрам очікування.

Переважно це діти підліткового віку, діти, які мають братів та сестер, діти з інвалідністю — фізичною, сенсорною, ментальною.

Тому найбільша трудність — це очікування самих дорослих: нерозуміння до кінця, хто ті діти, які потребують родини вже сьогодні.

Один із ключових факторів, який зіграв у нашій історії й пояснює, чому від моменту рішення стати батьками до того, як дитина прийшла в нашу родину, минуло лише шість місяців — це вік дитини.

Ми були єдині в черзі нашого міста, хто був готовий прийняти дитину старше п’яти років.

Це було великим здивуванням, бо в дитини, окрім віку, не було жодної іншої “вади”. Тож, саме очікування і це сприйняття, що я буду шукати ту саму ідеальну дитину, — і створює найбільшу трудність для батьків.

Також не є проблемою зібрати документи. Перелік об’ємний, але він виправданий, адже кожен документ має значення.

Наприклад, медичний висновок — один із найскладніших документів, який зазвичай викликає здивування: навіщо проходити стільки лікарів? Але це має сенс.

Кожен спеціаліст підтверджує, що цим людям можна довіряти дітей, тому що держава не може дозволити собі не провести повну перевірку тих, хто приходить в альтернативне батьківство.

Скажу з практики: якщо людей лякає медичний висновок і він їх зупиняє, я переконана — їм буде дуже складно на етапі, коли дитина вже буде вдома. Бо зібрати документи, пройти процедуру, стати на облік, пройти навчання — це “квіточки” у порівнянні з адаптацією дитини вдома.

До речі, зараз в Україні є можливість подати документи онлайн через “Дію”.

Ми з чоловіком були одними з перших, хто скористався цією функцією й подав заяву онлайн — і Служба у справах дітей усе отримала.

Наступна взаємодія зі Службою у справах дітей була вже в нашому домі, коли прийшли на перевірку житлових умов. Це теж абсолютно виправданий крок, тому що фахівці, які ставлять або відмовляють у постановці на облік, мають знати, що ви дійсно маєте куди привести дитину.

Далі ми отримали скерування на навчання — це доволі тривалий процес і ще одна складність для багатьох кандидатів, адже охочих пройти навчання досить багато.

Однак і цей період очікування можна використати продуктивно.

Я б радила людям, для яких це актуально, відвідати сайт dity.gov.ua — там є колосальна кількість інформації: відео, подкасти, інтерв’ю, статті — і підняти для себе якісь питання в родині для обговорення.

Також є курси, які можна пройти онлайн. Вони не прирівнюються до офлайнового навчання, але це також багато інформації, яка допоможе краще підготуватися до адаптації.

Тому, з одного боку, це — труднощі, а з іншого — можливості.

Загалом навчання, як і поїздка до інституційного закладу, стало тим досвідом, який розділив життя на “до” і “після”.

Це фантастичні курси, завдання яких — зняти з кандидатів рожеві окуляри, щоб ніхто більше їх ніколи не вдягав.

Це складний процес, який підіймає багато як особистісних питань, так і питань для подружжя.

Це момент найбільшого одкровення для всіх учасників і перевірка мотивації.

З вами працюють сертифіковані фахівці, а також психологи, які спостерігають за реакціями — і не всі отримують рекомендації.

Словом, це такий собі стрес-тест і справді дуже цінний досвід.

Для людей, які, можливо, хочуть, але мають певні сумніви стосовно альтернативного батьківства, навчання — це найкраща рекомендація, яку тільки можна дати з практики.

Бо після навчання ще не пізно сказати: “Ні, ця історія не для мене” або “Ця історія поки не для мене” — і це абсолютно нормально. Це відповідально.

Найгірше, що можна зробити, — це емоційно ввійти в процес, прийняти дитину з мотивів порятунку, захисту чи ще чогось, а потім розчаруватись.

— Розкажіть про спільноту батьків-амбасадорів “Україна для кожної дитини”, яку ви координуєте.

— Це найтепліша спільнота батьків-амбасадорів, яка налічує кілька десятків родин по всій Україні.

Ми представляємо різні форми сімейного влаштування — це і усиновлення, і прийомне батьківство, і патронатні сім’ї.

Це, власне, ті батьки, які прийняли дитину у свою домівку, відкрили серце, щодня 24/7 турбуються про дітей, а також діляться своїми історіями онлайн.

Ми маємо гарні результати і надихаємо інших людей розглядати можливість для себе стати прийомними батьками. Бо ніщо так не надихає, як реальна історія.

Також ми запустили рубрику, яка, сподіваюся, стане регулярною — “В ефірі турбота”.

Ми плануємо регулярно зустрічатися з членами нашої спільноти, розповідати їхні історії й відкривати ще більше закулісного життя батьків, які прийняли і народили серцем.

Читайте також: "Ми знайдемо свого Марселя": ексклюзивна розмова з Інною Мірошниченко про автобіографічну книгу та особисту історію