"Спільний спадок" відновлює старовинні речі й передає їх музеям: інтерв'ю з авторкою проєкту та замдиректоркою "Музею Івана Гончара"

На жаль, велика кількість речей, що колись були родинною реліквією, останніми роками втрачаються, забуваються, залишаються без господарів і через інші причини стають предметами перепродажів або вивозяться за кордон. Так втрачається можливість дослідити й зберегти історії цих речей. 

Аби зберегти такі пам'ятки часу в Україні створили проєкт "Спільний спадок", який рятує старовинні речі й передає їх музеям. Про всі деталі проєкту розповіла його ініціаторка та кураторка Аліна Божнюк та заступниця генерального директора Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара" з фондової роботи Вікторія Куцурук в гостях програми "Ранок Вдома".

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Як виникла ідея проєкту "Спільний спадок"? В чому його важливість саме зараз? 

Божнюк: Я — ініціаторка проєкту і приватна колекціонерка українського народного вбрання. Цим захопилася не так давно — десь рік тому. Восени я задумалась над тим, чи є музеї, яким це було б цікаво і які займаються збереженням таких речей, їх дослідженням. 

У якості експерименту, я написала на своїй сторінці в Instagram, що готова віддати в музей речі з власної колекції. Хотіла побачити, які музеї відреагують, як вони працюють, наскільки системно до цього підходять. Відреагували декілька, в тому числі "Музей Івана Гончара". Мені дуже сподобався їх підхід. Я передала їм кілька речей і зрозуміла, наскільки багато речей музеям потрібні, як вони про них дбають і досліджують. Це великий потенціал для нашої спадщини. Потім я купувала ще декілька речей за власний кошт для музею. Зрозуміло, що самостійно жодній людині не під силу придбати всі необхідні речі. 

— Ваш проєкт вийшов на краудфандингову платформу "Спільнокошт", де можна отримувати внески. Як це працює?

Божнюк: "Спільнокошт" має на увазі системні донати на постійній основі. У нас немає потреби робити одноразову купівлю. Ми хочемо, щоб цей проєкт тривав довго, тому важливо, щоб підтримка була системною. Якщо говорити про країни Євросоюзу чи Сполучених Штатів, то там це дуже популярна система — підтримувати неодноразово, а "підписуватись" на ініціативи, яким довіряєш і забезпечувати їм регулярне фінансування. 

— Яку роль у проєкті "Спільний спадок" відіграє Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара"?

Куцурук: "Музей Івана Гончара" має дуже великий досвід співпраці з різними ініціативами, проєктами, які направлені на збереження, популяризацію традиційної культури. "Спільний спадок" не став винятком. Цікаво, що кілька років тому ми з музейною командою, коли писали стратегію розвитку музею, мріяли про такі собі онлайн-експедиції. Десь там воно в нас було в планах. Аж ось мрія здійснилася. Тож ми радо долучилися до створення цього проєкту. 

— З якими проблемами ви стикаєтеся під час пошуку речей? Це така собі пригода чи вже рутина? 

Божнюк: Це рутина, яка перетвориться в пригоду, коли публікують якусь цінну річ, яку ти дуже хочеш до своєї колекції або передати до музею. Скоріше за все, ти не єдина людина, яка хоче цю річ, тому починається пригода — треба якомога швидше забронювати та викупити. Проблеми "що купити?" зараз немає. Майже всі речі, які ви собі замріяли, можна придбати. З деякими винятками. Можливо, треба лише трохи почекати. Єдина проблема — кошти. Деякі речі коштують дуже дорого і вони дуже цінні. 

— Останнім часом цих речей стало більше чи менше?

Божнюк: Їх точно стало більше у вільному продажі. Виріс попит і люди продають свої давні речі зі скринь. Наприклад, речі з минулого чи позаминулого століть.

Куцурук: Переважно це речі кінця XIX — початку XX століття. Це колекція нашого музею. 

— Запам'яталася якась історія з полюванням на таку цінну річ?

Божнюк: Я їхала в потязі якимись селами, не було зв'язку. Прокинулася я серед ночі — не спалося. Зайшла в Instagram і на одній "паличці" я побачила, що продавчиня виклала в сторіс сорочку на продаж. А та продавчиня в цей час була в Канаді, тож була велика різниця в часі. Мені дуже потрібна була ця сорочка, тож я з усіх сил намагалась зловити у потязі зв'язок. Я запитала її про якісь деталі і чи можна вже купити. Вона сказала, що можна, і тут зник зв'язок. Я ще півтори години не могла заснути і чекала, коли він з'явиться. Але встигла. 

Куцурук: В музеї це відбувається інакше. Ми маємо робочий перелік, чого б нам хотілося в колекцію. Він наразі займає близько п'яти сторінок. Ми постійно робимо моніторинг нашої колекції, виявляємо прогалини чи географічні локації, яких нам не дістає для репрезентативного представлення колекції, або чітко якісь предмети, яких нам не вистачає при формуванні концепції майбутньої експозиції або для висвітлення якоїсь наукової теми. Список формується в декілька етапів. Це як робочий документ, яким ми ділимося з нашими партнерами. 

— Він є у загальному просторі?

Куцурук: Зазвичай такий перелік входить у стратегію поповнення колекції. Я сподіваюсь, що ми його доопрацюємо і оприлюднимо на нашому сайті.

Божнюк: Зараз ним користуюся я і команда "Спільного спадку". З'явилися люди, які хочуть допомагати і теж долучитись до пошуку, — з ними ми теж поділилися списком. Тобто він не прихований і ми можемо ділитися ним з тими, хто хоче допомогти. 

— Куди може звернутися людина, яка, наприклад, хоче віддати до музею шаровари свого пра-пра-прадідуся? 

Божнюк: Може звернутися в соціальних мережах до "Музею Івана Гончара" або до "Спільного спадку".

Читайте також: Про народну архітектуру, солому, очерет та українське село: інтерв'ю з авторкою серіалу "Стріха" Тетяною Поставною