Ракетний удар по Умані: історії живих і загиблих мешканців зруйнованого будинку у проєкті "Я не забуду"

З війною прийшло усвідомлення, що кожна хвилина життя може стати останньою. Але всі ми, лягаючи спати, все одно будуємо плани на наступний день, подумки обираємо, що зранку одягнути і що смачного з'їсти на сніданок. Для героїв нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко ранок 28 квітня 2023 року так і не настав через російську ракету. 

Раніше Олена, Катерина та Інна були просто сусідками, мешканками будинку №25 по вулиці Комарова в Умані. Та російська ракета назавжди поєднала їх спільним горем. 28 квітня удосвіта вона зруйнувала дім та забрала життя 23 людей, у тому числі, шістьох дітей. Одне тіло знайти так і не вдалося, усіх інших поховали в закритих трунах.

Загинули дочка і зять, а мене врятував сусід

54-річна Олена Савранська — викладачка у коледжі, живе разом з чоловіком та 14-річним онуком. Мріє, щоб онук вступив до її коледжу. Увечері 27 квітня вона, як і більшість українців, лягла спати, однак спокійно прокинутися вранці наступного дня в своєму ліжку їй не вдалося. 

— Олено, пригадайте події того страшного ранку?

— Життя моєї родини і родин нашого героїчного будинку зупинилися на тій секунді, коли в наш будинок влучила ракета. Чоловік прокинувся і сказав: "Лєна, вставай, нас бомблять". Коли я прокинулася, було повно гарі, диму, сипалося скло. Чоловік побіг до вхідних дверей — там горіло. Води в крані не було — вимкнена. На балконі було трошки води про всяк випадок. Він став гасити вогонь. Двері були вибиті, мабуть, вибуховою хвилею. Чоловік проліз між плит і побачив, що підлога біля нашої квартири ще є. Прокинувся онук Максим, узув один тапочок та один кросівок. Чоловік та онук кажуть: "Пішли!". А я кажу: "Я у вогонь не піду!" 

— Ви лишилися одна в квартирі?

— Так, вони вдвох побігли вниз, а я лишилася сама.

— Хто вам допоміг врятуватися? 

— Сусід Генадій — наш голова ОСББ. Він зустрів мого чоловіка і запитав у нього, де я. Чоловік сказав, що я чекаю ДСНС. Генадій підбіг до дверей збоку і каже: "Лєна, виходь!". Я підійшла, кажу: "Як я вийду? Тут горить таке полум'я!" Він мені приніс здорову баклажку води — літрів 10 чи 15, не знаю де він її взяв. Перед квартирою була якась барикада — мабуть, щиток, пробки, лічильники. Я не спортсменка, але якось вискочила на тумбу, передала йому речі, він мене підтримав. Я просто бігла вниз.

— Ви в цьому будинку жили втрьох: ви, чоловік і ваш онук?

— Ні. Три роки тому виїхали наші сусіди навпроти, а моя дочка, яка жила в будинку поруч, перейшли туди. 

— Що з вашою донькою та зятем?

— Коли чоловік тушив двері, ми не бачили, що [відбувається] навпроти. Він одразу зателефонував доньці — телефон не відповідав. Потім, коли я вискочила до чоловіка, почали вибухати машини у дворі. Я бачила вогонь, але сподівалася, що хтось врятується. Ходила з чоловіком навколо будинку, молила бога, падала на коліна. 

А тоді пішло: загинув один, загинуло два, загинуло три… Цифри росли і росли, але надія була. Сказали піти ще в морг. Ми раз пішли — була не Світлана. На другий раз я була біля будинку, а чоловік побіг в морг. Десь о другій годині він закричав в трубку: "Лєна, це вона, я її знайшов". Ярослава, зятя, ще не знайшли на той момент, але було тіло без голови і без руки. 

Коли я зайшла в цей вагончик в морзі, лежали пакети, і все затремтіло. Я побачила чорні обгорілі тіла — мої сусіди. Людей впізнавали не лише за ДНК, а й за сережками, за памперсами маленьких дітей… Це був жах. Я вийшла, бо мене почало колоти, хотілося щось бити чи лізти на дерево.

— Вам вдалося гідно поховати дочку та зятя?

— Ці речі, що одягають на покійного, положили просто на мішки, в яких були наші діти. Улюблений аромат поклали в сумочку, розчіску, туфлі, білизну, плаття з поясочком і платочок туди, де голова.

— Де ви зараз мешкаєте? 

— Спочатку у мами в однокімнатній квартирі, а онук — у однокласників. Кума пізніше знайшла житло і оплатила його на два місяці. 

— Якби була можливість повернутися в той будинок, де ви жили, ви повернулися б?

— Ні. Як я можу повернутись туди? Я втратила там все головне, заради чого мені було жити. Це кладовище, а не будинок. Ходити по кістках і по черепах своїх сусідів?

Мати загинула, а ми з сином дивом не опинилася тієї ночі в будинку

30-річна Катерина Хоменко нещодавно повернулася до України з Фінляндії. Жінка виховує сина від першого шлюбу, а місяць тому вдруге вийшла заміж. Внаслідок ракетного удару 28 квітня втратила матір.

— Кого з близьких ви втратили внаслідок того ракетного удару по будинку? 

— 28 квітня моє життя перевернулося, тому що я втратила найближчу людину — свою маму Наталію Ремез. Їй було 62 роки, вона була моїм найближчим другом. Для мене 28 квітня, мабуть, ніколи не закінчиться. 

— Ваша мама жила одна? 

