Історичні паралелі між Голодомором та сучасною війною: про документальний фільм "Сімейний альбом" говоримо з режисеркою Мариною Ткачук

23 листопада в Україні вшановуватимуть пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 та 1946-1947 років. Цього дня на телеканалі "Дім" відбудеться прем'єра документального фільму "Сімейний альбом" про історичні паралелі між Голодомором та сучасною війною РФ проти України.

Як з'явився цей фільм, чию історію розповідає, і яке враження справляє на іноземну публіку, у "Ранку Вдома" розповіла режисерка стрічки Марина Ткачук.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Дякуємо, що підіймаєте такі важкі теми. Як з'явилася ідея створення документального фільму "Сімейний альбом"?

— Як кажуть, життя — це найкращий сценарист. Коли я дізналася історію нашої головної героїні — британської фотографині Самари Пірс — я зрозуміла, що це справжнє кіно.

Уявіть собі. 12 років тому. Лондон. Успішна фотографиня, яка шукає себе, та поняття немає, що таке Голодомор, що таке Україна. І ось вона випадково знаходить стару фотокамеру, і бабуся їй розповідає неймовірну історію про те, що ця камера належала її прадіду — австрійському інженеру Александру Вінербергеру, який випадковим чином у 1933 році опинився в Харкові та зробив найважливіші фотографії Голодомору.

І ось людина, яка теж є фотографом, дізнається таку свою родинну історію. Самара нам розповідала, що вона гуглила слово "голодомор". Вона не знала взагалі, що це таке, коли це було. І вона дізналася, що українці пройшли, що Україна пережила, скільки мільйонів людей загинуло.

І після того тема України стала її життєвою місією, і тепер Самара — наш амбасадор, тому що все, що пов'язано з її творчістю, — це про Україну.

Дізнавшись цю історію, я подумала, що було б дуже символічно поєднати обидві життєві лінії — Самари Пірс і Александра Вінербергера, і показати, що намір, який у 1933 році намагалася втілити радянська Росія, триває і сьогодні.

За злочин 1932-1933 років ніхто не поніс покарання. І саме тому ми сьогодні живемо у війні. Мені здається, що це дуже важлива паралель, і вона не всім очевидна.

— Над створенням картини ви співпрацювали з різними інституціями. Розкажіть про це.

— Фільм виробництва кінокомпанії Good Morning Films. Наш проєкт став переможцем мистецького конкурсу державного підприємства "Мультимедійна платформа іномовлення України", до складу якого входить телеканал "Дім". Тому фільм став можливим завдяки державній підтримці.

Також ми співпрацювали з Національним музеєм Голодомору-геноциду. А завдяки Українському культурному фонду наш фільм дубльований п'ятьма іноземними мовами, й він від сьогодні розлітається по світу і буде показаний в дуже багатьох країнах, навіть в таких, як Індонезія, Єгипет, Йорданія, Малайзія. Багато країн його покажуть, і таким чином іноземці дізнаються більше про нашу історію і про війну, у якій ми зараз живемо.

— Як відбувалися самі зйомки фільму?

— Фільм ми знімали рівно рік тому, у вересні 2023 року. Вочевидь, що ситуація на Харківщині за цей рік погіршилася. Я навіть не впевнена, що ми могли б зняти його вже зараз. Тому що в тих селищах, де ми знімали (а це було поблизу кордону з Росією), зараз відбуваються активні бойові дії. І наші герої, які змогли засвідчити правду в нашому фільмі, зараз поза зоною досяжності, ми не можемо з ним зв'язатися.

Нам пощастило, якщо можна так сказати, ми встигли разом із Самарою зафіксувати Харківщину, і те, що там відбувалося після деокупації. Нам пощастило записати кілька важливих інтерв'ю зі свідками Голодомору. Була 100-річна бабуся, яка померла на другий день після зйомок. Проте ми почули її, Самара сфотографувала, ми зафіксували для історії свідчення цієї жінки.

— Наскільки у світі зрозуміла ця паралель між подіями Голодомору, який відбувався тоді, і теперішньою війною Росії проти України?

