Київщина, Суми, Дніпро: історії дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії

4 червня в нашій країні відзначають День вшанування пам'яті загиблих дітей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. На території Донецької та Луганської областей із 2014 року внаслідок воєнної російської агресії загинули щонайменше 240 дітей, 56 вважаються зниклими безвісти. Від початку повномасштабного вторгнення в Україні загинули щонайменше 500 дітей, ще майже 400 вважаються зниклими безвісти. Точну кількість постраждалих дітей встановити неможливо через активні бойові дії та тимчасову окупацію частини території України.

Сьогодні в проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко свої трагічні історії розкажуть родичі дітей, які вже стали янголами. Дітей, яких ми маємо пам'ятати завжди.

Ірпінь. Марина та Іван

Світлина двох хрестів у парку "Мама" в Ірпені облетіла весь світ. Меть Марина та Меть Іван — мати з 12-річним сином бігли на евакуацію і згоріли живцем через кілька хвилин після виходу з під'їзду. У березні 2022 року страшне фото їхніх саморобних могил стало символом жахів, що коїлися в Ірпені.

Бабуся загиблого хлопчика Надія Степаненко приїхала до студії "Я не забуду", аби усе згадати та зберегти пам'ять.

Вона розповідає, що між Мариною та Ванею був сильний зв'язок.

"Коли маленьким був, привозили до мене, так він додому весь час рвався. Я кажу: "Ваню, ну, ти ж дорослий хлопець" — "Ну, бабусю, я просто скучаю за мамою",— згадує Надія.

"Ваня був добра дитина, дуже веселий хлопчик. Комп'ютер любив, любив поганяти м'яча. Хотів кататись на велосипеді, а я його боялася самого відпускати, то ми сідали з ним разом на велосипед і їхали до лісу. Велосипед ми зараз віддали дітям, хай діти катаються. Говорив нам з другою бабусею, що як виросте, заробить багато грошей, буде допомагати, возитиме на відпочинок. Він був душевний хлопчик, дуже ласкавий", — додає бабуся Івана.

— Пані Надіє, пригадаймо 24 лютого 2022 року. Де були ви, де була ваша донька?

— Я була вдома в селі Калинівка, а донька з Ванею були в Ірпені, там вони жили. Я прокинулася від вибухів. Потім мені зателефонувала старша донька і сказала: "Мамо, почалася війна". Я зателефонувала Марині, просила їх виїжджати. Вона мені відповідала: "Мамо, в нас тихо".

А коли вже у них стало неспокійно, вона мені сказала, що записалася на виїзд, в черзі вона аж 200-та, тому не знає, коли виїде. Це було 3 березня. Ввечері 4 березня вона сказала, що їх, мабуть, завтра будуть вивозити.

Вранці 5 березня ми зідзвонилися. Марина плакала, казала: "Якби я знала, що таке буде, я б давно вже виїхала". Останній раз я зателефонувала о 10:30 на її телефон, трубку взяв Ваня: "Бабусю, нас вивозять, ми біжимо".

Це було буквально за п'ять хвилин до того, як вони загинули.

— А як саме?

— Вони стояли біля дороги, чекали на евакуацію. "Орки" випустили по них вогневий снаряд. Військовий говорив, що це зброя "Солнцепек", яка просто спалює людину, бо людська кістка горить за температури 1700 градусів (після розриву 200-кілограмового снаряда "Солнцепека" термобарична суміш розсіюється в повітрі та вибухає, створюючи температуру в 3000 градусів, у такому пеклі плавиться навіть сталева броня, — ред.).

Ваня повністю обвуглився, навіть кісточки погоріли, тому не могли експертизу зробити. Марина до половини згоріла. По Марині дали висновок — вогнепальне поранення голови.

Дочка трошечки збереглася, бо онук впав на неї, він своїм тільцем прикрив її.

— Ви одразу дізналися, що сталося?

— Ні. Я думала, що вони не змогли виїхати та десь в підвалі ховаються. Я молилася за них, в мене навіть в думках не було, що їх нема в живих. Ми почали їх розшукувати, у свахи в Ірпені були знайомі волонтери, вона дала їм фотографію.

