Як живе наймолодше місто в Україні: "Неофициальный разговор" із мером Славутича Юрієм Фомічевим

Наймолодше місто України, де живуть тільки переселенці: "Це як раз місто для того, щоби жити та виховувати тут дітей". Скільки тут коштують квартири: "В середньому 10 тис. дол. коштує однокімнатна квартира". Звідки тут така кількість "нудистів": "Архітектори, щоб показати унікальність нашого міста, що воно нове, молоде, ніби голе, з нуля відбудоване"...

Цього разу "Неофициальный разговор" — із наймолодшого міста України. Зі Славутича, якому цього року виповнюється всього 35 років. Це місто-супутник Чорнобильської АЕС. Воно розташоване у 120 км на північ від Києва, але у 40 км від Чернігова, при цьому Славутич — це все ще Київська область.

Шостий рік керує містом 45-річний Юрій Фомічев. Мер родом із Миколаївської області. Має кілька вищих освіт. Дипломи Українсько-фінського інституту менеджменту і бізнесу та Національної академії держуправління при президенті України. Крім того, в активі Фомічева — навчання в "Ньюпортській бізнесакадемії" (Нідерланди) і програма навчання для України "Маршал План" (США) за фахом "будівельний менеджмент".

У Славутич майбутній мер закохався у 1993 році, коли приїхав погостювати до товариша. Через три роки переїхав жити до дружини Майї. Пара виховує двох синів — Єгора і Георгія, і доньку Єлизавету.

Ведуча програми — Карина Самохвалова.

Через трагедію — до відродження

— Атомград, місто-супутник Чорнобильської АЕС, анклав Київської області — дуже багато різних епітетів. Але коли проводили опитування серед місцевих жителів, то Чорнобильська АЕС навіть не увійшла в трійку асоціацій. Місто дуже сильно змінюється, з депресивного воно стає креативним. Що ви для цього робите?

— Напевно, Славутич починається ось із цього місця — це меморіал Героям Чорнобиля. І, здавалося б, місто виникло в результаті катастрофи, в результаті Чорнобильської трагедії, а далі зупинка атомної електростанції, втрата робочих місць, депресивний, практично, стан.

Славутич побудували 35 років тому, він привернув увагу людей із активною життєвою позицією. Сюди приїхали ті, хто шукав нову роботу, велику зарплату, житло. Це були люди, які не сиділи на місці, які були в пошуку. І на генетичному рівні їхні діти такі ж активні. І це нам допомагає змінювати код осмислення міста, хоча від Чорнобиля ми не відмовляємося.

Ми кілька років тому розробляли проєкт міста і спочатку намагалися відійти від тематики Чорнобиля. Мовляв, це депресія, трагедія, аварія. Але на якомусь етапі ми зрозуміли — не потрібно цього робити. Це впізнаваність у світі номер один — Чорнобиль знають всі. Так, через трагедію. І зараз ми говоримо: через трагедію — до відродження.

Місто Славутич — місто нових ідей. Це наш новий бренд, і ми намагаємося йому відповідати. Ми хочемо бути маленьким мегаполісом. Це наша стратегія, і цим ми живемо.

— І який план розвитку міста?

— Ми перша з усіх атомних станцій у світі, яка проходить процес зняття з експлуатації. Це будуть проходити всі. Без сумніву, рано чи пізно цей шлях пройдуть усі атомні блоки всіх атомних станцій у світі. І ми хочемо використовувати це, ми презентуємо себе як місто, яке готове ділитися знаннями. Як місто, яке може стати, в широкому сенсі, містом-університетом. Залучати сюди фахівців, які хотіли б отримати ці знання і наш досвід зі зняття з експлуатації АЕС та досвід ліквідації наслідків аварій. На жаль, вони у світі трапляються, наприклад, аварія десятирічної давності — Фукусіма.

Другий напрям — комфортність міста. Воно дійсно вийшло дуже комфортним, просторим, затишним і з дуже насиченою інфраструктурою.

— Спокійне таке місто.

— Ми в лісі, ніхто не заважає, і ми цим користуємося. Ми далеко від Чорнобиля. Ми, насправді, в лісі біля Чернігова. Крім чистого повітря, у нас класна питна вода. І комфорт Славутича в тому, що ми не розташовані на транзиті якихось шляхів, трас. Вся інфраструктура міста на 90% задовольняє потреби всіх жителів. Так, є те, чого не можна дозволити собі в маленькому місті — великі супермегацентри, кінотеатри сьогоднішнього формату. Але все інше у Славутичі точно є.

