"Велика маленька мрія" в домі Шерон Стоун: про творчість і натхнення говоримо з художником Артуром Солецьким

Маємо чудову нагоду поспілкуватися з українським художником Артуром Солецьким, чия картина "Велика маленька мрія" тепер прикрашає оселю голлівудської акторки Шерон Стоун. Митець розповість, як це стало можливим, які враження він отримав, а також поділиться своїм творчим шляхом та джерелами натхнення.

Ведуча — Ольга Фанегей-Баранова.

— Ваша картина висить в домі Шерон Стоун. Як це сталося? 

— Думаю, потрібно почати спочатку — з моменту, коли дружина почала займатися моїми соцмережами. Через те, що я був доволі закритим і не дуже хотів показувати своє мистецтво, лише на виставках і окремих проєктах, то до соцмереж завжди ставився дуже скептично.

Дружина взяла це на себе і почали підписуватись нові люди.

У певний момент підписався американець. Ми зайшли на його сторінку — вона виглядала фейковою: враження складалось таке, ніби фото — це просто скріни з обкладинок. А потім виявилось, що він стиліст зірок.

Він придбав у мене декілька робіт, а згодом сказав, що його подрузі також подобається моє мистецтво, і вона хоче придбати одну з картин.

Ми обрали картину, він довго не називав її ім’я — хотів, щоб вона залишилася невідомою, але, оскільки ми вже довго спілкувалися (він у мене купив не одну роботу), то все ж розповів, хто це.

Звісно, це був шок.

— Тобто ви дізнались про це не тоді, коли Шерон Стоун на весь світ показала свій дім і розповіла про українського митця?

— Саме відео було сильним здивуванням — це щось неймовірне.

Я знав, що там є моя робота, але щоб зняли відео і показали — це зовсім інша історія.

— Що для вас означає ця історія? Окрім, звісно, визнання — ще й від зірки такого рівня.

— Для мене це один із важливих кроків — це певна зміна, тому що я роблю не для себе, а для глядача.

І хоча глядачі часто можуть знецінювати та недооцінювати роботи, але коли такі визначні особистості звертають увагу на твоє мистецтво, починають його цінувати, то в очах інших виникає думка: "Що ж у цьому мистецтві такого цікавого, що вона зацікавилась ним?".

Це крок, який веде до чогось ще кращого і більшого.

— Коли ви відчули себе художником? З чого все почалося — з пензлів, олівців чи, може, з розпису сусідських гаражів?

— Гаражі також були. Але насправді все почалося ще з малого дитинства — мене і брата спрямовували у творчі професії. На те, що я обрав малювання і став художником, сильно вплинула мама: не маючи освіти, вона створювала красиві квіти олійною фарбою.

Після всіх домашніх справ, вона сідала за мольберт і працювала, а я грався поруч іграшками.

Я з дитинства пам'ятаю запах фарби — олія має характерний запах розчинника, і для мене він дуже приємний, ностальгійний і, можливо, саме тоді в голові й з'явилася мрія стати художником.

Була ще одна мрія — стати актором, і вона йшла паралельно. Я ходив і туди, й туди на додаткові гуртки, але коли настав момент обирати, зрозумів, що хочу саме малювати.

— Ви отримали фундаментальну художню освіту. Наскільки вона сприяє професіоналізму і чи не шкодить самобутності?

— Я сам викладаю в Академії мистецтв, і було б нечесно сказати, що освіта не потрібна.

Існує думка, що освіта ламає творчість і особистість, але, насправді, це відбувається тільки з одиницями зі студентів. Вона може тебе зламати, але в більшості випадків йде тільки на користь - ти отримуєш базу, з якої можеш рухатися.

Ти можеш забути ці основи, відмовитись, піти в примітивізм, або ще більше їх підсилювати — залежить від особистості. Однак в більшому відсотку художня освіта потрібна всім.

— Ви працюєте в графіці, живописі, скульптурі. Звідки така багатогранність, можливо, навіть розкиданість? 

— Я б не сказав, що це кидання, скоріше, коли певна ідея може краще висловлювати себе в іншому матеріалі — не ти підбираєш матеріал для ідеї, а ідея підбирає матеріал для себе.

Якась річ у скульптурі може відкритися набагато краще, ніж, наприклад, у живописі, а якась краще розкривається в графіці, ніж у живописі. 

Це багатогранний процес, який залежить від багатьох факторів.

— Про що ваші картини? Що ви хочете передати глядачеві через них?

— У деяких серіях є конкретні ідеї, меседжі, але загалом більшість моїх робіт про повсякденність і про речі, які нас оточують.

Історії, які зі мною відбуваються, і я хочу їх зафіксувати на полотні — певною мірою це щоденник. Водночас, коли глядач дивиться на картину, він може побачити там щось близьке йому і пережити це зовсім по-іншому.

Звісно, є серії, в яких я намагаюся вкласти чіткі ідеї і не хочу відходити від них, але іноді виглядає так, що глядач стає головним.

— Як ви сприймаєте, коли глядач інтерпретує роботу по-своєму? Це свідчить про недопрацювання, чи, навпаки, відкриває більші глибини?

— У тебе є свій бекграунд, але у людей, які дивляться на твоє мистецтво, свій.

Вони не завжди можуть повністю пережити ту емоцію, яку вкладаєш ти, але можуть додати свої емоції — і це набагато цікавіше, на мою думку, адже це про взаємодію.

Коли глядач приходить і каже, що в роботі є щось інше, набагато глибше, це варто цінувати, адже він ділиться з тобою цією глибиною.

— Що для вас є рушієм у творчості? Що надихає?

— Рушієм є життя. Насправді, я намагаюсь цінувати прості речі. Не шукаю щось у космосі, а просто приходжу додому і ціную моменти з рідними — дружиною, сім'єю. Це надихає.

Можливість створювати та можливість насичуватись саме у своїй сім'ї — це прекрасно.

Читайте також: Новий альбом і клубок у горлі під час запису "Міста наречених": про життя і творчість під час війни говоримо із Сашею Чемеровим