Чим відрізняються кобза та бандура: цікаві факти про сучасне українське кобзарство

У хвилини радості та смутку протягом понад трьох століть духовна та епічна традиція кобзарства супроводжує українців у боротьбі за свободу. Вона охоплює знання історії, мистецтво виконання, спосіб життя та виготовлення інструментів. У документальному проєкті "Кобзарство. Епічна традиція" сучасні кобзарі знайомлять із звичаями, репертуаром, інструментами та історією відродження української епічної культури.

Хранителі цінностей

Кобзарі — це українські народні співаки-музиканти, які виконували свої твори під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. Вони — не просто мандрівні музиканти, а хранителі народної пам'яті, історії та духовності. Протягом століть вони були "живою газетою" і голосом українського народу.

Традиційно кобзарі були незрячими. Існує легенда, що першими епічними співаками стали козаки, яким вороги викололи очі в полоні — замість шаблі вони взяли до рук інструмент, щоб надихати народ на боротьбу.

"Кобзарство — це дивовижне явище, що дійшло до наших днів. Кобзарі були переважно незрячими людьми або скаліченими. Тоді до незрячих ставилися по-особливому, їх вважали провідниками до вищих сил. Люди часто просили, щоб вони молилися за них, за їхню родину", — розповів представник Київського кобзарського цеху Ігор Безвербний.

"Кобзарями, бандуристами та лірниками переважно були незрячі люди. Вважалося, що здорова людина може собі заробити на хліб будь-яким способом, а незрячим людям відводилася ця ніша — музика. Другий момент у тому, що, оскільки вони втрачають зір, у них загострюються інші почуття, інші здібності. І вони набагато більш схильні до музики, наприклад, ніж звичайна людина зі зором. І, згідно з середньовічною традицією, вважалося, що вони ближче стоять до Бога", — додав цехмайстер Київського кобзарського цеху Микола Товкайло.

Кобзарі об'єднувалися в професійні організації — цехи — зі своїми статутами, ієрархією, традиціями.

Щоб стати повноправним кобзарем, потрібно було пройти навчання у майстра (від 3 до 6 років) і скласти іспит, що підтверджував знання репертуару та звичаїв.

Основу творчості епічних співаків складали:

• думи — епічні твори про героїчну боротьбу козаків проти загарбників;
• історичні пісні — розповіді про важливі події та героїв минулого;
• псалми та канти — духовні та побутові твори.

Кобзарі не просто розважали публіку, вони проповідували моральні цінності та зберігали національну ідентичність у періоди відсутності української державності. Епічні співаки використовували особливий арго — лебійську мову, щоб спілкуватися між собою таємно від сторонніх і влади.

У 1930-х роках радянська влада бачила в кобзарях загрозу як у носіях націоналістичної ідеології. У 1932-1934 роках у Харкові відбувся з’їзд народних співаків, який закінчився трагедією: сотні кобзарів і лірників було заарештовано та розстріляно. Ця подія увійшла в історію як Розстріляний з’їзд кобзарів.

Сьогодні традиції кобзарства продовжують жити. У Києві, Харкові та Львові діють сучасні кобзарські цехи, де навчають виготовленню автентичних інструментів та виконанню епічного репертуару.

У 2022 році кобзарсько-лірницька традиція була внесена до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, а згодом отримала міжнародне визнання на рівні ЮНЕСКО.

Інструменти

Українські народні співаки традиційно акомпанують собі на струнних щипкових інструментах, головними з яких є кобза, бандура та колісна ліра. У зв’язку з цим їх називають кобзарями, бандуристами та лірниками.

Кобза та бандура — це українські струнно-щипкові музичні інструменти, що мають багато спільного в дизайні та звучанні. На території України спочатку, приблизно в XV столітті, з’явилася кобза, потім — бандура.

Наприкінці XIX — на початку XX століття відбулося зближення конструкцій кобзи та бандури, тому їх часто плутають, однак історично — це різні інструменти.

Кобза має невелику кількість струн (4-12) на довгому грифі, з яких кілька є приструнками — короткими струнами, прикріпленими до корпусу біля грифа.

Гриф кобзи є рудиментарним, тобто висота звуку змінюється, коли струни притискаються до нього (як під час гри на гітарі). Традиційно кобза має симетричний лютнеподібний корпус.

