"Любов — то найвищий дар": вир життя і творчості братів Тютюнників у програмі "Код ідентичності" 

Вони писали про війну і повоєнні роки та про тих, чиї хати і долі були спотворені снарядами і бомбами Другої світової. Вони вміли розгледіти у каліцтві і відчаї велику духовну красу. Вони є братами по батьку: старший — перфекціоніст слова, молодший — видатний новеліст. Мова йде про Григорія та Григіра Тютюнників. 

Чому братів назвали однаково? Як репресія батька вплинула на творчість братів-письменників? Як російськомовний молодший брат перетворився на найкращого українського новеліста другої половини ХХ століття? Відповіді на ці та інші питання у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою дають:

• найближчий друг Григора Тютюнника, поет, перекладач, член Національної спілки письменників України Петро Засенко, 
• заслужений журналіст України, авторка сценарію та режисерка документальної трилогії "Григір і Григорій Тютюнники" Неля Даниленко,
• режисер монтажу стрічки "Григір і Григорій Тютюнники" Єгор Станкевич.

Чому братів Тютюнників назвали однаково 

Народився старший Тютюнник, Григорій, 23 квітня 1920 року у селі Шилівка на Полтавщині, у сім'ї Михайла та Ївги. Ще до народження дитини батьки розлучилися. Григорія більше виховувала мама, хоча з батьком він підтримував зв'язок. Є спогади про те, що саме Михайло Тютюнник навчив сина віршів Тараса Шевченка. Сім'я була патріотичною, батька і дядька письменника репресували. 1937 року Михайла Тютюнника звинуватили в антирадянській агітації за фразу "Колгосп — це ярмо", яку він сказав односельчанам. Чоловіка заарештували та відправили у табори, де він і загинув. Ця подія сильно вплинула на його дітей, зокрема молодшого Григора.

Коли народився старший син, його планували назвати Георгієм. Дідусь по маминій лінії зголосився піти у сільраду, щоб зареєструвати документи на дитину. Дорогою чоловік продовжував святкувати, а поки дійшов, забув ім’я. Згадав лише, що воно подібне на Гриця. Так хлопця й записали. Помилку в свідоцтві виявили аж тоді, коли Григорію виповнилося 15 років і він збирався продовжувати навчання після школи.

Батько Григорія був вдруге одружений. 19-річна дівчина подарувала йому другого сина. Назвати дитину вирішили Григорієм, адже ще не знали, що попереднього теж записали цим іменем. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.

Відносини братів спочатку складалися важко, а потім стали прикладом сильної, світової братерської любові. Про них можна прочитати в спогадах Григора Тютюнника "Коріння".

Григорій Тютюнник, старший брат

У 1938 році Григорій Тютюнник став студентом літературного факультету Харківського університету, проте навчання перервала війна. Добровольцем він пішов на фронт, двічі його було тяжко поранено, двічі він тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів на території Кіровоградщини та Чехословаччини. Додому Григорій повернувся з інвалідністю ІІ групи. На фронті він отримав поранення від німецької гранати. Уламок застряг біля його серця і залишився там до кінця життя письменника.

Після повернення з фронту, письменник закінчив навчання в університеті та поїхав до Львова, де викладав українську мову та літературу.  Був співробітником львівського журналу "Жовтень", вів активну й напружену літературну діяльність. 

Активно писати Григорій Тютюнник почав у 1950-х. Тоді вийшла перша його збірка "Зоряні межі" та повість "Хмарка сонця не заступить" (1957), які принесли йому популярність. Найвагоміший його твір — роман "Вир", котрий за масштабністю порівнюють з "Грою престолів". Першу частину "Виру" Тютюнник видав у 1960 році. Керівництво Спілки письменників не схвалило твір, де описували реальне життя селян, а не хвалили комсомол, тож першу частину письменнику довелося видавати у Києві з допомогою Анатолія Дімарова. Книга одразу стала відомою.

Завдяки популярності письменника, йому з дружиною Оленою у 1961 році дали квартиру в письменницькому будинку у Львові. Втім, сім'я прожила там лише тиждень. Після переїзду Тютюнники разом із Романом Іваничуком, Володимиром Лучуком, Миколою Петренком та іншими творчими сусідами влаштували святкування, де Григорій ділився своїми великими планами на майбутнє. Після святкування увесь будинок розбудив крик дружини Тютюнника, яка знайшла його уже мертвим — після усіх життєвих випробувань серце письменника не витримало. Не стало Григорія Тютюнника 29 серпня 1961 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Після себе Григорій залишив повністю готову другу частину роману "Вир", яку опублікували його друзі посмертно, 1962 року. Ще за рік, 1963-го, йому посмертно присудили Шевченківську премію.

Григір Тютюнник, молодший брат

Уже давно афоризмом стали слова Григора Тютюнника: 

"Мало — бачити, мало — розуміти, треба любить. Бо любов — то найвищий дар, який коли-небудь може отримати людина". 

