Життя після Олімпіади, соцмережі та спортивна психологія: інтерв'ю зі стрибункою у висоту Іриною Геращенко

У 2024 році легкоатлетка Ірина Геращенко перебуває на піку успіху, а свої медалі чемпіонату Європи у Римі та Олімпійських ігор у Парижі киянка здобула за величезної конкуренції з найкращими стрибунками у висоту. Про життя після Олімпіади, значення соцмереж у житті спортсменів, перші кроки у легкій атлетиці та найзаповітнішу мрію Ірина Геращенко розповіла в інтерв'ю програмі "Коло спорту" телеканалу "Дім".

Ведуча — Діана Звягінцева.

Життя після Олімпіади 

— Після Олімпійських ігор були етапи Діамантової ліги, зустрічі з дітьми та журналістами. Чи був у вас час для себе і для відпочинку?

— Ми повернулися додому і відразу почали готуватися до етапів Діамантової ліги. У мене було ще чотири змагання. Заключений старт у сезоні був 14 вересня. Три старта з чотирьох відбулися за жахливої погоди — під дощем і з температурою повітря 12 градусів. Але це робота, це літній сезон — завжди може бути щось неочікуване. 

Між цим я давала інтерв'ю. Дуже щаслива, що медаль допомогла мені ще більше спілкуватися з більшою аудиторією. Мене, напевно, ще уважніше слухають. 

— Коли ви виграли "бронзу" у Парижі, ми з вами спілкувалися і ви сказали про своє особливе місце відпочинку — село, куди ви любите приїхати і де вам так тепло на душі. Чи вдалося туди заїхати бодай на день? 

— На пів дня вдалося завдяки мамі, якій потрібно було привезти з городу домашні помідори і банки, бо закрутки на зиму потрібно робити. Ми з чоловіком з'їздили в село і вибрали помідори. Я також заїхала до бабусі з дідусем на кладовище і зустрілася з подружкою дитинства, яка також була у селі в той момент. Я набрала домашньої малини, молока, хліба з пекарні. Перезавантажилася навіть за ті пів дня. Думаю, після відпустки, до наступних зборів, у мене точно буде час, щоб ще з'їздити туди.

— Життя після Олімпіади ділить власне життя на "до" і "після"? 

— Абсолютно ні. Я як була Іриною Геращенко, для чоловіка — дружиною, для батьків — донькою, для тренера — спортсменкою  і "донькою", так і лишилася. Нічого суттєвого не змінилось. Я це зрозуміла, коли приїхала на перший етап Діамантової ліги. Я приїхала в статусі бронзової призерки Олімпійських ігор, дивлюсь — а все те саме. Ті самі люди, ті самі спортсмени, те саме харчування, ті самі готелі, той самий автобус на змагання і зі змагань, те саме ставлення. Це класно, коли воно не змінюється від того, чи є в тебе медаль, чи нема. До тебе ставляться по-людськи, по-нормальному, бо ти — людина в першу чергу. Я зрозуміла, що все в моїх силах. Але це зміни в мені. В оточуючих до мене нічого не змінилось, як і моє ставлення до оточуючих. 

Соціальні мережі та спортивна психологія

— Ви наголошували на тому, що дуже важлива реакція аудиторії і те, як ви з нею спілкуєтеся. Наскільки важливо спортсмену вести соцмережі зараз? Наскільки важливо там комунікувати зі своєю аудиторією? 

— Дуже важливо. У мене додалось багато нових знайомих, з якими ми переписуємось після Олімпійських ігор. Найбільша моя комунікація зараз із дітьми. Я розумію, що несу відповідальність. Вони беруть із нас приклад не тільки як зі спортсменів, а як з дорослих людей. Ми показуємо їм стиль життя і те, чим ми харчуємося, як живемо, чим дихаємо, що робимо, як тренуємося. 

Зустрічалася в Луцьку з дівчатками на змаганнях. Одна з тих, які підійшли до мене сфотографуватися, мала на заставці мою фотографію. Вона зізналась, що дуже захоплюється мною і всю стіну в кімнаті покрила моїми фото. У мене ледь сльози не пішли. 

— Якщо зазирнути в майбутнє на років 20, життя Ірини Гращенко — це життя десь у спокійному місці, в тому ж селі? Чи це спілкування з дітьми, розвиток і мотивація? 

— Чесно кажучи, коли ви сказали про "років 20", я спочатку подумала, що це буде мені 40… А мені буде вже 50. Це точно не буде життя в тихому, спокійному місці, тому що я люблю спілкування і рух. Я впевнена, що буде постійний розвиток і постійне спілкування з дітьми. Я думаю, що буду направлена в сферу спорту, але не в якості тренера. Можливо, це навіть буде команда в майбутньому. Зараз я ще чинна спортсменка і не збираюся переходити в інший статус. Я ще хочу стрибати і змагатись. У мене ще є резерви сили.

Я підписала контракт з Київським столичним університетом імені Бориса Грінченка і вступила на магістратуру за напрямом "Практична психологія". Мені це подобається. Хочу вивчитись на спортивного психолога і працювати з атлетами десь із 14-15 років. 

— Наскільки великою зараз є питання психологічних проблем, адже ми живемо в умовах повномасштабної війни? 

