"Історія двох фотографій": зворушливу стрічку про перші дні війни, захист Києва та героїзм курсантів обговорюємо з її авторами

На телеканалі "Дім" відбулася прем'єра документального фільму "Історія двох фотографій" — стрічки, яка розповідає про події великої війни та історії курсантів військових навчальних закладів, які з перших днів стали на захист України. Тож, зустрічаємо у "Ранку Вдома" — автора сценарію та продюсера Олександра Дріза, режисера Костянтина Коновалова, а також генеральну директорку Національного центру захисту інформаційного простору України Ольгу Дудченко.

Творці фільму детально розкажуть, як виникла ідея цієї важливої для України та світу стрічки, яка її головна мета та як склалася доля головних героїв.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Які події лягли в основу стрічки “Історія двох фотографій”?

Олександр Дріз: “Історія двох фотографій” виникла, коли курсанти Військового інституту телекомунікацій та автоматизації вирушили на захист міста Ірпінь, а разом із ним — і нашої столиці.

Цей виш носить ім’я Героїв Крут, і символічно, що саме ці курсанти через 107 років опинилися на такому ж фронті, як і молоді крутяни.

У 1918 році це була Юнкерська школа, і саме її вихованці також йшли на захист України.

Режисер Костянтин Коновалов разом із головним героєм фільму полковником Олегом Петровським звернулися до мене ще й тому, що у свій час я також закінчив цей навчальний заклад. Тоді він називався Військовим училищем зв’язку, і для мене ця тема, безумовно, рідна.

Я щасливий продюсер, який зміг зняти фільм про власну альма-матер.

Ми взялися за реалізацію цієї ідеї. Одразу скажу — було важко. Особливо через нестачу фінансування: ми подавалися на багато конкурсів, вигравали їх, але з коштами постійно була проблема.

Попри це, зйомки ми почали ще у 2022 році, одразу після подій в Ірпені. І завдяки такій організації, як Центр захисту інформаційного простору України, нам вдалося реалізувати цей проєкт. 

— Пані Ольго, як ви долучилися до створення цього фільму? 

Ольга Дудченко: Пан Олександр звернувся до Міністерства культури, щоб профінансувати цей проєкт — був відповідний конкурс, і продюсерський центр For-post переміг. Так ми розпочали спільну роботу.

Ми, як державне підприємство, раді, що змогли реалізувати цей проєкт.

Сподіваюся, що цього року разом із Міністерством культури та стратегічних комунікацій зможемо втілити ще багато подібних ініціатив.

Фільми, які висвітлюють героїзм наших хлопців, надзвичайно важливі, і їх має бути якомога більше. Ці події повинен пам’ятати кожен українець, і ми маємо залишити згадку про них для наших нащадків.

— Костянтине, яка головна ідея та мета фільму?

Костянтин Коновалов: Передусім, головна ідея та мета полягала в тому, щоб показати щирих молодих людей, які захищали Україну, виносили з вогню немовлят і рятували цивільних.

Друга мета — показати, як на той час реагували наші сусіди, громадяни цивілізованих країн на події, що відбувалися в Україні.

Медіа має величезний вплив на суспільство, особливо під час цієї війни — найбільш задокументованої війни з усіх воєн, що були до цього.

Тому ці дві фотографії, що з'явилися в перші дні війни, коли їх опублікували на всіх шпальтах, а також у Instagram президента України, на CNN і в журналі Time, справили величезний вплив на суспільство — як українське, так і на сусідні країни, які нам допомагали.

Саме цей образ українського воїна-захисника вплинув на надання допомоги Україні: будь-який голова уряду країни орієнтується на своїх співгромадян і має бачити їхню реакцію на події, а вже потім приймати рішення.

Тому ці фотографії настільки важливі — вони були дуже доречні в той час, і їхня щирість і зворушливість сприяли тому, що Україна почала отримувати допомогу та підтримку.

— Як вам працювалося над сценарієм, знаючи, що йдеться про реальні події?

Олександр Дріз: Цей фільм створений, ніби з двох частин. Перша частина безпосередньо про події 2022 року, а друга — це сьогоднішні дні та ці молоді хлопці, які вже не просто курсанти, а офіцери, а дехто з них — навіть старші лейтенанти.

Виходить, що ми провели паралель між сучасними подіями, а також паралель з подіями 107-річної давнини, коли були крутяни — це своєрідний переклик часів і героїв.

І тепер є нова, невеличка історія про цих хлопців, які зараз захищають державу професійно.

Цей фільм важливий для міжнародної аудиторії, бо жоден у світі навчально-військовий заклад не мав таких умов, як ці хлопці, які прямо зі шкільної скам'ї потрапили не на якусь військову практику, а в реальну війну.

Це цікавий приклад і унікальна історія, що трапилася з їхніми однолітками в Україні.

— Пані Ольго, що найбільше вразило вас після перегляду фільму?

Ольга Дудченко: Для мене це дуже емоційна і близька історія, тому що ці події відбувалися за кілька кілометрів від мого будинку, і кожного дня я їжджу через Романівку та бачу цей міст.

Ці хлопці такі молоді, і їхній героїзм вражає.

Мій старший син їхнього віку, тому це дуже близько мені й хвилююче.

– Юлія, головна героїня цієї фотографії, чи продовжуєте вона спілкування з військовим, який допоміг їй у той момент?

Олександр Дріз: Я б хотів, щоб Костянтин розповів про це, бо він знає. І дійсно, вони спілкуються — це є в нашому фільмі. На жаль, Юлія захворіла, у неї грип, і сьогодні вона не змогла бути тут з нами. 

Костянтин Коновалов: Я одразу сказав, що в концепції цього проєкту ми маємо знайти людей, зображених на фотографії.

Спочатку до мене звернувся полковник Олег Петровський, сказавши, що це він на першому фото, але я відповів, що не треба розповідати про це одразу — потрібно створити інтригу, адже це фільм. 

Він має тримати глядача, викликати емоції, тому ми ведемо наче кінематографічне журналістське розслідування: хто на цьому фото? І маємо поступово до цього дійти.

Так ми показали фотографа, Тімоті Фадека, що зробив другий знімок, і дізналися, хто ці люди на обкладинці журналу Time.

Курсант Владислав Мацько, який несе дитину, її мама Юлія Павлюк, жителька Ірпеня, а дівчинку звати Емма. І що я хочу сказати? З Еммою зараз все добре.

— Яку фотографію ви б хотіли показати сьогодні світові, щоб вона викликала той самий ефект, як і ці?

Олександр Дріз: Тут я теж хотів би, щоб Констянтин розповів. Річ у тім, що в нашому фільмі є порівняння з фотографією часів Другої світової війни.

Костянтин Коновалов: Так, є відома на весь світ фотографія часів Другої світової війни, коли американський капітан МакМагон з німецькою дівчинкою на руках переходить міст через річку Ельбу.

Наскільки є циклічність, що це сталося знову, але вже в Україні. Тоді цивілізовані країни боролися з нацизмом, і саме це відбувається і зараз.

Але яку б я фотографію хотів зробити?

Щоб ці всі персонажі наших фото — Олег Петровський з дитиною на руках, Юлія та Влад Мацько з дитиною на руках — всі вони були живі і здорові, і щоб усе в них було добре.

Читайте також: Книга "Коли не стукають у двері" зібрала 25 особистих історій про російську окупацію — розмова з упорядником видання