За життя Григора так і не настигла слава. Та й він її зовсім не прагнув. Григір був молодшим за свого брата на 11 років. Він народився 1931 року теж у Шилівці на Полтавщині. Коли батька арештували, хлопчику було лише шість років. За це він ненавидів режим і пізніше описував цей травматичний досвід у своїх часто автобіографічних творах. Григір багато згадував теплу руку батька, яку той клав йому на голову.

Після арешту батька, Григора відправили на проживання до дядька Филимона у селище Щотове на Луганщині. Там малого віддали в школу в україномовний клас, який проіснував лише тиждень. Його закрили нібито через малу кількість дітей. Далі він навчався у російськомовному класі, тож перші твори писав російською. Коли почалася війна, Григір покинув Луганщину та повернувся до мами у рідне село, оскільки дядько не міг його утримувати. 11-річний юнак два тижні пішки йшов додому. Про це він писав у повісті "Климко", за яку у 1980 році отримав премію імені Лесі Українки.

Середню освіту молодший Тютюнник отримав у школі в Шилівці, а потім навчався у Зіньківському ремісничому училищі №7, де отримав спеціальність слюсаря п'ятого розряду. Вихованцям училища щодня видавали по 700 грамів хліба, завдяки чому він із матір'ю пережив голодні повоєнні часи. По завершенню навчання він мав відпрацювати три роки на державу на тому об'єкті, куди відправлять. Григора призначили у Харків на завод імені Малишева, де виготовляли військову техніку. Там він працював, поки не захворів на сухоти і повернувся у Шилівку. За порушення його забрали у колонію, де він відсидів кілька місяців.

Пізніше Григір Тютюнник працював різноробом у колгоспі на Донбасі. 1951 року пішов у морфлот та служив радистом на Далекому Сході. У ті часи Григір і почав налагоджувати стосунки зі старшим братом. Григорій переконав молодшого писати твори українською мовою. 

Після повернення з армії Григір вступив у вечірню школу, де отримав атестат, а тоді — на філологію у Харківський університет. Там він захопився літературою. Вже випускником Григір поїхав до Артемівська (нині Бахмут) працювати вчителем української мови та літератури. У 1958 році одружився з випускницею філфаку Людмилою Василівною. Подружжя мало двох дітей — Михайла та Василя.

1961 року Григір Тютюнник приїжджав до Львова на похорон брата. Потім ще раз у 1962-му, на запрошення Ірини Вільде, у складі делегації письменників. У той період побачила світ перша його робота — прозовий твір "У сутінки" (російською). Згодом він її переклав і надалі писав українською. 1966 року випустив друком першу книгу — "Зав'язь", яка стала дуже популярною серед українських письменників, особливо молодшого покоління.

"Неймовірний красень був. Його запросив зніматися в кіно Вінграновський, але партійні боси заборонили. Коли побачили пробні кадри Григора в ролі у фільмі "Дочка Стратіона" за твором [Василя] Земляка, всі були вражені. Але був дзвінок: "Григора не знімати", — розповіла авторка сценарію та режисерка документальної трилогії "Григір і Григорій Тютюнники" Неля Даниленко.

1960-1970 роки видалися для письменника дуже плідними. Він активно працював у Києві та ставав все відомішим і відомішим. Григір Тютюнник займався також перекладами, через що радянська влада намагалася привити йому образ дитячого письменника. Його це дратувало, оскільки більшість власних творів Григора порушувала гостросоціальні теми. Автор описував людей із реального життя, складні долі людей, особливо селян. Через це його не любили ні представники режиму, ні керівництво спілки письменників. Атмосфера у літературному середовищі, голод у юності та розкуркулення сім'ї вплинули на письменника та спонукали Григора Тютюнника звести рахунки з життям. 

"Всі твори Григора Тютюнника піддавалися глибокому цензуруванню. Сама особа Григора була під наглядом. (...) Коли почали говорити, що у Григора неабиякий талант, ми приїхали в редакцію "Вечірнього Києва", а там сидять молоді хлопці і питають: "Григоре Михайловичу, поділіться секретами творчості?". А Григір каже: "Ну, треба спостерігати життя…". Хлопці вирішили, що Григір просто не хочете відкривати секрети, але тоді він сказав: "Таки є секрет — біль. Повна душа болю. Беріть, якщо зможете", — каже найближчий друг Григора Тютюнника, поет Петро Засенко.

У ніч на 6 березня 1980 року тіло 48-річного Григора Тютюнника вдома у Києві знайшла дружина. У руці письменник стискав передсмертну записку: 

"Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть". 

Похований на Байковому цвинтарі у Києві. 1989 року посмертно отримав Шевченківську премію за "Твори" у двох томах.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Більше, ніж композитор: як жив, творив і любив Микола Лисенко — у програмі "Код ідентичності"
• Колоніальна політика Російської імперії на території українського півострова: що треба знати про Крим  — у програмі "Код ідентичності"
• Пережив радянську заборону і відродився знову — історія гімну України у програмі "Код ідентичності"
• Іван Дзюба, Іван Світличний, Любов Панченко — життя і діяльність українських шістдесятників у проєкті "Код ідентичності"
• Досягнення українців у світовій науці: історії українських учених та їхніх дивовижних винаходів у програмі "Код ідентичності"