— З моїм батьком. Він єдиний з цієї частини під'їзду, хто залишився живий. Мабуть, має дуже сильного янгола-охоронця. Батькові на шосту ранку було на роботу, тож він рано лягає і рано прокидається. О 04:30 він прокинувся і пішов на кухню. Тоді й сталася та трагедія. Він зазнав травм внаслідок вибухової хвилі — повилітали вікна, скло глибоко зайшло в його спину. Перше, що він зробив після вибуху — побіг до мами в кімнату. Але там настільки все завалило, що він фізично не міг туди потрапити. Він кричав, звав, але ні вона, ні їх троє собак не відгукнулися. 

— Що вас із сином врятувало тієї ночі?

— Ми з ним за кілька днів до трагедії повернулися в Україну з Фінляндії, де жили півроку. Мама дуже любила, коли ми в неї ночували. За два дні до трагедії коли ми прийшли до неї, в неї на перетримці було цуценя. Воно ще не знало мого сина, дуже сильно гавкало, тож він злякався і попросився додому. Тому на запрошення матері я сказала: "Макс боїться собачку, ми лишаємося вдома".

— Ви чули цей вибух? 

— На жаль, чула. Я прокинулася хвилин за 15 до вибуху, бо почула, що щось летіло. Мабуть, від цього прокинулася половина міста. Було зарево на всю кімнату, а потім секунда — і вибух. Минуло кілька секунд, а тоді знову зарево і вибух. Аж ось мені надійшло відео, де я побачила, що немає мого під'їзду. Потім подзвонили і сказали, що бачили мого батька з кров'ю на голові і що його забрала швидка. Я не знала, куди себе діти. Сказала шукати маму, бо він би без неї не вийшов. Він розплакався. Я ніколи в житті не чула, як плаче мій батько. 

Мій брат   рятувальни ДСНС, швидко примчав сюди, попросив спецодяг у тих людей, які тут працювали, і сам поліз розгрібати. Але треба було дочекатись, поки приїде спеціальний кран. Він, все-таки, знайшов маму… Побачив те, що залишилось. А тоді пішов і його не могли найти. Я дуже переживала, що він на похованнях просто втратить голову. Було дуже важко.

Я пообіцяла їй, що буду жити за нас двох. Щоранку приношу каву їй на могилу. Можливо, вона це бачить чи відчуває.

Втратила двох дітей тієї ночі

40-річна Інна Писарева разом з чоловіком та дітьми у 2014 році вимушено виїхала з рідного Луганська до Сибіру, а звідти родина перебралася на Черкащину до родичів. Працює майстром манікюру. Внаслідок ракетного удару 28 квітня втратила сина і дочку.

— Про кого ви хотіли б розказати сьогодні?

— Про своїх загиблих дітей — сина і доньку. Ще є молодший.

— Раніше ваша сім'я переїхала з Луганщини. Коли це було?

— З самого Луганська 2014 року. Мінометним обстрілом накрило сусідню вулицю, сусідні будинки, навіть по даху нашого будинку. Я була контужена. Під обстрілами ми рятували своїх діток і вимушено виїхали в Сибір. Потім сестра з зятем забрали нас назад в Україну. Ми приїхали в Умань 2016 року. 

— Ви орендували квартиру в Умані?

— Так, прожили в ній шість щасливих років. У нас був 17-річний хлопчик і 11-річна дівчинка. Кирило був нашою надією на світле майбутнє, дуже розумний хлопчик, цікавився всім, що можна. Знав хімію, хотів стати хіміком, хотів змінити світ, відкрити щось, хотів, щоб ніхто не хворів. Софія дуже любила малювати, танцювати. Була творчою, хотіла стати художницею. 

— Того ранку ви, як і інші мешканці будинку, прокинулися від вибуху. Що відбувалося далі? 

— Чоловік щось крикнув, я встала, і тут пролунав вибух. Я побачила червоно-чорний пейзаж у вікні. Я закричала і від мого крику прокинувся молодший син. Здавалося, що час зупинився. 

Мій чоловік побіг зразу до дверей, де спали діти. Він не міг їх відкрити, хоча й рвав з силою. А коли таки вдалося відкрити, ми побачили лише вогонь. Він схопив мене і шестирічного Мішу і сказав іти на кухню — боявся, що обвалиться зала. Я ще раз побігла до цих дверей, відкрила, подивилася вниз, а там нічого — прірва і вогонь. Я зрозуміла, що їх немає. Чоловік схопив ліхтарик, став світити з вікна і кричати, що у нас тут дитина, яку треба рятувати. Під'їхала пожежна машина з драбиною, мій чоловік заліз на неї з сином. Коли я стала злазити драбиною, а я дуже боюся висоти, то вже не розуміла, що зі мною відбувається. 

— Як почувається ваш найменший син? Він розуміє, що старших братика і сестрички немає?

— Він розуміє. Вчора казав, що хоче, аби Кирило повернувся, хоче з ним погратися. Ми були бандою — так нашу сім'ю я називала. 

— Де ви зараз мешкаєте з чоловіком та молодшим сином? 

— У сестри на їх зйомній квартирі. Вони такі ж переселенці, як і ми. 

— Де плануєте в майбутньому жити? 

— Мабуть, в Умані. Там поховані наші діти. Ми не зможемо поїхати. Життя тепер розділено на "до" та "після". І в цьому "після" дуже тяжко жити.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Має будинок з бункером і кінотеатром та зустрічався з Далай-ламою: як волонтер-мільйонер евакуював тисячі людей з гарячих точок
• Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ
• Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"
• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"