Фільм-експедиція "Воїни науки": про українських полярників на фронті та в Антарктиді говоримо з документалістом Геннадієм Куркіним

У гостях "Ранку Вдома" — журналіст і документаліст Геннадій Куркін. Він є автором нової стрічки "Воїни науки", що розповідає про науковців-полярників, які в часи великої війни продовжують свої дослідження та захищають Україну.

Геннадій Куркін розповість, як з’явилася ідея фільму, скільки часу він провів на станції "Академік Вернадський" і які враження залишила в нього подорож до Антарктиди.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костянтин Октябрський.

— Давайте почнемо з того, як з’явилася ідея створити фільм про українських полярників?

— Ми можемо почати з того, як ця ідея могла не виникнути. Бо ж ніякого натхнення в нас, професіоналів, нема — є необхідність.

Я чув голоси, які казали, що треба припинити наукову діяльність в Антарктиді, взагалі зупинити її та віддати ці гроші Збройним силам України. Це майже правильно, але ж це брехня.

Я сподіваюся, що у своїй стрічці довів, чому це брехня. Одразу перепрошую, бо тільки вивчаю українську мову — я народився в Латвії й уже три роки поспіль з українцями.

— У вас чудові успіхи! Скільки часу загалом ви провели на станції "Академік Вернадський"?

— Два місяці й приблизно тиждень на те, щоб оговтатися.

Від Києва до Антарктиди ми спочатку їхали автівкою до Польщі, потім — до Франції, Парижа, далі — Сантьяго-де-Чилі, із Сантьяго-де-Чилі до південніших островів, Магелланових, і зрештою на нашому славнозвісному криголамі “Ноосфера” дісталися антарктичної станції "Академік Вернадський".

Я зараз вам це розповідаю й сам не вірю, що все це вдалося здійснити.

Дозвіл отримати — це окрема історія, але ж отримати довіру людей… Якийсь там журналіст з Латвії зі своїми камерами. Ми ж їм не потрібні, і спершу нам не довіряли.

Але я це зняв і отримав неймовірні емоції від наших науковців.

— Як там? Розкажіть про свої враження.

— Звичайно, це неймовірна краса і важка праця — люди роблять неймовірні речі. Кожен день ви заглядаєте у свій телефон і питаєте про погоду, а це роблять українці — кожен день. 

30 років поспіль, кожні три години, українці з наукової станції "Вернадський" відправляють звіти погоди на Грінвіч.

— Яка була температура?

— Було сонечко. Нам пощастило — невеликий мінус, до мінус 8, мінус 7, але ж буває й до мінус 60 градусів. Але був і нереальний вітер — камеру виривало з рук на раз.

— Ще питання про побут: як ви жили ці два місяці, де спали, що їли?

— Ми спали на криголамі “Ноосфера”. А їли — матуся зробила бутерброди та сирники на два місяці.

Я скажу вам так — все це можна побачити у стрічці, але кухня там неймовірна.

Ти стаєш настільки голодним за добу, але їсти не хочеш, поки майже не впадеш, бо хочеш знімати, знімати, знімати і працювати. Розумієш, що двічі дістатися до станції "Вернадського" і зняти щось справжнє, що піде на користь Україні — це важко.

Такі часи — треба цим користуватися і бути корисним державі.

— Давайте поговоримо про ваш фільм. Яка його основна ідея?

— Я вже казав, що чув ці голоси, які говорять, що треба зупинити наукову діяльність і віддати ці гроші на Збройні сили України. 

Як Офіс президента і очільник Антарктичного центру Євген Дикий мали б вирішити питання війни, віддавши ці гроші? Віддали б і одразу все вирішили? Ці гроші, в порівнянні з затратами, які йдуть на війну, — це просто ніщо. А втратити все це можна моментально. 

Втратити і більше ніколи не потрапити в цей найелітніший клуб у світі, де науковці працюють разом з Польщею, Німеччиною, Америкою — всі вони були на нашому криголамі.

Це співпраця, яку, щоб налагодити, треба роки і навіть десятиліття. 

— Яка історія або які герої у фільмі вразили вас найбільше?

— Я вам зараз розповім, може й не варто, але все одно. Андрій Зотов — це морський біолог. Там були і фізики, і озонометристи, і геофізики. Я чомусь вирішив, що він зі мною поспілкується, і це буде головна мета моєї подорожі.

Хоча, звісно, він не єдиний — багато людей зі станції "Вернадського" залишили наукову працю, взяли до рук зброю і відправилися захищати Україну.

І от я вже дістався станції "Вернадського", сиджу в найпівденнішому барі у світі “Фарадей”, і підходить до мене Андрій Зотов і каже: "Дивися, я з тобою можу поспілкуватися, як чоловік з чоловіком, але ж ніякого інтерв'ю не буде. Я не буду працювати з тобою, як з журналістом. Бо я вважаю, що твоя праця не важлива — ця стрічка нічого не доведе".

Ця людина отримала п'ять поранень на фронті, ледве вижила, науковець, і так відбувається… Він ненавидить слово "Герой", але ж так і є. І мене це не те щоб вразило — мене це вбило.

Дивіться, витратити стільки державних грошей і часу, дістатися до станції з камерами, а місце було тільки на двох — мене і на мого оператора, і ця людина, яку я поважаю ще не знаючи, каже, що спілкування немає сенсу, бо його підставив журналіст з Wall Street Journal.

Ми потім знайшли цього журналіста, спілкувалися з ним…

Але ж наскільки цікава ця закрита спільнота однодумців.

І от часто журналісти питають: "Ці подвійні ролі. Як це відбувається, що науковець залишає свою працю і йде на фронт?”. Але це відбувається нормально — як повсякденність. Це українці.

Я захоплююсь вашою нацією саме тому, що це відбувається як норма і не можна поводитися інакше.

— Де і коли можна побачити стрічку? 

— Це найважливіше запитання. Триває фестивальне коло, і деякі фестивалі ставлять умову, що не можна викладати фільм на інші ресурси, але це сто відсотків відбудеться.

Читайте також: "Історія двох фотографій": зворушливу стрічку про перші дні війни, захист Києва та героїзм курсантів обговорюємо з її авторами