Більше, ніж композитор: як жив, творив і любив Микола Лисенко — у програмі "Код ідентичності"

Він — автор духовного гімну України. Він писав музику на слова українських композиторів, коли українська мова була заборонена. Він писав музику до творів Тараса Шевченка, написав опери "Тарас Бульба" і "Наталка Полтавка". Він був другом Петра Косача, батька Лесі Українки, і Михайла Драгоманова — брата Михайла Старицького. Він — яскравий і непересічний Микола Лисенко. Про те, як він жив, творив і любив, у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

• засновниця Інституту Леонтовича Тіна Пересунько,
• доцент Академії мистецтв імені П. П. Чубинського, головний диригент Київського академічного духового оркестру Kyiv Orchestra, нащадок композитора Миколи Лисенка — Микола Лисенко-молодший, 
• онук композитора і диригента Кирила Стеценка, скрипаль, композитор, народний артист України, професор Академії мистецтв імені П. П. Чубинського Кирило Стеценко-молодший.

Дитинство

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (сьогодні Кременчуцький район, Полтавська область, Україна) в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку. Усі пращури майбутнього композитора по батьковій лінії були військовими та обіймали високі армійські посади, а всі його нащадки стали музикантами. Мати Ольга Єреміївна також походила із козацького роду, династії Булюбашів. Вона отримала гарне виховання та навчалася в інституті шляхетних дівчат. В родині розмовляли українською та французькою мовами.

Микола мав братів Андрія і Віталія та сестру Софію, яка пізніше одружилася з корифеєм українського театру — письменником Михайлом Старицьким (троюрідним братом).

Коли Миколі виповнилося п'ять, його мама помітила хист хлопчика до музики. Жінка стала навчати сина грати на фортепіано класичні твори. У шість років він уже грав чисто та технічно, а в дев'ять написав свій перший музичний твір — "Польку" для фортепіано, яку батько Віталій видав у подарунок до його дня народження. У 10 років Микола почав навчатися в київських приватних чоловічих пансіонах та займатися музикою у чеських викладачів. Далі було навчання в Другій харківській гімназії, а у 14-15 років піаніст Лисенко став виступати на балах та світських раутах.

Разом із Михайлом Старицьким Микола Лисенко захоплився літературою. На обох справив сильне враження Пантелеймон Куліш та його роман "Чорна Рада". Вірші з "Кобзаря" Тараса Шевченка та "Енеїда" Івана Котляревського стали справжнім відкриттям для хлопців.

Великий вплив на формування Миколи мали Булюбаші — баба і дід по материній лінії, котрі часто забирали онука до себе. Дід Микола Булюбаш був маршалком та спілкувався виключно українською мовою. Баба Марія любила українські пісні, казки та підтримувала народні традицій в родині. Влітку Микола бачив обряди на Івана Купала, а взимку святкував Різдво і слухав колядки та щедрівки.

Освіта

Після гімназії Микола Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. 1860 року у зв'язку з фінансовими труднощами родина Лисенків перебралася до Києва, де Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Виш Микола Віталійович закінчив із відзнакою, захистив дисертацію на тему "Розмноження нитчастих водоростей" і отримав ступінь кандидата природничих наук. Увійшов до ряду українських студентських товариств та церковних хорів. Українська народна музика стала його пристрастю, і він розпочав етнографічні дослідження, збирав та вивчав українські народні пісні все своє подальше життя.

У Києві на той час не було музичної консерваторії, тож  після закінчення Київського університету Микола Лисенко поїхав здобувати вищу музичну освіту за кордоном. Протягом 1867-1869 років він навчався в Лейпцизькій консерваторії, де за два роки пройшов повний чотирирічний курс. Учителі казали йому йти викладати, проте він повернувся до України. У 1874-му Микола Лисенко вступив до Петербурзької консерваторії. Там він пробув два роки. Отримав пропозицію бути диригентом у приватній опері, а в майбутньому перейти до царської. Лисенко відмовився і знову повернувся у Київ.

Два шлюби, дві Ольги

Микола Віталійович був двічі одружений, і обидві його дружини були Ольгами. Першою стала Ольга О'Коннор — троюрідна племінниця Миколи Лисенка ірландського походження. Була молодша за нього на 10 років. Вона викладала фортепіано для Лесі Українки, мала чудове сопрано і виконала роль Оксани в українській опері "Різдвяна ніч" за Гоголем. 

"Перша дружина була однодумицею Миколи Віталійовича, але до певного моменту — допоки він не відрядився в Санкт-Петербург вдосконалювати оркестровку, а Ольга Олександрівна — вдосконалювати свій голос. Микола Віталійович писав, що Господь наділив її дуже красивим, тембрально теплим сопрано. На певному етапі вона йому сказала: "Я не повернуся з Санкт-Петербурга. Я залишаюся і буду вчитися далі". Микола Віталійович повертається. Думаю, що розбіжності назрівали давно", — поділився Микола Лисенко-молодший.

О'Коннор страждала від депресії та часто опинялася в лікарні. За 12 років подружнього життя пара не мала дітей. Офіційно шлюб вони так і не розірвали, щоб кожен мав змогу викладати. До кінця життя спілкувалися та підтримували дружбу. Композитор присвятив їй 11 творів.

