Про героїзм і трагедію: інтерв'ю зі сценаристом та актором фільму "Буча" Олександром Щуром та Олександром Печерицею

Сьомого листопада в український прокат вийшов фільм "Буча", який розповідає реальну історію волонтера Костянтина Гудаускаса, а також про героїзм людей і трагедії, що випали на їхню долю через російську агресію. До студії "Ранку Вдома" завітали сценарист Олександр Щур та актор Олександр Печериця, аби розповісти, у чому головна ідея стрічки, що намагалися донести автори та чи можна фільм сприймати як документальний.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октбярський.

— Що вас спонукало взятися за цю важку і болючу тему? 

Олександр Щур: Коли почалася війна, я мешкав біля Бучі і був свідком початку повномасштабного вторгнення. На початку війни я був волонтером, але дуже хотів зробити для країни саме те, що в мене виходить найкраще — щось пов'язане з кіно. У новинах я почув історію громадянина Казахстана, який врятував понад 200 українців з окупованих територій. Завдяки своєму іноземному паспорту він міг вивозити людей. Мене це вразило одразу! Це дуже класний приклад для всіх. Коли українці рятують українців — це зрозуміло. А коли громадяни іншої країни, який міг поїхати, але залишився, робить це — це важливий меседж усьому світову. 

Ідея полягала в тому, щоб показати світові, що відбувається, але зробити це через якусь цікаву історію людини. Показати не тільки жахи, а й те, що надихає. Українцям ми хотіли нагадати, як на початку війни ми всі об'єдналися, щоб робити неможливе. Мені здається, зараз це знову стає актуальним. 

— На вашу думку, чому зараз цей фільм такий важливий?

Олександр Щур: Я навіть орієнтуюся не на нашу думку, а на закриті покази, які ми робили для українських військових та волонтерів. Всі кажуть, що там є дві речі. Перше — як ми всі об'єдналися на початку великої війни. Друге — фільм нагадує, кому ми насправдя протистоїмо, бо багато хто забув. Нам треба поговорити, що буде з окупованими територіями та людьми звідти. 

Так, ми всі втомилися, але зараз триває екзистенціальне протистояння Росії. Ми хочемо показати, що під час таких протистоянь ми можемо творити дива, коли захочемо. 

— Ви сказали, що фільм заснований на реальних подіях. Чи можна до нього ставитися як до документального? Чи є там художні вимисли? 

Олександр Щур: Звісно, там є художня обробка. Як "Список Шиндлера", де багато художніх речей, але це фільм за реальними подіями і свідченнями очевидців. Для нашого фільму ми взяли реальні факти. Майже з усіма українськими героями фільму я зустрічався особисто або з їхніми рідними, якщо вони самі загинули. Деякі розмови ми навіть брали із перехоплених записів на диктофон. Нам дуже допомагало Головне управління розвідки. Вони надали дуже багато цікавих матеріалів. 

Ми намагалися зробити якнайправдивіше. Де могли, ми знімали в тих місцях, де відбувалися зображені події. Наприклад, у будинку Ігоря Поклада — відомого композитора, якого врятував волонтер. Український блокпост ми знімали справжній теж. Ми хотіли, щоб було автентично. Саша відіграв важливу роль, оскільки він є військовим. 

— Олександре, розкажіть про свого персонажа і про те, як бути у військовій формі по-справжньому, а потім повернутися до кіно, до своєї професії життя? 

Олександр Печериця: Я люблю цю професію і вважаю її найкращою у світі. Поки був в армії, я постійно мріяв про повернення до роботи в театрі та кіно. Вдячний Олександру і всій творчій команді, які запросили мене. Певні елементи мого костюму у фільмі — це справді моя форма і амуніція, з якою я проходив службу. 

Це дуже цікавий досвід — бути українським військовим і грати українського військового. Для мене цей фільм про те, що в першу чергу треба залишатися людиною. Не можна бути байдужим до чужого горя і до тих проблем, з якими стикається народ, який ти борониш. Величезна подяка людям, які, наражаючи себе на небезпеку, рятували інших людей. 

Мій персонаж був таким собі провідником між пеклом і раєм, на воротах. Туди він пропускав в темряву, а назад люди верталися до світла, на світлу сторону. Це символічний момент і мені здається, що в фільмі нам вдалося це втілити. 

— На чиїй історії базується сценарій фільму? 

Олександр Щур: Це реальна людина — Костянтин Гудаускас, громадянин Казахстану. Він зараз проживає в Україні, у Ворзелі.

В кожному гарному сценарії, коли є герой, у нього повинен бути наставник. Так кажуть сценаристи. От Саша якраз грав такого наставника головного героя. Коли головний герой його не слухається, може відбутися щось погане. Він його до кінця проводить і з людини, яка боїться і сумнівається, робить справжнього героя. Таке можна прослідкувати в будь-якій історії, наприклад, у "Гобіті" або "Зоряних війнах". 

— Як ви підійшли до проблеми ретравматизації глядача? 

Олександр Щур: На початку, коли вже був сценарій, ми консультувалися з психологами і обговорювали це. Як вони нам і радили, ми знімали не натуралістичне кіно. Тобто ми показуємо драму, але вона відбувається за кадром. Є режисери, котрі люблять показати кров і таке інше. Ми ж відходили від цього. Ми розуміємо, що відбуваються жахливі речі, але вони за кадром. Ми показуємо почуття людей. Психологи казали, що якраз такі художні фільми допоможуть людям, які пережили травмуючі події, наблизитися до джерела травми, і матимуть терапевтичний ефект. 

Коли ми знімали про окуповані території Бучі, Ірпеня, Ворзеля, то намагалися не показувати російських військових або ворожу військову техніку, щоб люди, які пережили окупацію, не побачили це знову. Тому ми шукали або подібну локацію на території, яка не була окупована, або вже, якщо треба було, то перекривали всю територію поліцією, щоб ніхто не міг нічого побачити.

Найважче було знайти акторів, котрі грали б росіян. Відмовлялися. Другою проблемою були зйомки з дронів. Щоб підняти дрон, треба домовитися з ЗСУ, з адміністрацією президента, з ГРУ, з місцевою самообороною і з сусідкою бабою Валею, яка з рушниці вже хоче збити цей дрон.

Читайте також: "Семенка підчистили в 1937 році не лише фізично": актор Геннадій Попенко розповів про роль письменника-футуриста у фільмі "Будинок "Слово"