— Думаю, що цей зв'язок неочевидний, на жаль, навіть багатьом українцям. Не всім очевидний намір Голодомору, навіть українцям. Дехто досі вірить в те, що всі голодували просто через неврожай.

Але кожен геноцид має намір. І це робилося для того, щоб знищити українців як націю, зламати опір українців. І ми хотіли у фільмі наголосити саме на тому, що ми не були просто безмовними жертвами — українці й під час Голодомору боролися. Про це не всім очевидно навіть в Україні. В збройних повстаннях проти Радянського Союзу в той час взяло участь близько мільйона людей. Тобто нас просто зламали, наш опір зламали.

І ми намагаємося пояснити іноземцям, що якщо ми не встоїмо цього разу, то до нас знову прийде Голодомор, вони будуть намагатися доробити те, що не доробили у 1933 році.

І коли іноземці бачать ці факти, бачать ці паралелі, це справді їх вражає. І нам це, з одного боку, приємно, як творцям фільму, бо ми, напевно, досягли своєї мети. Ми показали, що є зв'язок між цими подіями, є зв'язок в тому сенсі, що джерело цього зла не змінилося. І якщо Росію не зупинити цього разу, українці знову будуть помирати від голоду, від репресій. А це вже відбувається. І нам би хотілося достукатися до європейців, як це робив Александр Вінербергер, але тоді Європа його не почула.

— На вашу думку, для кого тема, що піднята фільмом, зараз більше потрібна — для українців, для співвітчизників, чи все ж таки для іноземців?

— Гадаю, що ми працюємо у двох треках. Найперше — це важливо для українців, тому що це просвітництво. Ми вже говорили про те, що не всі знають, чому стався Голодомор, що відбувалося, що ми насправді боролися, і саме тому у нас намагалися знищити. А деякі кажуть, що Голодомор не на часі, добудова музею Голодомору не на часі. Але це не так.

Ми повинні передусім для себе усвідомити, що якщо ми програємо в цій війні, ось що з нами знову буде.

Крім того, мені здається дуже важливим зафіксувати імена тих людей, які намагалися донести світу правду про Голодомор, і про те, що відбувалося з українцями. Александр Вінербергер — це була та людина, яка намагалася достукатися до Європи. Він не просто зробив фотографії. Він передав їх дипломатичною поштою до Австрії, стукався у всілякі інстанції, аби ці фотографії були опубліковані. Він залишив спогади, які ми також використали у своєму фільмі. Тобто він намагався бути тим одиноким голосом, який хотів протидіяти Сталіну. Але Європа дуже хотіла дружити з Радянським Союзом, тому ці фотографії приховували.

І ось ми маємо подібну ситуацію: не всі країни визнають, що проти України відбувається новий геноцид, хтось хоче дружити з Росією, комусь не хочеться псувати стосунки особисто з Путіним.

Тобто це очевидна історична паралель. І мені здається, що такі фільми, такі дискусії, такі розповіді дуже важливі. Саме тому наступного тижня ми з Самарою їдемо до Страсбурга, і будемо показувати наш фільм в Раді Європи, в Європарламенті. Ми сподіваємося, що наші посольства, які вже долучилися до цього процесу поширення правди, завдяки нашому фільму зможуть охопити якомога більшу аудиторію. І таким чином ми розкажемо людям трошки більше про Голодомор.

— Фільм був представлений на Варшавському кінофестивалі. Як його зустріла публіка?

— Там також було обговорення після показу, і ми також стикалися з проросійськими глядачами, які брали слово та говорили: "Що ви таке показуєте? Тут ніякої історичної паралелі немає". Але цікаво, що батли відбувалися між самими глядачами. Тому що після закидів, що немає ніяких історичних паралелей, слово брали поляки.

І ось один хлопець сказав, що він був волонтером в Бучі після деокупації Київщини, і особисто бачив цю паралель.

Були українці, які приходили та просто фізично вклонялися Самарі за те, що вона небайдужа, що вона намагається достукатися, відстоює нашу історію.

Тобто це було дуже емоційно. І це прекрасно, що є дискусія, що є обговорення, і відповідно є увага до нашого продукту і до нашої теми. Це дуже важливо.

Читайте також: Документальний фільм “Сімейний альбом” можна подивитися у кінотеатрах України