Марина та Ваня загинули 5 березня. А 8 березня мені зателефонувала моя племінниця і сказала, що є новини про Ваню і Марину, погані новини. Я питаю: "Вони в лікарні?" А що вона мені відповіла, я вже не пам'ятаю.

Потім мені вислали фото їхньої могили у парку "Мама".

— Як довго тіла вашої доньки та онука були в тому парку?

— 36 днів. Я дуже боялася, щоб їх не перенесли в якусь братську могилу. Коли Ірпінь звільнили від "орків", мені зателефонували, сказали, що завтра буде ексгумація, спитали, чи хочу я бути присутньою. Я сказала, що буду. Цим питанням займався мій старший онук, він мене не взяв з собою, я так їх не бачила.

Мабуть, того я все надіялась, що це неправда, чекала на телефонний дзвінок від них, що Марина подзвонить і своїм м'яким: "Мамочка"… А я їй скажу, що вірила, що ви живі.

Дзвінка не було. Проте я до цього часу чекаю, що вони прийдуть. Ніяк я не можу повірити в те, що їх немає.

Марину та Ваню поховали в нас у Калинівці.

— А ви знаєте, хто їх ховав ще в Ірпені?

— Так, знаю. Це людина, якій я безмежно вдячна. Це був колишній військовий Володимир Черкаський. Марина з Ванею майже добу лежали на тротуарі. Володимир сказав: "Я побачив, що лежить дитинка обгоріла. Я не міг пройти мимо, в мене самого 18-річна донька. Покликав людей, ми знайшли десь уламок лопати й вирішили поховати їх в цьому парку". І він зразу зробив це. Там ще були їхні паспорти.

Тіла були обгорілі, і як розповів Володимир, вони в прямому сенсі збирали їх з асфальту, там навіть асфальт поплавився.

Я йому безмежно вдячна. Хоча мені важко ходити на цю могилку, але я знаю, де мої діти.

Ще Володимир зробив першу фотографію [їхніх тіл]. Я дуже просила цю фотографію, вони не хотіли мені давати, потім таки дали.

— А навіщо ви її просили? Це ж дуже страшне…

— Щоб не забувати, яке зло зробили російські загарбники, що вони роблять з людей. Щоб не забувати.

Мені хочеться на весь світ кричати, що вони роблять з нашими людьми, з нашими дітьми. Ваня був позитивною дитиною, доброю, веселою. Вони забрали в мене цю радість. Не зможу забути, не зможу пробачити.

В парку, на місці, де були вперше поховані донька та онук, ми посадили сакуру. Я написала записочку, щоб не ламали. І добрі люди огородили деревце, а на поминальні дні поставили лампадку. Хлопчики гуляли, я спитала: "Хто?" Один каже: "Мій тато". Я подякувала тому хлопчику та передала вдячність його батьку, що він так турбується про це деревце.

А ще хочеться, щоб якось вшанували саме місце загибелі Марини та Вані. Це асфальт біля дороги. Зараз по цій ділянці просто ходять люди, автівки паркують, навіть не знають, що це місце смерті моєї доньки та онука.

Суми. Сім'я Прийменко

Ганна Прийменко через бойові дії не змогла приїхати до Сум на похорони найрідніших, а тепер стоїть на кладовищі одразу біля шести могил — свого рідного брата, його дружини, своєї мами та трьох дітей брата — племінників Ганни.

"Мої племінники, але це мої діти. У мене своїх дітей немає, тому для мене це були мої діти. Вся сім'я загинула, і я хочу про це говорити, я хочу, щоб весь світ знав про трагедію, яка сталася", — ділиться Ганна.

Артем — найстарший із загиблих братів, йому було 15 років.

"Старший — Артем, я його хрещена, я його виняньчила. Артем був дуже надійний, організований, серйозний. Він дуже гарно навчався в школі, вся школа казала про нього, що це дитина, поцілована Богом. Він неодноразовий чемпіон України із самбо, до початку великої війни виборов участь у збірній України", — розповідає його хрещена.

