Історії про життя на його заході: інтерв'ю з авторкою книги "Там, де заходить сонце" Оленою Пшеничною

Книга "Там, де заходить сонце" — це історія про будинок для літніх людей. Це чесна розповідь про життя на його заході. Авторка книги журналістка, активістка Олена Пшенична об'їхала багато закладів для літніх людей, описала їх побут та зачепила найбільш болючу тему — старості. Чому на авторку ображаються читачі та чи варто рефлексувати про війну зараз, говоримо у "Ранку Вдома" з Оленою Пшеничною.

Ведучі — Ірина Хоменко та Костя Октябрський.

— Про що ваша книжка?

— Якщо говорити про сюжет, то це історія про будинок для літніх людей. Я їх називаю мої горобчики. Це літні люди, які живуть в будинку для літніх, власне, як місце, де збираються різні досвіди, різні історії, різні долі, різні рефлексії, з якими люди приходять на захід життя. Але в історії є головна героїня. Її звати Віра Петрівна. Вона колишня вчителька української мови, літератури. В силу певних таких життєвих обставин вона опиняється влітку 2022 року в цьому будинку для літніх. Вона вимушена будувати новий побут, стосунки з людьми, які так само як і вона, опинилися в будинку, які працюють в цьому будинку, з надією на те, що вона там не надовго.

— Чому вирішили працювати саме над цією темою?

— У мене є тут кілька імпульсів. По-перше, мені направду, як читачу і як глядачу фільмів, дуже подобаються літні персонажі. Це вже люди з великим багажем мудрості, спогадів, знань, рефлексій, характерів. Мені, як письменниці, цікаво про них розповідати, бо я можу робити їх об'ємними. Я можу з ними сперечатися, їм завжди є що мені розповісти. Це такий постійний діалог зі своєю уявною бабусею чи дідусем.

По-друге, тема старості є досить табуйованою в нашому суспільстві. Чесно. Ми собі живемо, ми такі молоді, потім ще раз молоді, потім дуже молоді, а потім раптом стаємо літніми. Далі ми бачимо літніх людей лише в чергах в "Ощадбанку" чи в поліклініці, і вони стають такими тінями людей. Мені хотілося показати, що в цьому будинку, де зібралися літні люди, життя триває на повну. Так, вони опиняються в певних обставинах, а проте вони живуть, сваряться, дискутують, люблять один одного, вони один з одним домовляються. Мені дуже хотілось надати їм тієї суб'єктності, яку часто ми, як суспільство літніх людей, забираємо.

Я старалася, щоб це було легко написано. Коли мене питають, який то жанр, то я кажу, що то смішне й сумне.

— Для кого ця книга написана?

— Я розуміла, що жодних гендерних упереджень, але все ж таки це більше для жінок старше 30 років. Це я так собі уявляла, приблизно, портрет читача. Коли я почала отримувати відгуки від людей, виявилося, що люди читають цілими поколіннями. Від наймолодших до найстарших. Зворушливо, коли мені присилають фотографії на яких бабуся сидить і читає мою книгу. Це мої золоті читачки. Я не уявляла, що літні люди теж будуть читати. Це для мене велика відповідальність.

В мене була така історія, коли на презентації у Львові встала жінка літнього віку і сказала мені, що ця книга про неї. Вона сказала: "Я прочитала вашу книжку, вона мені сподобалась, але я на вас дуже злюся". Я була здивована. Вона мені сказала: "Ви змусили мене поговорити з собою про те, чого я дуже боюся". В цей момент мені здалося, що, напевно, те, що я закладала, працює. Це як ніби ти говориш зі своїми страхами. Молодше покоління читачів мені про те саме кажуть. Ми читаємо і починаємо вести з собою діалог про певний період в нашому житті, в який ми воліємо не заглядати.

Це якраз про стигматизацію старості, про яку я сказала спочатку. Ми знаємо, що колись станеться старість, але ми про неї не хочемо думати. Ця історія зворушлива та смішна. Вона дозволяє тобі поговорити з самим собою про період, який рано чи пізно настане.

