Олег Стефан — український актор і філософ, який вважає, що театр — це людина і все, що з нею відбувається. Заслужений артист України, викладач, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка за роботу у виставах за творами Платона, Григорія Сковороди, Василя Стуса у Львівському театрі імені Леся Курбаса.

З 2019-го Олега Стефана можна побачити на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, зокрема у виставах "Ha*l*t", "Батько", "Намалюй мені літак", "Альбатроси", "Сімейний альбом". Знявся у фільмах "Такі красиві люди", "Червоний", "Гуцулка Ксеня", "Захар Беркут", "БожеВільні".

Про творчість, театр і війну, викладацьку діяльність, самотність, своє ставлення до поезії Олег Стефан розповів у програмі "Точка опори".

Ведуча — Світлана Леонтьєва.

"Історія повернення до себе"

— З подивом дізналися, що ваше прізвище не Стефан, а Стефанов. Ви його змінили?

— Це довга історія, але, до речі, дуже цікава. З цього мого монологу починається вистава "Озброюючись проти моря лих" режисера Стаса Жиркова і драматурга Павла Ар'є (українсько-німецький драматург, справжнє ім'я — Павло Алєксєєв, — ред.). Її ми грали в Берліні вже після початку повномасштабного вторгнення. Ми вирішили почати її з себе самих.

Було три актори: два українських (я і Дмитро Олійник) і один німець. І от ми починали з історії про нас, з нашого дитинства, з того, як все починалося у кожного. Свою оповідь я починав з того, що народився у СРСР. "А оскільки моє прізвище Стефанов, дуже цим пишався, тому що "ов" — це російське закінчення, а значить — я росіянин, і, мовляв, боже мій, як це все круто! Переді мною відкриваються всі двері, і, очевидно, Москва-Москва!". Такий тригерний монолог, який я потім обертаю. Бо, насправді, я не вступив до театрального училища, а я це робив три рази. Я був абсолютно чемний і відмінниковий комсомолець. Ідеологія працювала "правильно".

Після того, як я не вступив, то повернувся додому і почав працювати на судоремонтному заводі. Завершив там навчальні курси слюсаря-інструментальника. І от в цеху навпроти мене працював дядя Ваня — майстер високого класу, я його досі пам'ятаю. Він мені якось каже: "Та який ти Стефанов? Я твого діда знав, він не Стефанов був, а Стефан, Штефан". Ну, я бігом до бабці, потім до батька. Так почалася історія повернення до себе самого. Я знайшов документи на бабину хату, в яких ще латиницею, не кирилицею, було написано прізвище "Стефан", що румунською читалося "Штефан". Штефан Дімітрій, мій дід. Згодом я знайшов документи, переписані кирилицею, де вже було написано "Стефанов".

— А де жили бабця й дід?

— Там, де я і народився, — [місто Кілія] Одеська область. Це дуже живописний і дикий край України, на Дунаї. Кіліїя, Ізмаїл, Вилкове.

— Бо часто ті, хто вас не знають, хто дивиться на вас на сцені, чуючи вашу українську мову, вважають, що ви корінний львів'янин. Проте мало хто знає, що ви народилася в Одеській області, зростали і вчилися в Харкові, і в 25 свідомо стали розмовляти українською.

— Так і є. Справа в тому, що мій тато за національністю більше румун і українець, а мама — українка, родом з Галичини, народилася у Львівській області.

— Тобто щось галичанське все ж таки у вас є?

— Так, є. Однак і в родині, і в школі ми завжди говорили російською. Це була моя перша мова. Тільки тоді, коли ти починаєш розуміти, наскільки тебе… обкрадено, розумієте? Коли я вчився в Харківському інституті мистецтв ім. Івана Котляревського, керівником мого курсу був Олександр Беляцький, прекрасний режисер. Він завжди казав: "Я ніякий не вчитель, я — практик". Але він був ідеальним вчителем, на мою думку. Саме через своє вміння практикувати театральну справу. І оці всі перебування в театрі ім. Шевченка, коли ти дізнаєшся, що він був "Березолем" (український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році у Києві, потім його було переміщено до Харкова, нині це будівля Харківського українського академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, — ред.), і що в ньому працював Курбас, про якого ми нічого не чули — тоді розумієш, наскільки все ювелірно було…

— …викреслено, вирізано, застрелено, зламано…

— А потім потрапляєш до Львова. І чомусь саме у Львові знайомишся з Василем Стусом, як з поетом, з Богданом-Ігорем Антоничем. Він настільки багатий на образи, на асоціації. Я іншого такого не знаю. А його не було навіть в шкільній програмі, як і Стуса. І коли в мене було "щасливе октябряцьке" дитинство, він сидів за ґратами за українську мову. Ці речі тебе перебудовують.