10-річний Єгор не дожив двох тижнів до свого дня народження.

"Ми його між собою в сім'ї називали "Пельменьчиком" — такі щічки завжди рожевенькі, такий він був. Він, до речі, до війни теж відвідував секцію самбо, але восени перехворів на менінгіт (дуже серйозно, його ледь витягли), і йому заборонили як мінімум рік займатися спортом", — згадує Ганна.

Наймолодший — 5-річний Кирило.

"Кирюша — це дитина-вогонь, він був шубутний. Можливо, він розумів, що він найменший, йому треба виборювати місце під сонечком, але він себе образити не давав. Кирюша ходив у садочок, був дуже артистичний. Він вірші розповідав завжди з душею. Я казала: маленький артист росте", — говорить Ганна.

Сім'я мешкала в Сумах у приватному будинку. На момент трагедії до них приїхала мама Ганни, бабуся дітей.

— А чому вони не вирішили виїжджати?

— Це прикордонна з РФ зона. Спочатку ніхто не думав, що так буде. А вже 25 лютого 2022 року траса прострілювалася, тобто виїхати вже було небезпечно. Було багато випадків, коли люди виїжджали, а їхні машини розстрілювали. А у брата троє дітей, і тому не ризикували.

Але вже 8 березня дали офіційний "зелений коридор". І вони в цей день повинні були виїхати.

Проте їм не вистачило пережити ніч.

Я поговорила з мамою 7 березня, десь близько 21:00. Вони були вже зібрані, мама смажила биточки в дорогу.

— Як ви дізналися про те, що останню ніч вдома ваші рідні не пережили?

— Це сталося о 22:40. Мені подзвонили вже десь о 00:05. Зателефонувала моя подруга і сказала, що на вулиці Роменській упала бомба. Я зразу кинула трубку, набрала свою маму, але зв'язку з нею не було, набрала номер брата — і підняв трубку сусід. "Аню, це не Віталік, це Сергій". Я вже зрозуміла, що нічого доброго. Єдине питання, яке я йому поставила: "Які є шанси, що хоч хтось вижив?" Він каже: "Шансів дуже мало, будинку немає взагалі".

— А де ви мешкали на той час?

— Я в той день виїхала з Києва, і якраз тільки доїхала на захід України. Звичайно, після дзвінка про трагедію я збиралась їхати до Сум. Проте друзі казали: "Навіть не думай, бо ти просто не доїдеш". Тому я навіть не мала можливості поховати, попрощатися зі своєю сім'єю.

— Але ж все одно вам треба було якось упізнати тіла, як відбувалося упізнання?

— Їх впізнавали друзі, які займалися похороном. Мені дзвонили конкретно щодо мами, питали, з чого можна її впізнати. Я сказала, що у неї є ланцюжок з Божою Матір'ю зі срібла.

Тому я не бачила, як вони виглядали після удару. Я їх пам'ятаю такими от щасливими, веселими, красивими. Я бачила тільки найменшого нашого Кирюшку, тому що треба було упізнати його. Впізнавала за фото.

— Коли вам вдалося приїхати?

— На 40 днів. Я собі пообіцяла, що просто не переживу, якщо не потраплю хоча б на 40 днів. І ми приїхали з моїм чоловіком.

— Я знаю, що залишилася одна жива згадка від вашого брата.

— Це мій талісман, їхній песик йорк Чакі. Він тепер моя віддушина. Знаєте, наче в мене зв'язок зі своєю сім'єю, його дуже любили всі, й він тепер живе зі мною.

Дніпро. Сім'я Гузь

14 січня 2023 року о 15:30 Росія завдала ракетного удару по багатоквартирному житловому будинку в Дніпрі, внаслідок якого було зруйновано два під'їзди, 72 квартири. Того дня загинуло 46 мешканців будинку, 6 з них діти. Безвісти зниклими досі залишаються 11 людей.