— Зараз усі готуються до опалювального сезону. Але ж кілька років тому через заборгованість склалася ситуація, коли Славутич могли відрізати від газу. І ви навіть могли позбутися посади.

— Я її можу з легкістю віддати в будь-який момент. Посада — це не самоціль. Я завжди кажу, що посада — це інструмент.

— Якось вплинула на вас ця ситуація?

— Ми стали сильніше, ми більш готові до таких речей. А ця історія мала продовження — у нас була повторна спроба відрізати газ, ми активізували місто, ми виставили свій блокпост, чергували, щоб ніхто не приїхав, не відрізав цю трубу. Ми боролися за себе.

Це непростий процес. Славутич залишився без містоутворюючого підприємства. Чорнобильська АЕС припинила генерацію енергії, і в цей момент ми втратили 8,5 тис. робочих місць. Це дуже непросто. Нам обіцяли певні преференції та підтримку держави, але ми розуміємо, що роки минають, пріоритети змінюються, і нам стає важче. Тому ми боремося за своє існування, і мені здається, нам поки це вдається.

— Кажуть, що після тієї ситуації ви жорсткіше стали. Мовляв, із місцевими комунальниками є домовленість, що неплатників відключатимуть від послуг.

— Ні, такої тенденції в Славутичі немає. Ми намагаємося контролювати максимально. І у нас же місто енергетиків, інженерів — а це недурні люди, і вони знають, як робити так, щоб споживати менше.

У нас є Сонячний кооператив — це новий досвід для України, аналогів в Україні немає. Створили його "вскладчину". Ми на дахах муніципальних будівель дали можливість розмістити сонячні електростанції. І їхніми інвесторами стали самі жителі. Сонячна електроенергія виробляється, за зеленим тарифом продається, і є навіть соціальна складова — 5% прибутку йде на міські проєкти, переважно, з енергоефективності.

Майбутня столиця семантичного сюрреалізму

— Славутич же став Малою культурною столицею...

— Так, і це не слоган, це статус. Ми до нього додаємо "перша" Мала культурна столиця України, тому що конкурс відбувся вперше.

Ми виграли конкурс "Культурні столиці України", який проводило Міністерство культури та Український культурний фонд. І стали першою Малою культурною столицею 2021 року (Великою культурною столицею України став Маріуполь, — ред.).

— І що дає вам цей статус?

— Ми проводимо низку масштабних, красивих заходів. Для маленького міста вони непідйомні за своїм масштабом без такої підтримки, але це дає нам шанс розвиватися далі. Взагалі, культурні події, креативна індустрія, напевно, це те, що малим містам в Україні потрібно сьогодні. Це те, що приваблює людей, приваблює туристів, приводить грошові потоки.

— А що таке "артрезиденція семантичного сюрреалізму"? І до чого тут Славутич?

— Ну, Славутич претендує на звання столиці семантичного сюрреалізму. Бачите, я спокійно вимовляю це словосполучення. А два роки тому я про це просто нічого не знав.

Ми провели в серпні фестиваль художників-сюрреалістів, архітекторів SESAM 2021 Poliklinika, дуже цікаві люди, дуже цікава творчість. І виявилося, що столиці семантичного сюрреалізму не існує. Ми подумали: а чому б нею не став Славутич. У нас є такий художник, який як раз у такому стилі малює.

Славутич — це, власне кажучи, мекка радянського постмодернізму. Місто будували 8 союзних республік, а зараз окремих країн. Будували кожна у своїй архітектурній традиції, і житлові масиви (вони у нас називаються "квартали") у нас кожен у своєму архітектурному стилі.

— А ви в якому кварталі живете?

— Я живу в Невському, він раніше називався Ленінградським, але його декомунізували. І довелося його перейменувати на Невський.

— І квартали у вас різнокольорові...

— Так, ось Єреванський квартал — тут переважає рожевий туф. Ті, хто був у Єревані, відразу розуміють, що це Вірменія, бо весь Єреван зроблений з такого каменю. А коли дощ і цей камінь мокрий, він дуже яскравий.

— А правда, що всього 13 кварталів? Чортова дюжина...

— Так, всього 13 житлових кварталів. Але є 14-й — там всього лише один номер, і це римо-католицький храм. Тому їх 14. Тобто ми пройшли цей "рубікон" — 13. А тим, кому не подобається число 13... У нас є інше — 8 республік, 8 країн, а 8 — це нескінченність, і ми думаємо, що це теж певний символ Славутича — нескінченність.