— Чи досліджували ви цю тему, перш ніж узятися за написання такої книжки?

— Я журналістка, і звикла досліджувати тему. Я б ніколи не написала про будинок для літніх як інституцію, якби я не відвідала будинки для літніх людей. Я від самого початку розуміла, що писати буду про приватний будинок для літніх.

Власне, це історія про приватну установу. Я не хочу йти, як я кажу, в "соціальну жесть". Я хотіла залишитись на території людини та зрозуміти, що людина переживає, опинившись в такому місці. В мене були "гастролі" приватними будинками для літніх у Київській області, де я спілкувалася з людьми та звертала увагу на всі деталі. Як висять одяг, де стоять капці, як вони проводять вільний час. Хотіла описати побут. Бо це не є таке страшне місце, як може нам здаватися. Місце роблять люди. Не місце робить людей, а люди роблять місце.

Коли приходиш, ти все одно відчуваєш тепло людей, які там живуть. Ти бачиш, як вони між собою взаємодіють. Мені б хотілося б, щоб це був таки один з кроків розуміння на рівні суспільства. Ми повинні починати говорити й про такі місця також.

— У цій книжці перетинаються дві дуже болючі теми — старість та війна. Як дають раду цим проблемам герої вашої книжки?

— Насправді ця історія була вигадана. Я її виносила до повномасштабної війни. Просто для мене повномасштабна війна стала імпульсом, що треба сісти й писати. Якщо ти щось хочеш робити, не відкладайте на завтра. Хочеш писати? Сядь сьогодні й пиши. Очевидно, я не могла собі уявити, що я пишу про обставини, де війни немає. Все, вона вже проросла в нас, в наш побут, в наші думки. Коли я починала писати, то я розуміла, що ці події відбуваються тут і тепер, влітку 2022 року.

Вочевидь, війна йде, але мені хотілося, щоб все-таки війна мала певну дистанцію від цього місця. Бо події відбуваються на півдні Київської області. Стареньким ми не показували новин. Тобто війна до них, звичайно, просочується, і вони, звичайно, переймаються, і вони до неї долучаються. Зокрема, волонтерять, намагаються теж бути корисними. Вони десь приблизно уявляють, що відбувається на фронті, в країні, але це такі маленькі промінчики, так би мовити, інформації, бо я їх бережу.

Звісно, вони рефлексують. Втім, там більше рефлексій, пов'язаних з їхнім життям, з їхнім сприйняттям себе в літньому віці, їхні стосунки з дітьми, якісь певні рефлексії з дорослими дітьми. Бо я особисто, як письменниця, боюся близько підходити до війни, до рефлексій. Мені здається, що ми маємо витримати певну дистанцію. Я її там намагаюся тримати. 

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• "Кіно — це потужна зброя": інтерв'ю з автором книги про історію українського кіно, колишнім програмним директором Одеського кінофестивалю
• Популярність у TikTok, хейт, написання книжки та прем'єра пісні: інтерв'ю зі співачкою Гелею Зозулею
• Поетична підтримка українців: про суть аудіоантології "Додому" розповідає контент-директорка Litcom Ірина Плехова
•  Спілкування в закладах освіти під час війни — корисні поради від психолога
• Книга "У тенетах загадкових історичних вбивств" викриває "білі плями" в історії: інтерв'ю з журналістом Сергієм Махуном 
• Безбар'єрність, психологічна реабілітація та стоматологія для військових: інтерв'ю із заступницею очільника Міністерства у справах ветеранів Оксаною Сивак
• Про фільмування нового проєкту "Міста", війну та батька Зеленського: інтерв’ю з ведучим Анатолієм Анатолічем
• "Знімати серіал "Під одним дахом" було непросто, але важливо": інтерв'ю з режисером Сергієм Сотниченком та актором Олексієм Нагрудним
• Збереження історичної пам'яті у проєкті MemoryCraft: інтерв’ю зі співзасновницею громадської організації "Валентність. Переосмислення" Валентиною Мержиєвською