Олексій Ігнатенко у цій трагедії втратив доньку Анастасію, зятя Дмитра Гузя та єдиного онука. І провідати дитину йому ніде, адже могили просто немає.

Макару було півтора року, на місці не сидів, як почав ходити — тільки бігав.

"Він уже свідомо говорив "мама". Бавився я з ним, він по мені повзав і казав "діду". Дуже любив м'ячі, в нього 6-7 їх було, він з кімнати до кухні їх переганяв руками. Усіх їх не вистачає", — говорить Олексій.

До студії "Я не забуду" Олексій приніс свідоцтво про народження онука, крижмо, в якому хрестили Макара, і його особисті речі, які рятувальники дістали з квартири після трагедії.

— Вибачте за некоректне питання, але чому саме свідоцтво про народження?

— А більше нічого немає. Свідоцтва про смерть немає, бо досі не знайшли тіло. Вже чотири місяці минуло, а нічого.

— Коли почалася війна, ваша сім'я не виїжджала?

— Дочка з онуком в березні першими евакуаційними потягами виїхали до Польщі. Потім мені вдалося дружину з сином до них відправити.

Я сам десь на місяць залишався в Токмаку (місто Запорізької області з березня 2022 року під російською окупацією, — ред.). Потім виїхав до Дніпра, до мого зятя. Так ми були кілька місяців удвох.

Як онуку виповнився рік, донька не витримала, і після року евакуації повернулась. Спочатку ми мешкали вчотирьох в однокімнатній квартирі.

4 січня вони підписали умову про оренду двокімнатної квартири, 6 січня ми святкували входини. А 14 січня все сталося.

— Тобто за 8 днів до трагедії вони переїхали на квартиру. Чому обрали саме той будинок?

— Дочці дуже сподобався краєвид.

14 січня, саме в день трагедії, я востаннє бачив свого онука. Вони приїжджали до мене, деякі речі забирали. Приїжджали зранку, десь о 10:00 приїхали, о 12:00 поїхали.

— У вас було якесь передчуття?

— Зовсім ніякого. Вибух чув, але якось звикли до тих вибухів. Я жіночку підвозив, тій жіночці син зателефонував і повідомив — Набережна Перемоги, будинок 118.

Коли почув, то вибачився, не довіз її, туди поїхав. Як добіг, побачив, ну, все зрозуміло. Проте надія до останнього була, поки все не розібрали. Я сам колишній пожежник, тому все ясно було.

Коли прибіг, побачив те місце, де була квартира. Звісно, впізнав, бо тільки 13 січня я в них був, борщ варив.

Вони мешкали на сьомому поверсі. Навіть якщо пізніші фотографії дивитись, то цю квартиру можна впізнати — там пральна машина на кухні стояла. Там трохи ванна вціліла, трохи кухня вціліла.

— Тіла вашої доньки та зятя знайшли?

— Знайшли, впізнання відбувалося за фотографіями, я не впізнав одразу.

Зять не схожий сам на себе був, а від доньки, вибачте, лишилась четверть.

— Як відбувалися пошуки онука?

— Як мені слідчий сказав, то пошуки й досі тривають. Всі уламки відвезли на окремий полігон і там вручну все перебирають, шукають останки, органічні останки на експертизу віддають, щоб розуміти. І це може бути тривалий процес.

Доньку та зятя поховав. А онука як ховати? Порожню труну? Ні.

— Як ви тримаєтесь?

— Чесно? Намагаюся просто не думати, правда. Бо коли починаєш згадувати або в гаджетах фотографії дивитись, дуже тяжко. Плачу, коли сам. На людях, звісно, мушу бути сильним. Мушу.

— А як ваша дружина переживає все це?

— Дружина, як повернулася вже до Польщі, знайшла психолога, то трохи легше.

— То ви тут залишилися знову сам?

— Так.

Бучанський район. Настя

Любов Столюк втратила свою 11-річну доньку Настю і змушена була її ховати тричі. Просто уявіть, тричі пережити похорони своєї дитини. Сім'я мешкала у селі Шибене під Києвом (Бородянська територіальна громада, Бучанський район).

