"Кіно — це потужна зброя": інтерв'ю з автором книги про історію українського кіно, колишнім програмним директором Одеського кінофестивалю Антельмом Відо

Антельм Відо — француз, автор і перекладач, колишній програмний директор Одеського кінофестивалю. Дев'ять років він жив і працював в Україні. Він став свідком відродження українського кінематографа, тож вирішив написати книгу про історію незалежності українського кіно. Книга видана французькою мовою.Чи планує автор її перекладати, скільки працював над нею, яких сучасних режисерів та експертів залучав до створення проєкту, дізнавайтеся у "Ранку Вдома".

— Ви написали книгу про історію незалежності українського кіно? Чому саме цю тему ви обрали? Що вас пов'язує з українським кіно?

— Так, я жив в Україні дев'ять років. Спочатку як аудіовізуальний аташе у Французькому інституті, де я займався візуальними співпрацею між Францією та Україною. Після цього я працював сім років на Одеському кінофестивалі. Спочатку програмним координатором, потім програмним директором. За ці дев'ять років я мав нагоду бути свідком розвитку і навіть відродження українського кіно.  З початку 2010 року я спостерігав, як розвивається українське кіно. Ця книга присвячена ренесансу українського кіно. Включені події, які переживає Україна з 2013 року. Власне, це Майдан, анексія Криму, війна на Донбасі, повномасштабне вторгнення. В цій книзі я намагаюся розповісти, як кіно розповідає історію країни через маленькі історії: документальні, історичні, художні.

— Книга написана французькою. Чи плануєте ви її перекладати українською? Чи вона орієнтована на європейського читача?

— Є плани перекладати. Ця книга потрібна. Мені здається, що є ще одна книга про історію українського кіно. Втім,  історія цієї книги, тобто період про який писав Гусейнов, закінчився на початку 2000 років. Я відчував, що була потреба розказати історію сучасного українського кіно з періоду Майдану. Звісно, що книга орієнтована на французьку публіку. Я сподіваюся, що вона зацікавить й українців.

— Скільки ви працювали над книгою? З чого все почалося?

— Я працювала над книгою два роки. Почав писати її в березні 2021 року. Це було після того, як я залишив Україну. Я переїжджав до Колумбії та відчував, що мені потрібно задокументувати те, що я пережив й побачив за дев'ять років. Як я сказав у Франції, окрім Сергія Лозниці, українське кіно дуже мало відоме. Його показували на деяких фестивалів. Тому мені здалося, що потрібно висвітлювати історію та саме українське кіно. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я відчував, що ця книга дуже потрібна. У вересні 2022 року я знайшов незалежного видавця, який погодився видавати книгу. Після цього я вирішив завершити роботу. Книга була написана у лютому 2023 року.

— Чи зверталися ви до українських фахівців під час написання книги?  Чи це суто ваш погляд, ваш досвід?

— Так, я звертаюся до українських кінопрофесіоналів. Розкажу коротко про зміст книги, для розуміння. Перша частина — це панорама сучасного українського кіно. Через стан кіноіндустрії, через динаміку українського короткометражного та документального кіно, через жанрове кіно.  Там також багато про Одесу, як місто де розвивався кінематограф. Друга частина — це "Фабрика оповідей". Там я розповідаю про українське кіно як постколоніальне кіно, про мовне питання в українському кіно, про появу потреби патріотичного кіно, а також про Донбас крізь призму війни. Третя частина присвячена 13 важливим українським фільмам. Там є документальні та художні стрічки. Четверта частина — це 10 інтерв'ю з важливими сучасними українськими режисерами. Це Наріман Алієв, Роман Бондарчук, Катерина Горностай, Аліса Коваленко, Антоніо Лукіч, Марися Нікітюк, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Марина Степанська, Ірина Цілик та Валентин Васянович. Тож, так я звертався до експертів. Я також звертався до кінокритика, режисера та фахівця "Довженко центру" Станіслава Битюцького. Для мене було дуже важливо почути їхні думки. Насправді я розпочав з інтерв'ю, коли я писав книгу, і це мені дало дуже багато матеріалі для створення інших частин. Я дуже дякую їм за інтерв'ю. Я почав записувати їх у березні 2021 року. Завершив у січні 2023 року. Деякі інтерв'ю я брав після початку повномасштабного вторгнення, і деякі інтерв'ю були записані в складних умовах.

— Якою є динаміка розвитку сучасного українського кіно в умовах повномасштабної війни? Ви слідкуєте за цим? Можливо сталися якісь цікаві вам відкриття останнім часом?

— Оскільки я не живу в Україні понад три роки, то мені складніше слідкувати за цим. Втім, я продовжую це робити. Через війну багатьох професіоналів забрали в армії, дехто пішов сам та воює. Деякі з них потрапили в полон, деякі загинули. Це втрати як для українського кіно, так і для всієї країни. Приклад фільму "20 днів в Маріуполі" показовий.  Деякі режисери, з якими я записував інтерв'ю, зізнавалися, що сумніваються у тому, чи треба робити кіно під час війни. Вони думали, що це не так важливо, як фізично захищати країну на фронті. Деякі вважають, що навпаки зараз дуже важливо задокументувати злочини Росії. Тобто знімати документальне та художнє кіно, щоб Україна мала голос на світовій арені. Приклад фільму "20 днів у Маріуполі" якраз довів, що кіно важливе під час війни. Промова Мстислава Чернова під час вручення "Оскара" зачепила весь світ, вона була дуже сильною. Така робота необхідна, щоб свідчити про всі злочини. Тож я вважаю, що кіно — це потужна зброя, попри те, що зараз складно з фінансуванням. Я вірю, що українське кіно буде жити та перемагати.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• Агресія, залежність та ігротерапія: психологиня пояснила, чи потрібно батькам обмежувати дитячі ігри
• Історії про людей та психіатрію: розмова з авторкою книги "Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію" Христиною Шалак
• Благодійний проєкт фонду "Зграя" конвертує книги у допомогу ЗСУ: інтерв'ю з волонтеркою громадської організації
• Залежність психічного стану від фізичного: тренерка Аніта Луценко пояснила, як це працює