Бандура ж — арфоподібний інструмент (має асиметричний корпус, розширений в один бік для розміщення великої кількості приструнків). Якщо кобза має довгий гриф для притискання струн, то у бандури гриф короткий і широкий. Тому що під час гри на бандурі струни не притискають — звук утворюється шляхом щипання струни пальцями, кожна струна дає окремий звук (як на арфі).

Бандура має від 53 до 70 струн, є безліч додаткових приструнків для виконання складних мелодій.

Під час гри кобзу тримають під кутом, майже горизонтально, як гітару. Бандуру ж притискають до грудей вертикально або під невеликим кутом, граючи на приструнках обома руками.

У минулому корпус і гриф кобзи або бандури часто видовбували з єдиного стовбура дерева. Така традиція в Україні зберігається й сьогодні.

"Українська народна технологія виготовлення бандури та кобзи полягає в тому, що інструмент робиться з цільного шматка дерева. Дерево обробляється зовні, вирубується форма, яка потім відправляється на сушку. Ремесло передавалося від батька до сина, і онук робив ті самі інструменти з того самого дерева, яке використовував дід. Так це зародилося тільки у нас", — пояснив майстер Київського кобзарського цеху Микола Товкайло.

Однак концертні інструменти можуть виготовлятися з поєднання різних сортів деревини для досягнення потрібного тембру.

Наприклад, для корпусу (нижня частина інструмента) часто використовується верба та тополя — вони легкі та податливі, що дозволяло майстрам видовбувати корпус із цільного шматка дерева. Клен використовується для створення більш дзвінких і довговічних інструментів. Також популярні липа та вишня завдяки своїй м’якості та здатності добре резонувати.

Дека (верхня частина) найчастіше виготовляється з хвойних порід (ялина, сосна, ялиця тощо). Гриф і фурнітура — з твердих порід, оскільки вони повинні витримувати сильне натягнення струн (найчастіше використовують клен, ясен або інші тверді сорти деревини).

Виготовлення інструменту займає приблизно місяць роботи.

Третій інструмент українських народних співаків — ліра. До того ж — колісна ліра. Це струнний інструмент, у якому роль смичка виконує обертове дерев'яне колесо.

Виконавець правою рукою обертає ручку, яка приводить у рух колесо. Колесо, попередньо натерте каніфоллю, треться об струни, змушуючи їх безперервно вібрувати. Лівою рукою музикант натискає на клавіші, розташовані в спеціальному коробі на корпусі. Клавіші притискають до мелодійної струни дерев'яні виступи (тангенти), змінюючи висоту звуку.

Зазвичай ліра має три струни:

• мелодійна (співоча) — на ній виконується основна мелодія шляхом натискання клавіш ліри;
• інші дві струни — бурдони, вони звучать безперервно на одній ноті, створюючи характерний гучний фон.

Кобзарські цехи

У XIV — на початку XX століття невіддільною частиною міського побуту були цехові об’єднання ремісників, які існували в більшості міст України. Свої кобзарські цехи мали й українські епічні співаки.

У минулому кобзарські цехи були організовані за зразком ремісничих гільдій, мали сувору внутрішню ієрархію та правила. Цех очолював виборний цехмайстер. Члени об’єднання (братчики) мали свою територію для виступів, спільну касу та систему соціальної взаємодопомоги.

У сучасній Україні такі об'єднання почали відроджуватися у 1980-х роках, і сьогодні діють Київський, Харківський та Львівський кобзарські цехи.

"Кобзарський цех — це об'єднання людей, які поставили перед собою мету — зберегти українську епічну традицію. Зберегти її не в музеї, не лише як спогад про неї, а зберегти в реальному житті, щоб українська епічна традиція була однією зі складових соціокультурного процесу сучасної України", — зазначив представник Київського кобзарського цеху Тарас Компаніченко.

"Важко назвати цехи організацією, це просто спільнота — люди, об’єднані спільними думками, поглядами на розвиток традиції. Це люди абсолютно різних професій, різної освіти, навіть різних політичних поглядів. Але їх об’єднує одне — збереження традиції, збереження справжнього звучання. Це те головне, що нас усіх скріплює й об’єднує навколо бандури", — додав цехмайстер Харківського кобзарського цеху Кость Черемський.