Я не скажу, скільки сліз було в подушку пролито, що тебе просто обманули. А коли ти юний і чистий, то сприймав все за чисту монету. Це дуже ранить. І ти починаєш шукати опору в чомусь справжньому.

А коли потрапляєш в український театр, то розумієш, що не можеш існувати подвійним життям, розумієте? Я спостерігав, як живуть актори в Харкові. І, до речі, в Києві це теж було звичною справою, коли на сцені говорили українською, а вдома — російською. І, очевидно, що людина мислила іншою мовою і належала, очевидно, іншому менталу, іншій ідентичності.

І вже в 25-26 я розумію: якщо хочу зайнятися [театром] серйозно, і присвятити себе цій дорозі, щоби вона була глибокою, широкою, повноцінною. При тому, що у Харківському українському театрі ім. Шевченка, можливо, лише 5-6 акторів трималися цього берега. Один з них — Степан Пасічник, який зараз працює головним режисером. Це мій колега, з ним ми починали нашу творчість.

От тоді мені стало зрозуміло, що я маю дихати цією мовою. Це так непросто — навчитися мислити цією мовою.

"Наступає фінальний етап життя і фінальний етап творчості"

— Ви 23 роки пропрацювали в театрі імені Леся Курбаса у Львові. Хто переманив до іншого? Як це трапилося?

— Просто життя триває. І настає момент, коли розумієш: треба поміняти воду. Колись починав з репертуарного театру. Це було десь сім-вісім сезонів. Грав на великій сцені, на малій сцені в Харкові. Потім — 23 роки лабораторного театру: з тренінгами, з методологією, зі школою, чому я дуже вдячний.

— Але театральний режисер Станіслав Жирков побачив вас у виставі "Баба Пріся" у Львові і запросив до Києва?

— Я не пам'ятаю, чи він побачив цю виставу, чи якусь іншу. Але ми зустрічалися не раз, я чув про нього й раніше, бачив його роботи. Мені взагалі якось всередині виписувалося те, що настає момент, коли ти можеш поділитися своїм досвідом з молодими режисерами. Чуєш внутрішні бажання.

Наступає вже фінальний етап життя і фінальний етап творчості. Проте і в старшому віці є свої плюси, їх треба вміти почути і щось в цьому пізнати. От мені здається, що з молодими режисерами у мене такий непростий хід іде, але дуже взаємний. Мені вдалося попрацювати з режисерами Тамарою Труновою, Стасом Жирковим, Давидом Петросяном, Іваном Уривським. І ще треба попрацювати з деякими іменами. Доля підказує мені, що буде зустріч.

"Я вимив сцену "Шаубюне"

— Чи правда, що у вас є такий ритуал — перед вечірньою виставою, де ви граєте, власноруч мити сцену?

— Це не завжди відбувається. Постійно я це робив в театрі ім. Леся Курбаса. Не тільки я, а ще наша група. До цього треба ставитися, як до частини підготовки, зокрема свого власного тіла. Я прочитав це у японського актора Йоші Оіди, який працював з [англійським режисером] Пітером Бруком у Парижі. Він написав тонесеньку книжечку, яку переклав покійний Микола Шкарабан. Він мені її переслав просто от в репринтному виданні. Не знайшлося коштів, щоб її видати для театральної спільноти. Можливо, ще знайдуться. Я прочитав і зауважив, що це дуже корисна річ для акторів.

Коли я проводжу тренінги з професійними акторами, наприклад, десь в Чернівцях, то починаю це з миття підлоги сцени. Потім питаю у акторів: "Панове, скажіть, який ваш стаж?". І вони називають: 5, 15, 20 років в театрі. І питаю: "А от робили це?". А вони кажуть — ні. Тоді я поясню, що сцена — це святе місце. Воно вам приносить славу, задоволення, реалізацію. Чому ми не можемо присвятити свою любов цим підмосткам? І вони запам'ятають це. І більше того, допоможуть вам грати. Я це спостерігаю на власному досвідці. Це зараз відбувається, на жаль, уже не часто. Актори репертуарних театрів до цього не дуже привчені.

