Нащадки, які змінили Україну: маловідомі факти про дітей Івана Франка у програмі "Код ідентичності"

У травні 1886 року в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською. Їхній шлюб став символом соборності України та подарував парі чотирьох дітей: трьох синів та доньку. Однак на Галичині нерідко можна було почути, що діти — найгірші твори Франка. Про нащадків першого українського письменника, який мав отримати Нобелівську премію, разом із ведучою Світланою Леонтьєвою у програмі "Код ідентичності" говорять:

• заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка Ольга Нижник, 
• завідувачка науково-дослідницького відділу музею "Іван Франко і Київ" Люцина Ольховська,
• письменник, історик, викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Ігор Стамбол.

Секретар Каменяра, епілепсія та смерть у 25 років

Андрій Франко народився 16 липня 1887 року у Львові. Хлопчик ріс хворобливим, пішов до школи пізніше за однолітків та навіть ходив в один клас із молодшим на два роки братом Тарасом. 

У дитинстві з Андрієм сталася біда, яка залишила слід на усе життя. За спогадами Тараса, одного разу місцеві хлопчаки кинули в Андрія каменем і поцілили в голову. Андрій упав на землю непритомним. Батько заніс його до дому і викликав лікаря. Рана з часом загоїлася, і здавалося, що горе минуло. Однак в мозку залишилася травма, в результаті якої Андрій отримав тяжку невиліковну недугу — епілепсію.

У 1907-му після закінчення гімназії разом із Тарасом вступив до Львівського університету на класичну філологію. Видав ґрунтовну наукову розвідку "Григорій Ількович, як етнограф". Писав також і вірші. Був перекладачем, етнографом, фольклористом, редактором, джерелознавцем, дипломованим знавцем "греко-латини" і поціновувачем античної поезії.

Коли батькові паралізувало руки, Андрій став його помічником, доглядав, допомагав при наукових заняттях, писав його твори, в тому числі трагічний трактат "Історія моєї хвороби". Також каталогізував книги батькової бібліотеки і вів його листування. 

Завдяки Андрію побачила світ праця Івана Франка "Галицько-руські народні приповідки". У передмові до третього тому, що вийшов у 1910 році, Іван Франко написав: "На закінчення складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі і дуже старанного співробітництва, я при безвладності обох рук не міг би був повести своєї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел".

На 26-му році життя, в ніч з 21 на 22 квітня 1913 року, Андрій Франко помер від нападу епілепсії. У своїх спогадах брат Тарас писав, що навесні 1913 року Андрій почував себе погано. Під вечір 21 квітня брати позаймалися спортом, а тоді пішли вечеряти. Андрій відмовився їсти і пішов до себе. На ранок його знайшли вже мертвим. Похований на полі №66 Личаківського цвинтаря.

"Крім усього того, що вони (діти Івана Франка, — ред.) встигли зробити за своє життя, кожен із них залишив нам спогади про Івана Франка, з яких ми можемо створити його портрет як батька. Не як письменника, Каменяра, Мойсея чи політика, а як батька", — каже заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка Ольга Нижник.

Робив усе, аби в Києві звучала українська мова, і постійно перебував під ковпаком радянських спецслужб

Другий син Івана Франка, Тарас, народився 9 березня 1889 року. Оскільки хлопчик народився того ж числа, що й Тарас Шевченко, батьки вирішили назвати його на честь Кобзаря.

Тарас закінчив філософський факультет Львівського університету. Із початком Першої світової війни пішов на фронт у складі австрійської армії. Пізніше воював у складі Легіону Січових Стрільців Української галицької армії. У вересні 1919 року потрапив у полон до більшовиків. Його інтернували у Кожуховський концентраційний табір для військовополонених у Москві.

З грудня 1919 року по липень 1922 року Тарас перебував у Харкові, де викладав у школах і протягом кількох місяців чекав на документи для повернення додому.

У 1921 році Тарас одружився з Катериною Фалькевич. Подружжя мало троє дітей: Зеновію-Ростиславу, Дарію-Любомиру та Роланда-Олександра.

"Діти мали подвійні імена, тому що вдома їх називали одним іменем, а хрещені вони були під іншим. Це для того, щоб ніхто не зурочив. Оце друге, хрещене ім'я знали тільки домашні", — пояснила Ольга Нижник.

У 1939 році Тарас Франко переїхав жити до Станіславова (Івано-Франківськ), де перебував до 1945 року. Спочатку викладав російську мову і літературу в гімназії, після вторгнення нацистської Німеччини викладав німецьку мову в Станіславській торговельній гімназії. Пізніше, із приходом радянської влади, знову викладав російську мову і літературу. 

Наприкінці 1945 року разом із родиною Тарас повернувся до Львова і працював там викладачем класичних мов. Був директором Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові, який часто приймав іноземні делегації. По закінченню однієї з екскурсій для групи чехів, поляків та французів Тарас запитав, чи цікавить їх ще щось, про що він не розповів. Члени делегації запитали, яких німецьких письменників любив його батько Іван Франко.