Сучасні братчики самі виготовляють свої інструменти (бандури, кобзи, ліри) за старовинними зразками, не використовують електричне підсилення звуку та орієнтуються на традиційний спосіб співу. Їхній репертуар складають думи (епічні пісні про козацтво), псалми, канти, історичні пісні.

"Навички та вміння можна набути, ставши учнем майстра. Потрібно навчитися грати на традиційних кобзарських музичних інструментах, опанувати стилістику та естетику, перейняти виконавську традицію. Потім потрібно скласти іспит, результати якого покажуть, наскільки ти готовий стати повноцінним членом кобзарського братства, членом кобзарського цеху. Іспит складається на вміння співати певну кількість дум, історичних пісень, кантів (релігійних пісень) і псалмів, а також так званих "штучок" — жартівливих пісень із традиційного кобзарсько-лірницького репертуару", — розповів Тарас Компаніченко.

Репертуар

Основу репертуару кобзарів становила українська епіка — думи, історичні пісні.

"Вони співали про давні речі, події, і ми продовжуємо співати твори, яким по 300-400 і більше років. Створені ще в давні часи, вони сьогодні звучать так само актуально, як і тоді. Вони збереглися завдяки усному переказуванню з покоління в покоління, від вчителя до учня. І так протягом багатьох століть", — зазначив майстер Київського кобзарського цеха Микола Товкайло.

Думи — це вершина кобзарського мистецтва. Це героїко-епічні пісні про життя козацтва, які виконуються речитативом під акомпанемент бандури, кобзи або ліри.

В основі сюжету дум переважно події XV-XVII століть: боротьба із загарбниками, турецький полон, козацькі походи та смерть героя на полі бою. Є й побутові теми — про вірність, материнську любов і покаяння.

На відміну від звичайних пісень, у думи немає чіткого ритму чи куплетової структури — це імпровізація, що нагадує музичну казку.

Дума складається з трьох частин:

• "заплачка" (ліричний вступ);
• основна розповідь (речитатив, де темп і мелодія залежать від емоцій виконавця);
• славослів’я (фінал, що прославляє героїв).

Кобзарі ніколи не співали думи однаково. Це був живий потік свідомості, де майстер міг розтягувати слова або додавати нові деталі залежно від настрою слухачів.

Канти та псалми — це духовний фундамент репертуару народних співаків. Якщо думи оспівували героїку козацтва, то ці жанри відповідали за моральне виховання та філософію.

Псалми — це народні перекладання біблійних текстів. Вони були зрозуміліші простому народу, ніж церковнослов’янські тексти. Співаки часто виконували їх біля храмів або на ярмарках, задаючи слухачам суворий моральний тон.

Для незрячих співаків псалми були основним джерелом заробітку. За кобзарським статутом, перед тим як співати думу або веселу пісню, виконавець зобов’язаний був проспівати щось божественне, тобто псалом. Вважалося, що слухач спочатку повинен очистити душу молитвою, а вже потім переходити до історії або жарту.

Канти — це світські пісні духовного змісту, що виникли у XVI-XVIII століттях. На відміну від псалмів, канти мають складнішу, авторську музику і часто більш радісний або урочистий характер. Багато з них писалися студентами академій і духовенством.

На псалмах і кантах спеціалізувалися саме лірники — гучний звук ліри ідеально підходив для покаянних мелодій. Кобзарі та бандуристи ж більше уваги приділяли епічним творам.

"Сучасна публіка добре сприймає несучасний репертуар. Ті самі думи, патріотичні історичні пісні, канти, псалми. Здавалося б, цей репертуар логічно мав би застаріти. Але що цікаво. Я пам’ятаю перші роки, коли після 50-річного забуття кобзарства ми виходили з бандурами на вулиці Харкова, коли цей інструмент уже мало хто пам’ятав. І ось коли ми грали й співали ті самі думи не в закритому приміщенні, а просто неба у такому індустріалізованому Харкові, люди зупинялися й слухали. І ми бачили, що це сприймається. Це показало, що ці мелодії та всі ці конотації можуть відродитися. І тоді з’явилася ідея, що завдяки виконанню традиційних речей (не сучасних, а саме старовинних) можна відтворити, реконструювати й наш традиційний український світогляд", — наголосив майстер Харківського кобзарського цеху Кость Черемський.