— І навіть за кордоном на гастролях це робили?

— Я вимив сцену "Шаубюне" (театр у берлінському районі Вільмерсдорф, — ред.). І не одну сцену в Дюссельдорфі, в Гамбурзі.

— І що казали ваші німецькі колеги?

— Вони так само були здивовані. І нехай дивуються, що є такі "фініки" (екзотичні фрукти, маю на увазі).

"Ну, що, друзі, будемо обійматися"

— Напередодні повномасштабного вторгнення ви зустрічалися зі студентами Київської академії естрадного і циркового мистецтва?

— Так, ми з режисеркою Тамарою Труновою набрали курс, і нам вдалося попрацювати з ними пів року, до лютого 2022 року. Тоді ж ще в січні був COVID. Театри закрилися. І я подумав: боже, який це благодатний момент займатися зі студентами в театрі, позаяк вони були закриті для публічного відвідування. І після зимових канікул вони повернулися, якраз це був кінець січня — початок лютого.

— День напередодні повномасштабної війни чим запам'ятався?

— 23 лютого 2022 року. Я напередодні зіграв у виставі "Батько". Це дуже важка для мене вистава, тож [на заняття зі студенами] прийшов втомлений. Діти уже сиділи, чекали на мене. І чомусь в цей момент я подивився на них і сказав: "Ну що, друзі, будемо обійматися". І, як ніколи, з кожним, були такі теплі обійми. І це їм запам'яталося. Тому що потім всіх студентів розкидало у різні країни світу.

Не можу сказати, що я щось передчував. Я до останнього не вірив, що цей абсурд і цей жах може розпочатися. Я не був готовий до цього.

24 лютого о 9:30 увімкнув мобільний телефон (я його на ніч завжди вимикаю), и побачив все. На Київ це "шобло" йшло вже повним ходом.

"Я не бачу сенсу виховувати акторів через екран"

— Ви 12 років викладали акторську майстерність у Львові, але тепер відмовилися взагалі від викладання. Чому?

— Я не можу сказати, що відмовився, але на все має бути свій час. Просто зараз якраз війна загострює питання нашої школи. І вона, як ніколи, говорить про те, що треба особливу увагу надати вихованню студентів на самих початках. Візьміть той психологічний чи то псевдопсихологічний підхід, яким була заражена наша школа, той псевдостаніславський, а не Станіславський (система Станіславського — теорія сценічного мистецтва, методу акторської техніки, — ред.), який пустив метастази не тільки у нас, в Україні, а й там, "за поребриком" (у Росії, — ред.). І який звучить фальшиво.

У мене було неприйняття до цього. Навіть тоді, коли вступив до інституту. Мені дуже тяжко дався перший рік. І знаєте чому? Тому що ми рік були німими. Це мене дуже насторожило. Річ у тому, що якщо акторів виховують по цій системі (навіть і зараз), їм на першому курсі не дають право висловитися. Це є нормальним? Нашим молодим, юним, які виховані уже у вільній країні, яким є що сказати, у яких є свої інтереси, уподобання. Їм просто треба дати зазвучати. Я вважаю, що це дуже неприродньо. Це є злочин, як на мене, в нашій театральній системі.

Нам давно треба було звернутися до школи Леся Курбаса. Він, по-перше, упорядкував виховання актора від Античності — як в практиці, так і в теорії. Як тоді грали з масками на котурнах, і крізь Середньовіччя, Відродження, крізь Класицизм до сьогоднішнього сучасного театру. Це ходом його життя і було вибудовано.

— Такий яскравий актор і педагог, як Олег Стефан, — чому ніде не викладає? Не запрошують? Не продовжили цей курс в естрадно-цирковій академії?

— Ми не продовжили курс через реальні обставини. Ми в режимі онлайн довели дітей до кінця першого курсу, а потім я адміністрації академії сказав, що не бачу сенсу виховувати акторів на відстані через екран, онлайн. Мені треба їх тримати в руках.

— У перші тижні після повномасштабного вторгнення ви в соцмережах написали про те, що у себе на сторінці у Facebook будете викладати інформацію про те, що відбувається у Москві. У вас був хтось там, хто надавав інформацію?

— Я не можу назвати ім'я цієї людини. Але він настільки вболівав за Україну, і теж не міг повірити в те, що це може розпочатися. Це молода людина, народжена в Луганській області, яка долею обставин, через родину, опинилася там. І це був такий його внутрішній крик. Це творча людина. І це був його емоційний вибух.