"Він причаївся, адже таких не було. А тоді відповів: "Ну як це? Карла Маркса і Фрідріха Енгельса". Тому що навіть у музеї були працівники, які доносили. Ми маємо справу-формуляр, де хатня робітниця, яка працювала в їхній квартирі, доповідала, що там відбувалося, хто прийшов, хто пішов, хто подзвонив і що сказав. На лавочці неподалік постійно сидів черговий. Хатня робітниця у шматочку хліба кидала йому записочки", — поділилась Нижник.

У 1950 році родину Тараса Франка "добровільно-примусово" переселили до Києва.

"Мало того, що Тарас перейняв від батька філологічний склад розуму, так ще й українськість. Він із родиною був насильно перевезений зі Львова до Києва у посаджений у "золоту клітку" на вулиці Володимирській, 48а. Нині там знаходиться квартира-музей родини. Спочатку обробляли Тарасових дітей щодо того, що вони мають поїхати. Потім прийшли до Тараса в музей і сказали: "Є вибір: або Київ, або Сибір". Жодного разу зі тієї квартири він не вийшов не у вишиванці. Жодного разу у проросійському Києві він не спілкувався не українською мовою. Він не зрадив свою приналежність до української нації. До речі, те, що зупинки автобусів, тролейбусів і метро озвучують українською мовою — це заслуга Тараса", — розповіла Нижник.

Тарас Франко увійшов історію як кандидат філологічних наук, автор праць з франкознавства, класичної філології, письменник, літературознавець, перекладач. Любив великий теніс, лижі, був гумористом, малював іронічні мініатюри-рефлексії на події. Був надзвичайно схожим на свого батька, а тому позував художникам для портретів Каменяра, оскільки сам Іван був надто непосидючим.

"Тарас написав в Академію наук Франції, аби ті розробили друкарську машинку з літерою "Ї", щоб українським письменникам було легше друкувати. Він робив все, що міг для того, щоб у Києві звучала українська мова", — додала Нижник.

У Києві Тарас Франко працював в Інституті літератури АН УРСР (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України). Помер 13 листопада 1971 року у віці 82 років. Похований на Байковому кладовищі.

"Розстріляний за націоналістичну діяльність" хімік, авіатор і засновник "Пласту"

Петро Франко народився 21 червня 1890 року у батьковій хаті в Нагуєвичах. Це сталося напередодні святого Петра, тому хлопчику й дали таке ім'я. Учився Петро спочатку в гімназії, а потім у Львівській політехніці. За фахом хімік. Уклав підручник з хімії та "Енциклопедичний словник з хімічної термінології", посібники з військової топографії, мав 36 запатентованих винаходів в області переробки молока. Дописав кілька незавершених творів батька, в тому числі повість "Борислав сміється", створив драму за повістю Івана Франка "Захар Беркут" і кіно-сценарій на основі твору "Борислав сміється". Автор низки власних повістей, перекладів із англійської та польської мов.

Протягом 1911-1914 років Петро Франко викладав фізкультуру у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 року організував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 році видав книгу "Пластові ігри та забави".

"Усі діти Франка були спортивно орієнтованими, брали участь у змаганнях із ситківки і копаного м'яча (футболу). Навіть сестру Анну з собою інколи брали. Недаремно, Петро захопився "Пластом", адже там дітям таки треба мати спортивну підготовку. До речі, назву "Пласт" придумав саме Петро Франко. Створив він цю організацію разом із Іваном Чмолою", — розповіла Ольга Нижник.

Нині "Пласт" — це національна скаутська організація України. Метою "Пласту" є сприяння всебічному патріотичному вихованню і самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. 

З 1914 року в ранзі поручника Петро Франко командував сотнею Легіону УСС. Він також є одним із перших військових льотчиків в Українській галицькій армії. У 1916-му навчався в летунській школі у Райльовац поблизу Сараєва. Коли державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський у 1918 році підписав наказ про формування Летунського відділу Галицької армії, командиром відділу став саме Франко. 

З 1918 року Петро вів референтуру летунства в начальній команді УГА до її інтернування у 1920-му. 4 січня 1919 року під час повітряної розвідки на північ від Львова на двомісному "Альбатросі", Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та другий пілот залишилися живими.

Створений Петром Франком авіаполк збив 16 польських літаків. За заслуги в організації авіації Симон Петлюра надав йому військове звання полковника.

У 1922-1930 роках Петро Франко викладав у гімназії в Коломиї, а також в Українському таємному університеті у Львові. В Коломиї Петро організував і особисто вів спортивні секції з легкої атлетики, кошиківки (баскетболу), копаного м'яча (футболу), шахів, ситківки (великого тенісу). Спортивний інвентар купував за власні кошти. Нелегально відродив у гімназії "Пласт", за що в 1930 році був звільнений.

У 1931-1936 роках працював старшим науковим співробітником у науково-дослідному Інституті прикладної хімії в Харкові. Після учителював у гімназіях Львова та Яворова, викладав у торговельно-економічному інституті. У 1937-му видав працю "Іван Франко зблизька" та всупереч письмового зобов'язання перед НКВС опублікував у газеті "Діло" статтю про голодомор.