Місто для всіх

— Скільки коштує купити однокімнатну квартиру в Славутичі?

— Це не дуже дорого насправді. У нас ціни варіюються від 8 до 12 тис. дол. У середньому, 10 тис. дол. коштує однокімнатна квартира.

— А зарплата середня яка в місті?

— Понад 4 тис. осіб сьогодні працюють в Чорнобильській зоні, а там є певні доплати та зарплата трохи вище. Тому середня зарплата трохи вище середньоукраїнської — понад 18 тис. грн на місяць.

Тут дійсно є потенціал комфортного проживання. COVID це продемонстрував. COVID дав шанс малим містам заявити про себе. У нас були айтішники, інші фахівці, які можуть працювати онлайн. Вони приїжджали, орендували тут житло і в період локдауну, в період пандемії жили у Славутичі. Тому що тут комфортно, тут дійсно комфортно.

— Скільки отримує міський голова Славутича?

— У мене велика зарплата. Завдяки тому, що середня зарплата в місті досить висока. Інженер Чорнобильської атомної електростанції отримує ще більше, ніж середня.

Я отримую понад 50 тис. грн. Це дійсно багато для мера. Але я не вірю в мера, який говорить: "Я працюю за одну гривню". Або у яких зарплата 10 тис. грн. Це нереально, бо певна частина цієї зарплати все одно йде на якісь сувеніри, подарунки, презентації та все інше. У мера повинна бути гідна зарплата тільки для того, щоби він не думав про всілякі погані ідеї.

— Ще кажуть, що в наймолодшому місті України найбагатші пенсіонери. Понад тисяча людей із 25-тисячного загального населення отримують пенсію в 10 тис. грн.

— Понад 10 тис. грн. Ми сперечаємося з керівником обласного Пенсійного фонду, він говорить, що в Славутичі дуже великі пенсії. Я кажу: "Ні, в Славутичі пенсії нормальні, то у всій Україні вони маленькі". Тому у нас не великі пенсії, у нас реально нормальні пенсії.

— До речі, ви проводите також цікавий фестиваль Golden Fest — для тих, кому понад 50 років. Але на пенсію в Україні виходять у 60+, чи в Славутичі це якось по-іншому?

— У нас є категорії молодих пенсіонерів, бо це пов'язано з роботою в Чорнобильській зоні, з роботою щодо ліквідації наслідків аварії, тому є певні пільгові моменти. Але тут навіть не в цьому суть. Навіть 65, 70, 80, а є приклад — за 90 люди грають у великий теніс. І ці люди живуть повноцінно.

Наш фестиваль про людей, про спілкування, про емоції. Наприклад, у нас є майданчик для гри в петанк. Я не знаю, в якому місті України він ще є. Здавалося б, простий піщаний майданчик, на якому люди кидають кулі та проводять змагання. І це роблять славутчани не в межах фестивалю, вони це роблять на вихідних, їм подобається це, вони отримують від цього задоволення.

І ось у нас є дуже активна громадська організація "Не здаємося", вони й були ініціаторами проведення фестивалю Golden Fest у Славутичі. Вони відвідують такі заходи за межами України, в Європі, й привезли сюди таку традицію. І мені здається, що це абсолютно правильно, це навіть певний меморандум покоління, що в наймолодшому місті в Україні є фестиваль Golden Fest.

— Славутич від самого спочатку — це місто переселенців. А нинішні переселенці до вас їдуть?

— Ми відкриті. У нас є невелика кількість переселенців. Ми працюємо над проєктом облаштування житла для них, і запит на це є. Місто дійсно комфортне, дійсно класне. Якщо ми запропонуємо житло з хорошими умовами, або це буде компенсація держави, я думаю, що ми отримаємо набагато більше переселенців. Ми до цього готові. Весь Славутич — це переселенці. Тут корінних жителів віком понад 35 років немає.

— Ще ви — приклад, як можна існувати дуже мирно, у Славутичі ж понад 30 національностей.

— Понад 50 національностей на 25 тисяч жителів. Національних питань немає взагалі. Починаючи з мови: українська мова — будь ласка, російська — так, вірменська, грузинська, — все, що завгодно. Тому ми відкриті для інших людей.

— Що мене вразило, коли я шукала інформацію про Славутич — тут переважно діти інженерів, і тому дуже просунута молодь.