Він просто приватно мене запитав: "Чи мені зайнятися підпільною діяльністю, чи мені взяти зброю в руки? Що мені робити?". А я хто такий, щоби порадити якийсь практичний вихід у цій ситуації? Тож сказав: "Давай, поки ми опритомніємо, спробуй описати те, що відбувається. Що відбувається з тими людьми, яких ти бачиш поруч". І він давав репортажі з їхньої столиці.

А потім він зник. У мене немає достеменних відомостей, що відбувається, але я точно знаю, що він не заспокоївся.

"Існувала лише "велика Москва"

— Восени 2022 року в Берліні відбулася прем'єра вистави "Озброюючись проти моря лих" режисера Стаса Жиркова. У ній йдеться про долю театральних акторів, які пішли захищати Україну. Як сприймали виставу?

— Я спостерігав за цим парадоксом. Це мене розривало, насправді, і розриває зараз. "Хто ми?", — задали німці нам питання [стосовно своїх персонажів у п'єсі].Причому перші люди театрального світу. Це квіт інтелектуального світу Німеччини. І ми були подивовані, наскільки вони непосвячені в нашу історію.

Ми почали працювати разом над проєктом і обговорювали багато чого. Спливали теми Голодомору, репресій, нашої глибшої історії.І тоді ми зрозуміли, як круто працювала та сторона (радянська, російська пропаганда, — ред.). Це була не просто завіса. Це була заслона, така бетонна заслона. І німці були подивовані тим, що могли цього не знати. А для нас було здивуванням, що реально вони не звертали увагу. Існувала лише "велика Москва".

"Театр існує, щоб пробуджувати наші душі"

— Нещодавно у Києві відбулася прем'єра вистави "Ha*l*t", яку поставила Тамара Трунова. Вона має цікаву історію, бо ж на сцені мало було інше дійство. То мав бути Hamlet ("Гамлет"). Ви працювали з постановкою до війни, а потім Тамара Трунова вирішила, що треба зробити виставу про виставу, яка не відбулася. Як сприйняли це українці?

— Шалено сприйняли, мені здається. І це навіть м'яке слово. Там були "з перцем" відгуки, тому що це чіпляє і людей розриває десь всередині. І, напевно, не всім це до вподоби, але театр, власне, для того й існує, щоб пробуджувати наші душі. В різний спосіб.

І коли душа сміється або плаче, я думаю, ми досягаємо своєї мети.

— Цю виставу ви готували для фестивалю Radar Ost у Берліні. І у 2023 році там прем'єра і відбулася, для німецького глядача. Потім її грали в Польщі, в Румунії… Можете порівняти сприйняття теми вистави глядачів за кордоном і українців?

— Я би не сказав, що є велика різниця, тому що на цю виставу так само за кордоном приходили наші українці, які вимушено виїхали через війну. І німці так само сприймали.

— Розкажіть трошки про цю виставу.

— Я думаю, що у Тамари Трунової виник надзвичайно крутезний хіт, коли із назви "Гамлет" (Hamlet) випало дві літери "М" і "Е", і стався "Ha*l*t", що в перекладі означає "стоп".

І от вистава — про цей "стоп" всього нашого життя, про те, що нам ворог не дав робити, про те, що відбувалося з кожним із нас. Нас шестеро акторів у цій виставі. Навіть не можна сказати, що це гра. Це реально наші історії, рефлексії на все, що відбувалося, зокрема і з нашим внутрішнім станом.

Дуже вдало режисерці вдалося скомпонувати це в драматургію і розкласти це на: hungry — голод, angry — злість, lonely — самотність, tired — втома. Це те, що відбувається з кожним із нас в більшій чи меншій мірі під час цієї війни.

— Ще одна неймовірна ваша вистава — за п'єсою Флоріана Зеллера "Батько". Дуже драматична, потужна. Ви в ній граєте з акторкою Іриною Мак. Але кажете, що навіть не знали таку актрису, хоч українським глядачам вона відома за серіалом "Спіймати Кайдаша". Як працювалося і, власне, що для вас ця вистава значить?

— Це дуже сильний матеріал і ми працювали, можна сказати, навіть паралельно з фільмом. Насправді ми могли випустити виставу раніше, але нам пандемія коронавірусу завадила. Сказати чесно, це не тільки моя робота, це робота команди, і я їй дуже вдячний. Був підібраний дуже крутезний акторський склад.