З другою дружиною (і на 18 років молодшою за нього) Лисенко познайомився на концерті в Чернігові. 1878 року Микола Віталійович обіймав посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Батько Ольги Липської запитав, чи міг би Микола Віталійович стати вчителем для дівчини. Лисенко запропонував приїхати в Київ та пожити у батьків. Протягом п'яти років пара приховувала стосунки. За цей час Ольга Липська тричі їздила в Петербург народжувати дітей від Миколи. 

Разом прожили 20 років. Загалом мали семеро дітей, двоє з яких померли у ранньому віці. Микола Лисенко називав Ольгу "своєю правою рукою" та "генеральним писарем війська Лисенкова". На жаль, невдовзі після народження сина у віці 40 років Ольга несподівано померла.

Після смерті Ольги Липської перша дружина Миколи Лисенка усиновила всіх його дітей, щоб ті мали захищений офіційний статус у суспільстві. 

"Існує хибна думка, що Лисенко не займався вихованням дітей, а весь був у музиці, громадській справі та в політиці. Однак він контролював і слідкував за найдрібнішими деталями їхнього життя. Знав, кому потрібно підтягнути який предмет. З певного почуття провини перед ними він першим у світі створив дитячі опери", — розповів Микола Лисенко-молодший.

Духовний гімн "Молитва за Україну" спершу був піснею для дітей

"Молитва за Україну" — урочиста пісня, відома також під назвою "Боже великий, єдиний, нам Україну храни" або як духовний гімн України. Написана в 1885 році. Автором музики став Микола Лисенко, а слова належать Олександру Кониському. Однак спершу "Молитва за Україну" була написана як гімн дітей Галицького краю. 

"В Будинку-музеї Миколи Лисенка є кімнатка, де він писав свою музику і де на столі досі лежать його речі. Дирекція цього музею мала традицію запускати мене туди наодинці на п'ять-сім хвилин просто постояти, відчути атмосферу. Не пам'ятаю якого року, але якось зайшов я, подивився на стіл, а на ньому лежав клаптик паперу. Бачу, що оригінал, не фотокопія. І на ньому написано: "Дитячий гімн" Опускаю очі нижче, а там текст "Молитви за Україну". Тобто в оригіналі вона звалася "Дитячий гімн руських дітей Галицького краю", — поділився Микола Лисенко-молодший.

Щоправда музично твір виявився заскладним для дітей, про що йому зокрема казав Володимир Шухевич. Спрощувати композицію Микола Лисенко відмовився.

Нині твір офіційно визнано духовним гімном України на рівні з державним. У деяких громадах православних та католицьких церков України досі існує традиція співати "Молитву за Україну" після відправи.

Вклав усі відкладені на дачу кошти у будівництво першої Музично-драматичної школи

Композитор першим відкрив в Україні заклад вищої музичної освіти, в якому навчали за програмою консерваторії — Музично-драматичну школу (з 1913 року — імені Лисенка). Щоправда, на кошти, які небайдужа громада назбирала на честь 35-річного ювілею його творчості для придбання дачі під Києвом. 

Виш з'явився у Києві 1904 року і був альтернативою імперському, де навчання велося російською мовою та за російською програмою. У Музично-драматичній школі викладачами були українці, а на стінах висіли портрети видатних українських діячів. Перші уроки з фаху фортепіано Микола Лисенко починав не з постановки руки, а зі співу українських дитячих народних пісень.

Лисенко як педагог мав свою систему навчання, яка полягала в засвоєнні технічного матеріалу (гами, вправи, етюди), прослуховуванні та детальному розборі вибраних для роботи п'єс, музичної інтерпретації твору. Лисенко ілюстрував учням лише окремі фрагменти твору, щоб не нав'язувати власної думки, спонукав їх до творчості. Він дуже вдумливо підбирав навчальні програми, з урахуванням можливостей та здібностей учнів. Обов'язковими були твори Йоганна Себастьяна Баха, Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена. Власних творів Лисенка учні не грали.

"Лисенко поєднав театр із музикою. У нього вони були нероздільними. Школа — це лише назва. Фактично, за програмою, це європейська консерваторія. РМО — "Русское музыкальное общество" — це трошки інший напрямок, який нам нав'язувався як база", — розповів Микола Лисенко-молодший.

Найвидатнішими учнями Миколи Лисенка були Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Анатолій Буцький, Михайлина Комар-Гацька, Олександра Мандельштам. У 1918 році на базі школи був утворений Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Колоніальна політика Російської імперії на території українського півострова: що треба знати про Крим  — у програмі "Код ідентичності"
• Пережив радянську заборону і відродився знову — історія гімну України у програмі "Код ідентичності"
• Іван Дзюба, Іван Світличний, Любов Панченко — життя і діяльність українських шістдесятників у проєкті "Код ідентичності"
• Досягнення українців у світовій науці: історії українських учених та їхніх дивовижних винаходів у програмі "Код ідентичності"
• Звідки в Україні корали, як вбиралися в селі та в місті, що носили на видання та після заміжжя — модний шлях українців у програмі "Код ідентичності"