— Молодь, дійсно, класна. Вони на генному рівні проєктні. Ось цей парк — це їхня ідея. Здавалося б, у Славутичі з його інфраструктурою є все. Спорткомплекси, два басейни, кінноспортивна база, яхтклуб, Палац спорту, різні культурні будівлі. Чого ще не вистачає? А молодь вийшла зі своєю ініціативою — ми хочемо скейтпарк. І років 10 тому в маленькому містечку з'явився скейтпарк. У Чернігові, наприклад, в сусідньому місті, обласному центрі, він з'явився торік.

"Парк нудистів"

У Славутичі унікальну архітектуру використовують як магніт для розвитку малого туризму.

"Я вже згадував про нашу архітектуру, вона дійсно унікальна, і запит на це є. Це нішевий туризм — це туризм для тих людей, які захоплюються подібними речами. Ми намагаємося це трансформувати в більш різновекторний туризм — подієві речі, фестивалі, спортивні змагання. Ну і, безумовно, вивчення Чорнобильської зони, музей Славутича дуже цікавий", — розповідає Юрій Фомічев.

Славутич відвідують як внутрішні туристи, так і іноземці. Люблять це місто і блогери.

"Ми із задоволенням чекаємо туристів, звичайних людей, які вирішили просто провести вихідні в нашому місті, помилуватися унікальною архітектурою міста, нашими пам'ятками, які теж унікальні. У нас всі пам'ятники створені в одному стилі — "голі пам'ятники" називаються. Таку концепцію вибрали архітектори при будівництві Славутича, щоби показати унікальність нашого міста, що воно нове, молоде, як би голе, з нуля відбудоване. Тому в цьому унікальність", — пояснює керівниця департаменту стратегічного розвитку КП "Агентство регіонального розвитку" Олена Вялько.

Місто будувалося у 80-х роках, у період Радянського Союзу. Але архітекторам надали певну свободу. І вони її висловлювали, зокрема, в концепції скульптур, монументів.

"Кілька монументів у нас є. Є "Хлопчик, що садить дуб", є "Сім'я" — це теж повністю оголена скульптура, є "Хлопчики на березі". Тому іноді це називають "парком нудистів". Тут дозволили реалізувати цю концепцію в ті роки, що було, напевно, практично недоступно в інших містах, в малих так точно. І нам це подобається, і це й сьогодні привертає увагу", — доповнює міський голова.

Залучаючи інвесторів

У 2021 році в Славутичі відкрито перший в Україні муніципальний індустріальний бізнеспарк "Славутич". Площа будівлі — 1570 кв. м, вона розрахована на 10 виробничих приміщень і 10 офісних. Також Славутич має досвід спеціальної економічної зони (ВЕЗ).

"Ми намагаємося створювати умови, коли інвестору комфортно", — говорить мер Юрій Фомічев.

— У вас якась дуже цікава програма для інвесторів. Я маю на увазі ваш бізнеспарк, в якому дуже низька орендна плата.

— Дійсно, наш бізнеспарк пропонує сьогодні дуже комфортні умови оренди — 3,77 грн за квадратний метр готових приміщень — технологічних і офісних. І ми робимо це на комунальній власності, чого не робить ніхто в нашій країні точно. Це наше ноу-хау. Ми готові їм ділитися з усіма. Але бізнеспарк — це окрема історія, їй довелося б присвятити цілу програму.

— Можливо, це хороший досвід для розвитку тих же міст Донбасу, які через збройний конфлікт перебувають в складних умовах.

— Якщо ми говоримо про цю зону, то у Славутича є набагато кращий досвід і набагато ефективніший. Це спеціальна економічна зона "Славутич".

У період з 2000 до 2005 року тут діяв особливий режим оподаткування для інвесторів, які приходили сюди зі своїми інвестиціями, створювали робочі місця, створювали додаткову вартість і платили податки. Вони звільнялися від певної частини податків у період свого створення, податків на обладнання, яке вони возили з-за кордону. І таким чином ми створили понад тисячу робочих місць.

Мені здається, для Славутича було б не зайвим у нинішньому його стані повернути спеціальну економічну зону. Це єдиний правильний варіант. Ми повинні дати можливість преференцій для бізнесу, якщо хочемо його сюди залучити. Не хочу називати наше місто депресивною територією, скажімо — не приваблива для інвестора. Тобто територія, яка має менше можливостей. Ну, не можна порівняти Славутич із мегаполісом — із Києвом, із Харковом, із Одесою...

— Ви якось просуваєте відродження тут спеціальної економічної зони?