"Настя була сенсом мого життя. Не було шести років, як вона пішла в школу. Діти боролися, хто з нею буде дружити. Настуся дуже любила малювати, сама робила нам листівки, ходила на гурток і шила іграшки. Кожен вечір робила нам у мікрохвильовці бутерброди, брала батон, вирізала серединку і в серединку вбивала яєчко, сирком притрушувала і в мікрохвильовку ставила нам. Я не можу відпустити її, почала спілкуватися з психологом, і психолог мені порадила, щоб я писала те, що ми робили, що ми робимо ніби удвох. Я таким чином з нею спілкуюся, ніби вона жива. Все описую у щоденнику. Мені так легше", — розповідає Любов.

— Як застала вашу сім'ю війна?

— 24 лютого ми були у своєму будинку у селі Шибене. Наш будинок розташований буквально в 50 сантиметрах від дороги, де йшли танки, дуже близько.

Чоловік на той момент був у матері, бо мати хвора. Я була з двома дітьми сама. А старша дитина, Машуня, 22 роки, вона з інвалідністю, прояви аутизму.

Ось я їм кажу: "Почалась війна". Настуся вскочила, почала панікувати. Кажу, доцю, заспокойся. Найперше питання було: "Мамо, а в школу, а як школа? Сьогодні контрольна має бути". Вона дуже любила школу. Я кажу: "Яка школа? Ніяких контрольних не буде, ми сидимо вдома".

А ввечері прийшов брат і забрав мене з дітьми до себе.

Почали йти колони, і з городу брата видно, куди вони йдуть, повз мій будинок ішли.

Ми нарахували по 110 танків в одній колоні. А було таке, що безперестанку йшли.

Настуся була біля мене, вона ні на крок від мене не відходила, боялася. Так ми пробули до 1 березня.

Ми почули постріли, глянули у вікно, то були якісь вогники. Так стріляли, так бахкали, і я почула свист. Брат кричить: "Всі в погреб!"

Коли ми добігли до погреба, дивлюся — меншої доньки нема, хоча вона завжди перша бігла. Я розвертаюсь, повзу, бо вони з танків обстрілювали будинки. Я на колінах повзла до Настусі. Вона сиділа біля шафи.

Взяла її за руку, і відчула, щось гаряче потекло. Я зрозуміла, що це кров. Вона нахилилася, зробила останній подих, і я почала кричати: "Настю вбили!"

Брат із племінником вискочили з погреба, мене забрали, закинули в погреб. Ми сиділи, поки закінчили обстріл, тоді вилізли. Мене не допустили до Насті. Вони її з підлоги підняли, поклали на диван. Я кричала, що, може, вона ще жива. Брат казав: "Любо, там пульсу вже повністю немає".

У Насті осколок влучив у праву сторону голови, у висок. Я сама це бачила.

Цим же уламком, що вбив Настю, брата ранило у голову.

Ми побачили, що сусідні будівлі горять. Брату друг каже, що нас не врятує ні погреб, нічого, що нам треба звідси тікати. Ми зібралися і пішли.

Настуся лежала на дивані. Коли ми йшли, я кричала, що треба Настю забрати, тому що згорить дім, я не зможу її навіть поховати. Брат сказав: "Дім не згорить, хай стоїть, ходімо".

Ми пішли до дачного масиву, там нас знайомий прихистив.

Вночі племінник із другом пішли й на тачці привезли Настусю.

О 4 годині ранку брат зайшов до мене в кімнату і каже: "Любо, ти тільки не кричи, Настя у дворі". Я вийшла, вона в тачці лежить, хлопці її в ковдру вкутали. О 8:30 ми повезли Настю на тачці та поховали недалеко — в піску на фермі.

На третій день до нас прийшли "гості". Їх четверо було, головний каже: "Ми шукаємо маму вбитої дівчинки". Вони знали, що дівчинка була вбита. Кажу: "Це я". Вони перевірили документи, вимагали вивести та показати їм старшу доньку Машу. Потім перевірили телефон, а коли я телефонувала нашим та розказувала, скільки колон іде, яка техніка йде, мене попередили, щоб я все видалила з телефону.

