Документалка "Найс Лейдіз": про чирлідерок 50+, ейджизм і війну говоримо з режисеркою Марією Пономарьовою

"Найс Лейдіз" — документальний фільм про харківську команду з чирлідингу, яка сміливо ламає стереотипи про жінок 50+. Найстаршій учасниці — 75 років, і всі вони доводять, що вік — не перешкода, щоб залишатися активними, стильними й надихати інших. Як ця історія перетворилася на кінострічку, розповідає режисерка та сценаристка Марія Пономарьова у програмі "Ранок Вдома".

Ведуча — Ольга Фанегей-Баранова.

— Як ви познайомилися з командою і чому вирішили розповісти їхню історію?

— Наше знайомство було в специфічному контексті ще у 2019 році, тобто до пандемії та повномасштабного вторгнення — трошки в іншому світі.

На той момент команда потрапила до Книги рекордів України як найстарша команда з чирлідингу, і це привернуло увагу журналістів.

Я була просто впевнена, що хтось уже знімає про них кіно.

Важливо й те, що я — феміністка і цікавлюся правами жінок, їхньою репрезентацією. 

Маю надію, що я доживу до віку моїх героїнь і не стикатимуся з тими проблемами, з якими стикаються вони, або мої родички, вчительки — інші знайомі старші жінки. Я відчула, що вони просто випадають із соціального контексту після 50–60 років — і не за власним бажанням.

Тому мені хотілося знайти форму й розповідь, яка була б трошки більшою, ніж просто про їхні спортивні досягнення.

— Складається враження, що ви знімали фільм із нуля. Чи використовували ви архівні матеріали?

— Звісно, ми вдячні команді за їхні архівні матеріали, бо на момент того, як ми з ними познайомилися, вони вже існували певну кількість років.

Дата заснування команди — лютий 2016 року, і вони вже встигли поїздити, були на різних чемпіонатах, включно з Хорватією, Нідерландами, Японією.

Цей архівний матеріал нам допоміг, але глядачі побачать, що архівний матеріал — це тільки початок фільму, бо наші власні пригоди з командою, всі ті, що були до вторгнення…

Мені завжди хотілося, щоб було зрозуміло, що це моя команда молодших жінок знімає команду іншу — старших жінок, тобто не хотілося робити з цього якийсь об'єктивний фільм, в якому ми просто розказуємо, що є така от команда.

— Ви говорите про фемінізм і сексизм, але тут проявляється й ейджизм. Як ці явища пов’язані?

— Ейджизм, на жаль, іде в комплексі з сексизмом, що застосовується щодо жінок з раннього віку, а ейджизм — коли стає очевидно, що їхнє фертильне вікно закінчилося, — ніби цінність жінки пов'язана лише з її привабливістю.

Ми, жінки, розуміємо цей ризик і начебто маємо боятися старіння.

Весь контекст маркетингу — креми проти старіння, будь-що проти старіння — так і кажуть нам, що старіння — це начебто щось, чому ми маємо пручатися.

З іншого боку, старші жінки нібито мають виконувати доглядальницьку функцію, це теж частина нашого суспільного контексту.

Ми не маємо настільки сталу соціальну допомогу, як, наприклад, в інших країнах, де жінки, якщо вони стають бабусями, не обов'язково мають весь свій час присвячувати онукам.

Так було і з деякими героїнями з команди Nice Ladies до вторгнення — вони шукали баланс, бо ти належиш сама собі.

Звісно, ти можеш обирати бути бабусею, і це прекрасний вибір, але мати вибір не бути бабусею певний час свого тижня — це теж абсолютно прекрасно.

Драма нашого фільму полягає ще й у тому, що після повномасштабного вторгнення багато людей втратили цей момент вибору.

Жінки тепер закривають певні функції, які виконували чоловіки.

Усі функції помінялися чи зсунулися, але, звісно, ми не думали про це, коли починали працювати над фільмом, і стикнулися з багатьма викликами, бо не було варіанту продовжувати робити той самий фільм, який ми придумали собі на початку.

— Що змінилося в житті героїнь після початку повномасштабної війни, і як це позначилося на фільмі?

— Станом на 2025 рік я більше ніж 10 років живу в Нідерландах і для мене це теж був інший виклик.

Фільм у виробництві Нідерландів і України, але на момент початку вторгнення я була далеко від своєї країни і, як і інші українці, намагалася зрозуміти, що з нашими родинами.

Багато речей отримали зовсім інший характер і членкині колективу і команди Nice Ladies мали різні сімейні обставини, професійні обов'язки, і вони робили вибори.

Хтось виїхав, як Світлана (одна з героїнь фільму), з сім'єю, бо її чоловікові було 70 років на момент 2022 року, і вона виїхала заради онука з двома доньками.

Це було складним моментом, бо Світлана не знала нікого за кордоном, і якби ми не знімали фільм, вони б опинилися в розподільному центрі в Польщі і, можливо, б там і лишилися, а так — вони потрапили в Нідерланди. Інші учасниці теж в різних країнах: Австрії, Чехії, Німеччині. 

Хтось був у Харкові, а хтось певний час в Івано-Франківську чи Полтаві, тобто наш фільм змінився, і коли нас спитали "що ж тепер?", ми мали на льоту переформатовувати фільм.

Хоча завжди мали бажанням робити його таким, як “Хор” — висвітлювали різні історії героїнь. 

Але я зрозуміла, що, як режисерка, не маю права розказувати про досвід людини, яка жила все життя в Харкові й лишається в цьому місті, бо сама не маю такого досвіду.

Я людина, яка давно живе в Нідерландах, і ми допомагали одній з героїнь — її досвід трошечки схожий на мій, зовсім різний, але я розуміла, що маю більше етичного якогось дозволу розказувати про цю історію.

Фільм змінився тематично.

Звісно, команда мала план їхати на чемпіонат Європи, і вони поїхали на виступ, але це був вже зовсім інший виступ — з іншими ризиками та іншим контекстом. 

Бачите, я не зовсім розповідаю, як змінився фільм, бо хочу, щоб люди самі прийшли й подивилися. 

Іноді твої власні ресурси не дозволяють охопити все, і не тому, що ми чогось не хотіли — а тому, що з’явилися нові обставини, і я звинувачую в цьому Російську Федерацію. 

Читайте також: "Найцінніший вантаж": про створення зворушливого мультфільму розповідає французький режисер Мішель Азанавічус