— Так, цей диспут ведемо постійно. І з Мінфіном, зокрема. Коли вони говорять: але ви ж розумієте, якщо будуть преференції, то ми недоотримаємо якісь податки до бюджету. Я їм у відповідь: так, тільки ви недоотримаєте від нуля — недоотримавши від нуля, ви все одно отримуєте нуль.

Якщо взяти Славутич, то за 5 років існування спеціальної економічної зони "Славутич" її суб'єкти заплатили до бюджетів усіх рівні в 4 рази більше податків, ніж отримали преференцій на початковому рівні. Треба це робити чи ні? Ось об'єктивна відповідь. Це ж математика.

— Була розмова про необхідність місця для поховання атомних відходів. Наскільки я знаю, Україна зараз захоронює їх у Росії. І такий проєкт планували біля Славутича, і що це теж як можливість місту поліпшити свій бюджет.

— Ми говоримо про відпрацьоване ядерне паливо. Ядерні відходи та відпрацьоване ядерне паливо — це абсолютно різні речі. Тому що відпрацьоване ядерне паливо має свій потенціал подальшого використання. Воно не використане на 100%. Технології сьогодні не дозволяють його виробити повністю. І в усьому світі є розуміння, що це потенціал енергетичний.

Ми давали згоду понад 10 років тому на будівництво централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива в Чорнобильській зоні, так само як інші території, що примикають до Чорнобильської зони — Іванківський, Поліський райони.

Розуміючи важливість цього, розуміючи, що Чорнобильська зона об'єктивно існує, вона нікуди не дінеться. І в України об'єктивно є потреба в атомній енергетиці. Понад 50% генерації електроенергії — це атомна енергія.

— А як жителі міста поставилися до такої ініціативи?

— Люди проголосували "за". Славутич дуже свідомий. Питання було щодо того, які гарантії, яка безпека, які технології, хто будуватиме, які терміни, які інвестиції? 10% вартості будівництва має йти на соціальні об'єкти трьох територіальних громад — Поліського, Іванківського районів і Славутича.

Лабораторія безбар'єрних рішень

— Славутич — перше місто, яке приєдналося до ініціативи першої леді Олени Зеленської "Без бар'єрів". Ви підписали Меморандум про розвиток безбар'єрної архітектури. Що це за проєкт?

— Ідея в тому, що Славутич стане лабораторією безбар'єрних рішень. Для простої людини безбар'єрність, напевно, це наявність пандусів для людей із інвалідністю. Хоча безбар'єрність — це певна філософія відносин насправді. Коли йде матуся з коляскою і їй потрібно перейти дорогу — їй має бути комфортно. Це безбар'єрність? Безбар'єрність.

— А у вас ціле місто таке, без бордюрів.

— Славутич йде шляхом заниження переходів через тротуари.

Взяти, приміром, наші велодоріжки. Вони були створені ще при будівництві міста. Будувалося місто, і будувалися велодоріжки. Такого в Україні ніде немає. Але ті, хто їх будував, напевно, не їздили на велосипедах, вони не розуміли, що бордюр заввишки у 20 см — це не комфортно. Це і є той бар'єр, який потрібно подолати велосипедисту.

Зараз ми реалізуємо великий концептуальний проєкт реконструкції велоінфраструктури. Все це змінюємо і робимо таку велоінфраструктуру, щоб людина, яка приїхала до Славутича поїздом, автобусом, автомобілем — сіла на велосипед і могла проїхати по всьому місту, не відчувши дискомфорту. Ось це і буде справжня безбар'єрність.

Насправді, це дуже великий пласт роботи, якою треба займатися системно. Ми зіткнулися з тим, що в Україні не так багато щодо цього питання експертизи. Хоча є всі рішення, є будівельні норми й усі розуміють, як це має бути зроблено. Ну, ось інший яскравий приклад — заниження бордюрів на пішохідних переходах через дорогу в Славутичі. Ось працівники, які це роблять, залишили висоту бордюру в 5 см. Запитуємо — навіщо? Ну, нам сказали. Що сказали? Ну, сказали занизити нам. Так навіщо ж ви залишили висоту?

Ось ми іноді не задаємо собі питання "А навіщо ми це робимо?". Ну, так написано, так сказали...

— А ви бордюри фарбуєте, до речі?

— Я вважаю це блюзнірством. Бордюри фарбувати не можна, але іноді активні жителі це роблять. Ми не можемо це заборонити. Вони ж це роблять через добрі наміри — зробити гарніше, а краса — річ дуже суб'єктивна. І тут сперечатися вкрай складно і вкрай важко.