На другий день вони знов прийшли, вони вибачалися переді мною.

— За що?

— Вони сказали, що не винні, вони йшли мирно, не планували мирне населення чіпати, мовляв, наші просто їх спровокували.

Я їх спитала: "А від чого ви нас визволяти прийшли? Ви мене прийшли визволити від моєї дитини? Ну, нема тепер дитини. І як мені жити далі?"

Я зібрала речі, взяла Машуню і пішла додому. В Настусі було три коти, вони й зараз є. І ось коли ми зайшли в хату перший раз, коти забігли та вскочили на Настусин диван. Вони таким криком кричали! Я їм сказала: "Нема її більше". Так ми залишилися вдома.

Потім 18 березня я пішла до їхнього головного і попросила дозволу перепоховати Настю. Вони мені дали добро, навіть допомогу пропонували. Я кажу: "Мені не потрібна ваша допомога, мені просто дайте коридор, щоб ми пройшли по вулиці так, як положено при похованні, щоб люди бачили, щоб люди провели".

Звісно, вони нас супроводжували до кладовища і назад супроводжували.

Коли готуаалися до поховання, мені сусідка каже: "Любо, давай я її помию". Я кричала: "Як? Це моє дитя, я її митиму". Вдягла їй весільну сукню, фату свою, і повезли. Дякувати, люди повиходили, хто міг.

— Це були другі похорони вашої доньки. Як сталося третє поховання?

— 3 травня була ексгумація. Я просила, на всю країну кричала: "Поможіть, щоб не викопували, я не зможу більше". Мені наша секретарка подзвонила, каже: "Любо, за годину приїдуть викопувати Настю". Дістали. На другий день я її вже забрала і поховали вже востаннє.

Знаєте, я дуже боялася народжувати Настю, я боялася, що і друга дитина буде хвора. Настуся поспішала жити. Вона була така життєрадісна, вона за все хапалася. Де який гурточок, вона: "Мам, я хочу теж". Або: "Мам, я тобі те поможу". Вона була моя опора. Я з нею завжди розмовляла як з дорослою. Кажу: "Доцю, мами колись не стане, ти ж розумієш, наша Машуня хвора, ти будеш її доглядати".

Тепер опори немає. Не знаю, як буде. Але мушу жити.

— А це правда, що вам пропонували виїхати за кордон?

— Так, пропонували до Болгарії. Я відмовилася, я не змогла. Як я від могилки поїду? Настя лежить тут, як я поїду?

Так я кожен день до неї ходжу, розмовляю, мені легше. А поїхати, я все одно від горя свого не втечу нікуди...

***

У Надії, Ганни, Олексія, Люби — спільне горе. Наприкінці програми вони висловили слова підтримки, як жити далі.

Любов Столюк: Терпіння, надії та не забувати.

Надія Степаненко: І молитись. Ми нічим їм не можемо допомогти, тільки пам'ятати про них і молитися. Все, що нам залишається. І обов'язково жити, бо в кожного з нас є для кого жити. От в мене внучка залишилася, інші внуки є. Може, дасть Бог, потішать мене ще правнуками. А пробачити… Прощення нема нікому, хто зробив отаку біду нам.

Олексій Ігнатенко: Треба жити. Але жити так, щоб не соромно було. Пам'ятати своїх дітей, своїх онуків.

Ганна Прийменко: Допоки ми їх пам'ятаємо — вони для нас живі. Тому — пам'ятати.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Ракетний удар по Умані: історії живих і загиблих мешканців зруйнованого будинку у проєкті "Я не забуду"
• Має будинок з бункером і кінотеатром та зустрічався з Далай-ламою: як волонтер-мільйонер евакуював тисячі людей з гарячих точок
• Двічі переселенка: як 9-річна Лера Сакун допомагає ЗСУ
• Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"
• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"