Встановила два світові рекорди з фрідайвінгу: про підготовку та подолання страхів говоримо з Наталією Жарковою

Українська фрідайверка встановила одразу два світові рекорди на міжнародних змаганнях у Шарм-ель-Шейху. Спершу вона занурилася на 112 м у біластах, перевершивши попереднє досягнення, яке трималося кілька років. А вже через два дні показала ще один рекорд — 106 м без ласт, використовуючи лише силу рук. Про підготовку, подолання страхів та особливості цього виду спорту говоримо у студії "Ранку Вдома" з Наталією Жарковою.

Ведучі — Кароліна Король та ХАС.

— Ваші рекорди вражають, адже ви робите те, що не вдавалося за всю історію цього спорту — це важко навіть осягнути. Розкажіть, що таке фрідайвінг і які його особливості?

Фрідайвінг — це пірнання на затримці дихання під воду. Часто люди невірно думають, що це безкоштовний дайвінг, але це не зовсім правда.

Для того, щоб занурюватися під воду на такі глибини, потрібні спеціальні умови, а місць у світі, де можна це робити, не так багато. Тому нам доводиться багато подорожувати. Водночас починати навчатися можна й у звичайному басейні.

Я починала свій фрідайвінг у 2008 році у Харкові.

На початку я навіть не знала, що пірнати можна в морі й просто була рада в басейні на затримці дихання туди-сюди під водою плавати та вже після, бачите, до чого мене це довело.

— На правах світової рекордсменки можете розповісти, так би мовити, з глибини про ці змагання. Наскільки сильними були ваші конкурентки та хто вони?

Тут така історія вийшла, що це були змагання, які для мене не мали бути центральними змаганнями року. Насправді сезон тільки починається. Це були перші змагання-тестування перед сезоном. Знаєте, як в автоспорті роблять.

Далі на змаганнях Чемпіонату світу, які будуть влітку, я буду тільки продовжувати набирати форму і вкладати зусилля в це. 

Конкурентки у світі є сильні. І цей сезон буде цікавий, бо так якось складалося історично, що зазвичай 2-3 дівчини пірнають приблизно на одному рівні, і рік чи два проходять у змаганнях між ними двома.

У цьому списку я була пару років. Потім у мене був була перерва у змаганнях, і минулого року я почала повертатися на світову арену.

Цього року я можу нарахувати як мінімум п'ять претенденток на світові рекорди.

— Як почати готуватись до фрідайвінгу, чи з чого ви починаєте? Можливо, у вас є допоміжний спорт?

Дайвінг став моїм життям, тому не можу сказати, що в мене є якийсь допоміжний спорт. Але, звичайно, щоб підготуватися до занурення на глибину більше 100 метрів, треба не лише пірнати в глибину.

Я завжди тренуюся у тренажерній залі. Також бігаю, щоправда, чомусь більше люблю бігати на доріжці, а не на вулиці. Ще важлива частина — гнучкість та контроль дихання. І моє улюблене та обов’язкове тренування — це сон.

Якщо не спати 8 годин, потім затримувати дихання дуже складно. Якщо ти не поспав — наступного дня дихання не затримаєш.

Загалом тренуємося у звичайному басейні. Великий складник також — це вирівнювання тиску.

Оскільки, як можна здогадатися, або, можливо, хтось колись пробував пірнати за раками, воно починає тиснути на вуха. І коли ми пірнаємо на такі великі глибини — це не тому, що ми можемо це терпіти. Ні, це неможливо терпіти. Твоє тіло каже, що ти не маєш перебувати на цій глибині.

Ми тренуємося робити так, щоб цього тиску не відчувати. Робимо те, що називається компенсацією тиску, і трохи вирівнюємо тиск у вухах. Це схоже на відчуття перепаду тиску під час злету чи приземлення літака, але тут це триває весь час, поки ти виконуєш занурення.

— У мене був досвід пірнання з аквалангом на 10-15 м, і я пам’ятаю, наскільки це страшно. Ти зовсім по-іншому дихаєш, мусиш не панікувати. Чи можете пригадати найстрашніший момент у своїй кар’єрі? І, забігаючи наперед, як вам вдалося подолати цей страх?

Дякую за таке запитання. Я хочу зробити ремарочку, що насправді пірнання з аквалангом є більш неприродним для людини, ніж пірнання на затримці дихання. Тому що акваланг — це винахід, який допомагає нам перебувати під водою.

Ми народжуємося з таким набором рефлексів, які працюють на те, що, якщо так трапиться і людина опиняється під водою, — вона не гине моментально. Це і сповільнення серцебиття, і збереження кисню, бо сповільнюється метаболізм.

Якщо ви чули історії, коли, наприклад, діти провалювалися під лід і їх рятували, — вони поверталися до життя через хвилини після того, як не дихали. Це саме тому, що тіло адаптується і переходить у режим збереження.

І ми, коли пірнаємо на затримці дихання, використовуємо це. Одна з наших задач — натренувати цей рефлекс, щоб наше тіло правильно реагувало на затримку дихання.

Тепер про страх. Не можу сказати, що в мене колись був такий страх, про який я могла б сказати, що подолала його. Мабуть, тому, що я перебуваю у воді з перших років свого життя: у 7 років я почала займатися плаванням.

Як зараз пригадую, ми тренувалися у басейні “Акварена” в Харкові, і на глибокій частині басейну (6 метрів) у нас була така розвага: поки тренерка не бачить, хто допірне до дна. І я пам’ятаю, що пірнала, і мені було нормально. Мені подобалося. У мене нічого не боліло, якось воно виходило. Це зараз я розумію, що це вже був прояв якихось задатків чи таланту.

Загалом — все. Я перепливла з одного виду плавання в інший, а потім у 17 років — із плавання у фрідайвінг. Для мене вода — це як другий дім.

— Мені ще цікаво. Чи потрібно якось “налаштовувати” голову перед змаганнями?

Так, психологічний фактор дуже сильний. У нашому спорті є цікава складова — тобі треба виконувати занурення потрібно, перебуваючи у стані спокою. Чим нижче твоє серцебиття, тим менше ти витрачаєш кисню, тим більше контролюєш те, що відбувається.

Звичайно, якщо ми говоримо про фрідайвінг як спорт зі змаганнями, є оцей мандраж — страх, що ти виступаєш, тебе оцінюють, на тебе всі дивляться.

Важливо мати змогу сповільнити цей внутрішній діалог і залишатися тут і зараз.

До речі, на змаганнях у Шарм-ель-Шейху в мене був момент, коли всі приплили дивитися на моє занурення, яке я заявила на світовий рекорд, бо в нас це так працює: ти спочатку кажеш, скільки ти будеш пірнати, а потім йдеш і пірнаєш, і всі дивляться, вийде чи ні.

І ти там лежиш на воді, готуєшся, думаєш: “Блін, от зараз або буде дуже класно, або провал”.

Насправді це хвилювання перед виступом нікуди не зникає. Я пам’ятаю його ще зі своїх років у професійному спортивному плаванні. У фрідайвінгу це проявляється трохи інакше, тому що ти сам на сам із собою, з мотузкою та з морем.

Немає ще семи дівчат, які пливуть поруч із тобою. Орієнтир — тільки власні відчуття, і важливо вміти сфокусуватися так, щоб контролювати процес і розуміти, коли слід розвернутися. Немає такого, що треба допірнути будь-що. Треба розуміти: якщо не виходить — припиняй і повертайся.

Читайте також: Занурює глядача в щоденну реальність ДСНС: інтервʼю з творцями документальної стрічки "Голоси"