З Іриною Мак ми зустрілися на першій репетиції, і буквально одразу перше запитання, яке вона поставила мені: "Чому я тебе не знаю?". Те саме сказав я їй. Оця перша наша зустріч… Можливо, так буває, що відкрилися душею одне одному. Іра дуже чуттєва і тонка акторка.

"Поезія мене лякає своєю ілюзорністю"

— В одному з інтерв'ю ви сказали, що не любите читати вірші, але любите людей, які їх пишуть. І такою людиною для вас став Максим Кривцов, поет, який загинув на фронті…

— Ви розумієте, коли я кажу, що я не люблю поезію, мені не вірять, оскільки мені доводиться її читати. Всі кажуть, що це переконливо. Але я не можу зрозуміти цей механізм в мені самому. Можливо, поезія мене лякає своєю іллюзорністю, розумієте? Все-таки я весь час пробиваюся до реальності, і ніяк до неї не проб'юся в силу своєї професії.

Сам ніколи не писав поезію, але дуже ціную людей, які пишуть поезію.

Ці люди володіють чимось, що мені непритаманне. І крізь їхню творчість я можу потрапити в них самих. Я можу стати ближчим до Лесі Українки, до Івана Франка.

Через що ми можемо стати ближчими? Через оці акти творчості, через їхню справжню природу. Бо на якомусь тваринному рівні люди всі одинакові. І з цим я заспокоювався. А от чим ми відрізняємося і чим ми магнітимо одне одного — це нас одразу ріднить. От так само відбувається з поезією.

Я раптом читаю текст хлопця, який зараз в окопі, якого я не знав. Він у 2014 році свідомо вибрав піти на війну. Тобто він зробив цей вибір, коли йому було, може, 21 чи 22 роки. І 10 років ця дитина ставала велетнем, а ми про нього нічого не знали… А який він душею! Я бачив його короткі відео, коли він сам читає вірші. Ніхто не читає їх краще за нього. Його поезія, ця його мила картавість — це щось таке... Я ж не бачив його. І я ніколи з ним приватно не познайомився. Але я вважаю, що він для мене залишився рідним через ці поезії.

І ще одна людина, Артур Дронь (поет, військовий, — ред.). У 19 років добровольцем пішов на фронт. А в 20 років написав поезію "Перше до Коринтян":

"Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить. Любов не величається. Любов боїться тваринним страхом, але продовжує йти. Любов могла б здатися, все залишити, але продовжує йти. А інколи в любові прострелені ноги. Або в ногах у любові осколки. І ноги її стискають турнікети. Або ніг у любові більше немає. Тоді любов несуть її друзі. Любов риє окопи і живе в них, і гризе в них лід з розрізаної пляшки, коли хоче пити у мінус 20. Любов виходить на бойові чергування, піднімається на позиції з грижами, з температурами, з простатитами, з контузіями, з астмами і алергіями. З високою імовірністю не повернутися з думками про когось найважливішого. Все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить".

Як може це написати дитина в 20 років?

— У вас зараз є знайомі, близькі, друзі, колеги в лавах Збройних сил України, з якими підтримуєте зв'язок, донатите, допомагаєте?

— Це відбувається постійно. Почалося з того, що у перший день повномасштабного вторгнення пішов на війну найрідніший друг — Олексій Кравчук, з яким ми починали ще в Харкові, а потім разом продовжили працювати у Львові. Але він вже повернувся за віком. Зараз він очолює театр "І люди, і ляльки" (Львівський академічний театр естрадних мініатюр, — ред.).

Коли Олексій був на фронті, я з ним тримав постійний зв'язок. Оскільки не міг йому дзвонити, він телефонував мені раз на три дні. Цей контакт давав нам хоча б якесь відчуття зв'язку. А зараз їх стільки, що не можу назвати когось чи виокремити.

Єдине, що мені залишається, це отримав зарплату — донат, отримав аванс — донат. І особливо потужно це було тоді, коли ми працювали за кордоном. У нас було більше можливостей, і ці гонорари, що платили нам німці, допомагали нашій армії так само.

"Я зрозумів, що кіно — це і рай, і пекло"

— В кіно ви почали зніматися пізно. Чому? Не кликали чи якісь не ті ролі пропонували?