— Керівництво зараз нам говорить мотиваційне слово, коли ми приїжджаємо на змагання. Вони акцентують увагу на тому, щоб ми отримували задоволення, але при цьому викладались на максимум. Нас ніхто не змушує і не тягне за руки й за ноги. Хто є стресостійким і психологічно готовим до змагань, до суперництва, до статусу, в якому ти змагаєшся, той і покаже результат. У цьому всьому, дійсно, допомагає тільки психологія. Я би хотіла допомагати дітям ставати сильнішими в цьому напрямку. 

Що можна, а чого не можна Ірині Геращенко на Олімпіаді

— Ми спілкувалися з Олегом Верняєвим, і він розповів, що Ірина Геращенко на Олімпійських іграх ні з ким не комунікувала, окрім тренера та іноді чоловіка. Це правда? Чому так?

— Так, це правда. Я дуже сімейна, домашня людина. Завжди на телефоні з мамою, татом і чоловіком. Але під час Олімпійських ігор я спеціально себе обмежила від зайвих стресових слів у мій бік. Ми про все домовились заздалегідь. Мені це допомогло. 

— Величезний Stade de France і та неймовірна атмосфера допомагала, мотивувала, гнала вперед? Чи навпаки заважала? 

— Ні те, ні інше. Я цього не помічала до того моменту, поки спершу не закінчилася кваліфікація, а потім — мої змагання. Тільки після того я вийшла зі своєї мушлі, підняла погляд і побачила, на якому ми стадіоні і яка велика кількість людей навколо. Я бачила тільки свою тренерку і дівчат у своєму секторі. Коли я починала чути стадіон, я розуміла, що виходжу зі свого стану концентрації і мені треба знову зайти в себе. 

У мене є умовний список того, що мені можна робити на змаганнях, а що не можна. Звісно, я його коригую, бо ми живі люди. Я займаюся з психологом протягом чотирьох років. Після кожного змагання ми це з ним розбираємо. 

— Якщо не секрет, можете назвати щось із того списку? 

— Наприклад, можна пити воду, можна спілкуватися з тренером, можна робити мої концентраційні медитаційні штучки. На початку не можна було дивитися чужі спроби, тому що у мене було сильне порівняння. Зараз я вже навчилася з цим працювати.

Перші кроки у легкій атлетиці

— Історія Ірини Геращенко і легкій атлетиці розпочалася з Київського легкоатлетичного манежу. Розкажіть, як все починалося. Чи одразу ви зрозуміли, що легка атлетика — це ваше? Чому обрали саме стрибки у висоту?

— На тренування мене запросили, коли мені було 7 років. Тренерка дала мені візитівку, яку я передала мамі. Пам'ятаю, що ми проходили повз і зайшли просто подивитися. А в Ірини Григорівни (Пустовіт Ірина Григорівна, тренерка Ірини Геращенко вже впродовж 22 років, — ред.) якраз тут було тренування з дітьми. Манеж тоді був ще старий. Повернулися ми вже після реконструкції, коли його відбудували, а легкоатлети почали жити нове життя. 

Я точно одразу закохалася в Ірину Григорівну. Мені було не важливо, чим ми займалися, аби тільки бути біля неї, аби тільки вона мене тренувала. Коли я була дитиною, ми робили все. Найулюбленішим для мене було бігати естафети. Коли не було де стрибати в висоту, ми стрибали через натягнуту мотузку.

— Ви завжди дуже тепло говорите про свою тренерку. Ваші міцні стосунки видно і на змаганнях. Це вже, мабуть, не просто "тренерка і спортсменка"? 

— Так, вона мені мов друга мама. Приводила мене за руку, коли не було кому мене привезти на тренування. З дитинства брала з собою на збори, змагання, табори. Коли я була зовсім дитиною, вона робила все для того, щоб я росла вихованою й освіченою.

Ми часто приносили на тренування щоденники. Якщо у когось були погані оцінки, вона могла їх не впускати на тренування, поки не виправлять бали. Зі мною такого не було, але такі ситуації траплялися. Вона завжди за всіх хвилювалася. 

Коли постало питання вступу в університет, а я хотіла вступати на психологію, Ірина Григоріна сказала: "Ір, давай подумаємо. Нам буде важко це поєднувати вже з професійним спортом. Я підтримую будь-який твій вибір, але зрозумій, чого ти дійсно хочеш". Я прислухалася, порадилася з батьками і ми вибрали профільний — Національний університет фізичного виховання і спорту.

Вона завжди турбувалась, щоб всі сфери мого життя розвивалися одночасно. Дуже її люблю. Завжди любитиму.

Читайте також:

• Перші кроки у вільній боротьбі, допінг-контроль, соцмережі та думки залишити великий спорт: інтерв'ю зі срібною призеркою Олімпіади-2024 Іриною Коляденко
• Відновлення після Олімпіади, розставання з дівчиною та зустріч з батьком-нацгвардійцем: велике інтерв'ю зі 18-річним стрибуном у воду Олексієм Середою
• Олімпіада-2024, Лілія Подкопаєва та розвиток легкої атлетики в Україні: розмова з Олегом Верняєвим