Депортація кримських татар: як радянська влада розпочала один із найстрашніших геноцидів XX століття

Цьогоріч минає 82 роки від початку геноциду корінного народу Криму. У 1944 році кримські татари стали жертвами жорстокої політики депортації зі своєї батьківщини — Криму. Масове виселення призвело до смерті тисяч невинних людей від голоду, хвороб, важкої праці та насильства.

Як радянська влада намагалася стерти з лиця землі корінний народ Криму — дивіться у сюжеті програми "Ранок Вдома".

Травень 1944 року. Радянські війська вибили нацистів з Криму, але для корінного народу півострова терор лише почався. Сталінський режим звинуватив цілу націю в абсурдному колабораціонізмі та ухвалив рішення про її повне виселення. 

“Кримські татари зрадили Батьківщині, дезертувати із частин Червоної армії. Кримські татари активно співпрацювали з німецькою окупаційною владою”, — йшлося у постанові Державного комітету оборони №5859сс “Про кримських татар”.

Це був початок одного з найстрашніших геноцидів XX століття.

“О 3:00 та 4:00 у будинки до кримських татар вривалися бійці НКВС. По три людини ім'ям Радянського Союзу виголошували: “Ви зрадники. Ви виселяєтеся в інші регіони країни”. Люди були розгублені, бо вони не розуміли, що взагалі відбувається”, — розповідає історикиня Гульнара Абдулаєва.

Все життя мусили зібрати за пів години. Тих, хто чинив опір або не міг іти, — розстрілювали на місці. Людей заганяли у товарні вагони для худоби, без води, без їжі, у жахливих умовах. Вони їхали тижнями.

“Наприклад, як згадує моя бабуся, якій на той час було 10 років: коли їх депортували, їх заганяли у вагони, і лише потім вони розуміли, що ступають на “гній”, що там було дуже багато мух та іншого… Тобто це була повна антисанітарія”, — ділиться вона.

Кінцевою зупинкою для більшості з 200 тисяч депортованих кримських татар став Узбекистан. Решту — розкидали по Казахстану, Таджикистану, Уралу та тайзі. Людей висаджували посеред голого степу чи гір без жодних умов для життя, селили в дірявих бараках, землянках або залишали просто неба. 

“Я народився в Самарканді в 1957 році. Я багато про це раніше і писав. Я думаю, що через це пройшли всі діти мого покоління. Я зараз говорю про покоління тих дітей, які народилися в тих людей, які безпосередньо були вигнані з Криму. Не було такої родини, де б кожного вечора не говорили про Крим та про те, що ми обов’язково повернемося”, — пригадує голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

Трагедія народу складається з мільйонів особистих драм. Для цілих поколінь, народжених у вигнані, Батьківщина довго залишалася лише словом із розповідей батьків. Словом, за яке карали та мрією бодай раз побачити Кримські гори. 

“Моя мама, і думаю, що так було в багатьох родинах, нам не читала казки — вона нам розповідала про Крим. Ми це уявляли. Для нас це були казки, бо вона розповідала про гори, про ліси, про ці джерела, про школу, як вона ходила, про річку, де було дуже багато води, про місточок, і ми кожного вечора просили її розповідати про Крим”, — ділиться він.

Після депортації Крим розграбували. Майно з порожніх осель масово відправляли поштою до російських глибинок. Водночас радянська влада нищила ідентичність півострова: закривала кримськотатарські школи й інститути, руйнувала музеї, пам’ятки та цвинтарі. Уже восени 1944 року до спустошеного Криму почали масово переселяти росіян.

“Під час депортації у перші роки заслання загинуло 46,2% чисельності кримських татар — це практично половина. Це дуже багато. Тут був справжній геноцид. А я взагалі дивуюся своєму народові, тому що коли якась катастрофа трапляється, вони дуже консолідуються. І це, напевно, і допомагає якраз зберегти мову, зберегти релігію, зберегти свої традиції. Тому що це об’єднання дає таку силу, підсилює, і коли ти один одного підтримуєш, усе це і зберігається всередині. Тому що, я хочу сказати, навіть міжнаціональних шлюбів не траплялося на той час — тільки між собою, щоб зберегти народ. І тут уже не було такого, що хтось там, знаєте, з півдня або з півночі якось так. Головне, що це був кримський татарин і кримська татарка”, — пояснює історикиня Абдулаєва.

Майже пів століття знадобилося кримським татарам, щоб вибороти право повернутися додому, але спочатку дозволили не всім.

“Мої батьки прорвалися до Криму у 1968 році. Мені було 11 років. Тоді радянська влада, аби збити таку, ну, потужну хвилю кримськотатарського національного руху, оголосила, що тепер кримські татари можуть повертатися, але це буде якимось чином планово і все таке інше. Це був обман. Моїм батькам не дозволили повернутися туди, в гори, у село своє, де вони народилися. Нас поселили в Красноперекопському районі — це Степовий Крим”, — пригадує голова Меджлісу.

Здавалося, що в Криму все налагоджується і найстрашніше позаду, але 2014 рік показав: імперські амбіції Москви нікуди не зникли. Росія знову прийшла на кримську землю з терором — це відчувається і під час розмови з головою Меджлісу кримськотатарського народу. Ворог прямо зараз запускає дрони по Києву.

“Це було 5 липня 2014 року, коли я повертався після участі в засіданні Парламентської асамблеї ОБСЄ. Це дуже символічно, що ми зараз говоримо про 2014 рік, про 1944 рік, а за вікном, бачите, гуркіт цих вибухів — зараз іде російська атака”, — підсумовує Рефат Чубаров.

Повернення півострова — це питання нашої національної безпеки та відновлення справедливості. Пам'ять про 18 травня 1944 року нагадує: незасуджений злочин завжди повторюється, і зупинити цей терор можна лише повною деокупацією.

Читайте також: День пам’яті жертв політичних репресій: як сталінський терор забрав життя десятків тисяч українців