— Та не було українського кіно. Скільки, скажіть, у 1990-х роках випускалося фільмів українською мовою? Півтора на рік? Потім у мене була велика туга за кіно, яке стосується наших днів. Бо це було важливо. А що знімали потім? Ну, в основному, брали щось історичне і в такому форматі дещо героїчному. Це мене мало цікавило. Все-таки я належу більше до психологічного театру. Мене тягне до людини, до того, що з нею відбувається.

— Тож, у якому фільмі вам сподобалося працювати і з ким?

— Ті пропозиції, на які я погоджуюсь, мені всі подобаються. Але були пропозиції, які мені не подобались. Є якісь критерії. Якщо сценарій мені не заходить, якщо зустріч з режисером мене насторожує. Або цікаво, з ким я буду співпрацювати в кадрі. Оце перші питання. Фінансові —  це вже п'яте питання. Завжди було так. Завжди. Але перше — дайте почитати сценарій.

З Дмитром Мойсеєвим [у 2013 році] ми зробили стрічку "Такі красиві люди". Її можуть зараз подивитися всі люди, вона є в YouTube. Це дуже красиве кіно, яке знімалося місяць на тій землі, яка зараз окупована, бо це — Арабатська стрілка (Херсонська область, — ред.). І це були дуже красиві зйомки. Це мені нагадувало рай. І я подумав: боже, якщо кіно — це от такий суцільний рай, то я в ньому хочу працювати.

Другим фільмом був "Червоний" [у 2017 році]. І це було пекло, тому що ми спускалися в шахти, де ніколи температура не сягає вище +4. Це було болото, зима. Я зрозумів, що кіно — це і рай, і пекло.

"Я замішаний на любові"

— Ви називаєте себе самітником, і говорите, що це ваш свідомий вибір. Коли і чому ви його зробили?

— Я не знаю, може це зробила за мене моя природа чи якийсь внутрішній голос, який мені весь час казав. Тому що ми ж всі в молодості йдемо по інерції. Я, до речі, часто говорив про це зі своїми студентами, їм дуже подобалося. Мовляв, ми ж ніколи не замислюємося, чому сидимо в такий спосіб або їмо в такий спосіб. Тому що нас так навчили. Чому ми одружуємося? Тому що це правило. І так живе світ. І сім'ю створити, сказати чесно, нормально. І продовження роду. В принципі, це не обговорюється.

— А ви закохувались?

— Я замішаний на любові. Але я вам скажу коротко: моєї любові настільки багато, що я не бачу сенсу присвячувати її комусь одному. Ви розумієте, я відчуваю, що я себе дурю. І ця брехня не дала б мені спокою жити.

Я перфекціоніст. Тому мені треба було вибирати. Якщо я присвячую себе сім'ї, то, я переконаний, що це була би ідеальна сім'я. Але мені треба б було багато чим пожертвувати, зокрема і своїм внутрішнім вибором. Я цього не зміг би зробити, тому що був закручений в творчість від самого початку дуже щільно.

А зараз вже думаю про завершення акторської кар'єри. Думаю, правильно думати про це в такому віці. Мені не притаманно триматися за професію, як це роблять багато акторів — будь-яким способом. Це ж парадокс: людина росте для того, щоби кращати. І зі старістю має приходити більше краси. Я не кажу про зовнішність, а більше про внутрішню красу. А часто зустрічаєш старих, які нарікають, які поламані внутрішньо. Значить, щось в дорозі складалося не так, можливо, їх життя ламає. І в мене так само. Йдеться тільки про те, можливо, аби не зрадити тому, що тебе веде.

Більше цікавого у програмі "Точка опори":

• "Семенка підчистили в 1937 році не лише фізично": актор Геннадій Попенко розповів про роль письменника-футуриста у фільмі "Будинок "Слово"
• "Все перекликається": актор Олександр Ярема пояснив успіх вистави "Конотопська відьма"
• "Якщо потрібно, подаватиму коктейлі Молотова, але буду поруч": акторка Леся Самаєва розповіла про родинні відносини під час війни
• Радянська влада створила нам коротку пам'ять на все, — гендиректорка заповідника "Бабин Яр" Роза Тапанова
• Я бачив мокрі очі і чув, що цей фільм ще впродовж кількох днів тримає, — режисер "Будинку "Слово" Тарас Томенко
• Про культурний спротив Херсона та життя в окупації: Олександр Книга у програмі "Точка опори"