У жовтні 1939 року під час приєднання Західної України до УРСР Петра Франка обрали депутатом Народних Зборів Західної України. Працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 році став депутатом Верховної Ради УРСР.

22 червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, а з нею і більшовицько-совєтська евакуація Львова. У день народження Петра Франка об 11:00 до його дому завітали енкаведисти у цивільному одязі і під приводом "евакуації" вивезли його в невідомому напрямку. Як виявилося згодом — назавжди.

За даними шифротелеграми НКДБ СРСР № 11569 від 6 липня 1941 року, Петро Франко разом із Кирилом Студинським та Михайлом Донцем був заарештований у Києві співробітниками НКДБ СРСР за вказівкою Микити Хрущова. У цій шифротелеграмі виконавець пропонує розстріляти заарештованих у зв'язку з тим, що евакуація вищевказаних осіб із Києва може мати ускладнення, та просить надання негайних вказівок.

Місце поховання невідоме.

Єдина донька,  членкиня Собору святого Володимира та Об'єднання українців Канади

Анна Франко — наймолодша дитина і єдина донька Івана й Ольги Франків. Народилася 9 серпня 1892 року у Львові. Близькі називали її Ганнусею, Гандзею, Гандзунею, а батько кликав Міною. Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка, членкиня Собору святого Володимира та Об'єднання українців Канади. 

У дитинстві Анна була досить жвавою і веселою дівчинкою. Вчилася у приватній українській школі для дівчат ім. Т. Шевченка при Руському педагогічному товаристві. 

"Анна була більше господаркою по дому, бо мама не могла багато уваги приділяти господарству — хворіла на спадкову хворобу (психічний розлад посилився після раптової смерті найстаршого сина Андрія, — ред.). Хвороба прогресувала і загалом це середовище пригнічувало Анну. У своїх споминах Анна пише, що мама постійно її пригнічувала. Через мамині претензії на неї найбільше лягло домашнього господарства", — розповіла Ольга Нижник.

Працювала Анна Франко урядницею у страхово-кредитному товаристві "Дністер", а також відвідувала курси медсестер під керівництвом Євгена Озаркевича.

У червні 1914 року тітка Олександра Хоружинська-Ігнатович запросила Анну в гості у село Плютинці, що на Київщині. Іван Франко супроводжував доньку, але на кордоні його не пропустили. Це була їхня зустріч. Через початок Першої світової війни Анна не змогла перетнути кордон із Австро-Угорщиною і повернутися додому. Лише за чотири роки їй випала така можливість, але це вже було по смерті батька.

Перебуваючи у Києві, Анна закінчила курси при місцевій школі сестер милосердя та стала працювати у шпиталі, а у вільний час — у товаристві для допомоги арештантам. Згодом погодилася на пропозицію заступника голови Центральної ради Володимира Винниченка і працювала в Міністерстві внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського Центрального Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни.  Відвідувала вечірні студії у Київському університеті, вчила української мови військових і вела курси для неграмотних. Брала активну участь у громадському та культурному житті. Анну часто бачили на маніфестаціях і мітингах на підтримку соборності та незалежності держави.

У січні 1919 року виїхала до Берліна з Місією Червоного Хреста для допомоги українським полоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка. До 1939 року жила у селі Довге на Закарпатті (тодішня Чехословацька республіка, а нині Іршавський район Закарпатської області). Народила синів Тараса (1920) і Мирона (1922).

Анна часто приїжджала до Львова навідати маму і була на відкритті пам'ятника на могилі батька на Личаківському цвинтарі.

У 1939 році, коли Закарпаття передали угорцям, Анну із синами депортували до Відня, а чоловіка забрали до концтабору поблизу міста Ньїредьгази. У 1945-му Петра Ключка знову заарештували, але вже через наклеп сусідки-австрійки про його можливу співпрацю з нацистами. Анні вдалося виклопотати для нього звільнення з тюрми на хвилі святкування ювілею Івана Франка в 1946 році, однак після жорстоких побоїв у тюрмі він невдовзі помер.

Після смерті чоловіка Анна емігрувала до Канади й оселилася в Торонто, де прожила останні 40 років. Там вона працювала медсестрою у "Східному загальному шпиталі" та "Новому шпиталі "Гора Синай", очолювала допоміжний громадський Комітет Пань в першому Пансіоні ім. Івана Франка, займалася просвітництвом, культурною діяльністю та публікувалась у діаспорних виданнях. 

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Перший український письменник, який мав отримати Нобелівську премію: цікаві факти про Івана Франка
• Чарівна Баттерфляй: невідомі факти про оперну діву Соломію Крушельницьку
• Унікальний тембр та неповторний спів: невідомі факти про оперну приму Оксану Петрусенко
• Клітини Беца, дослідження ковтунів у волоссі та Анатомічний театр — відкриття українців, що змінили медицину
• Борці за самостійність України: про постать Миколи Міхновського та роль "Братства тарасівців" — у програмі "Код ідентичності"