Фільм-звернення до сина "З любов'ю з фронту": інтерв'ю з режисеркою Алісою Коваленко

У студії "Ранку Вдома" поспілкуємося з режисеркою та бійчинею Української добровольчої армії — Алісою Коваленко. Вона створила документальний фільм під назвою "З любов'ю з фронту", відомий у міжнародному прокаті як "Мій любий Тео" (My Dear Theo).

Аліса Коваленко розповість, чому вирішила присвятити стрічку сину, які особливості її формату та що стало найбільшим викликом у роботі над фільмом.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костянтин Октябрський.

— У стрічці використано незвичний формат відеощоденника. Яке його значення?

— Фільм складається з моїх листів, які я писала сину на фронті. Йому тоді було п'ять років, і мені хотілося зберегти пам'ять про наш досвід, поділитися своїми відчуттями. Мені здавалося, що важливо говорити з дітьми про нас, наш досвід як батьків, які пішли на фронт воювати.

Я знімала зовсім не для того, щоб це стало фільмом, а просто для пам'яті, для сімейного архіву — щоб зберегти щось, якісь фрагменти нашого рутинного життя на фронті.

Власне, з цих елементів — листів і маленьких знятих фрагментів — склався фільм “З любов'ю з фронту”.

— Скільки років зараз вашому синові?

 — Зараз сім, скоро буде вісім.

— Він уже бачив ваш фільм?

 — Так, ми вирішили підготувати його до світової прем'єри в Копенгагені. Хочемо, щоб він був з нами на цій події.

Ми влаштували невеликий сімейний показ для батьків, Тео та наших близьких друзів — тож він уже бачив фільм.

— Як ви повідомили сину, що йдете на фронт? І взагалі, як наважилися, маючи маленьку дитину?

— Це рішення має довгий бекграунд, адже у 2014 році я була в полоні, а потім багато знімала на фронті.

Ще тоді я дала собі обіцянку: якщо ця війна розростатиметься, я відкладу камеру й стану солдатом.

Я мусила виконати цю обіцянку, бо це було питання власної гідності.

Моя сім'я завжди підтримувала мене, була міцним тилом, і я знала, що мама зможе бути з Тео і мій чоловік — французький журналіст і військовий репортер. Оскільки мій партнер не є громадянином України, то не міг мобілізуватися, але робив свою важливу роботу — багато писав про ситуацію в Україні від 2014 року, а навіть і від 2013-го, від початку Революції Гідності.

Я відчувала, що в нашій родині це зараз моя відповідальність.

Важко було сказати про це Тео, і він сприйняв усе дуже емоційно — йому тоді було лише чотири роки, але я відчувала, що мушу зробити цей крок і заради цього покоління дітей, щоб вони не були змушені йти на фронт замість нас, батьків.

Тому я відчувала подвійну відповідальність. 

— З ким залишався Тео?

— Спочатку він залишався з моєю мамою.

Річ у тім, що початок повномасштабної війни я зустріла на Донбасі, бо поїхала знімати кілька сцен для попереднього документального фільму про підлітків.

Мама була сама в Києві з Тео, а потім з Донбасу повернувся мій чоловік, який робив там репортажі. Він допоміг їм сісти на евакуаційний потяг. Вони деякий час перебували в Ужгороді з моєю близькою подругою, а потім ми вирішили, що найбезпечніше для них буде у Франції.

Наступні місяці Тео провів у Франції, поки я була на фронті.

— “З любов’ю з фронту” — як ці дві речі взагалі можуть поєднуватися: любов і війна?

— Думаю, якби у нас взагалі не залишалося любові, не було цього міцного і важливого зв'язку з нашими близькими, то ми б не змогли продовжувати боротися.

Найбільша сила — це підтримка близьких, любов і зв'язок з ними.

Це те, що дає тобі таке внутрішнє потужне світло, аби йти далі, не збожеволіти і продовжити боротися. Інакше: що у тебе залишається? Що тримає тебе на зв'язку з цим світом?

Тому мені хотілося показати дещо іншу сторону фронту, не тільки про баталії, битви, мужніх та сміливих солдатів, але й показати, що ми — люди.

Ми вразливі, ми любимо, ми відчуваємо ніжність, ми сумуємо за нашими родинами, за близькими.

— Що для вас було найскладніше в роботі над стрічкою?

— Спершу я взагалі не вірила, що з цього може вийти фільм, тому що нічого не було знято навмисне для фільму.

Це були якісь дуже маленькі фрагменти, моменти, багато було чогось зовсім рутинного, де нічого не відбувалося, хоча насправді війна — це здебільшого про рутину.

Однак було багато листів, які я намагалася впорядкувати, і, можливо, завдяки цим листам я й повірила, що це може стати важливою драматургічною основою для фільму.

Найважче було те, що мої побратими, дуже близькі друзі, гинули.

Коли ми взялися за монтаж, багато кого вже не було в живих, а ти бачиш їх перед собою… Це було дуже важко.

Я думала, що просто не зможу працювати, не зможу дивитися кожен день — це розривало серце, але в якийсь момент я подумала, що треба знайти якийсь вихід, лайфхак, як продовжувати працювати.

І я уявила собі, що ми створюємо світ, капсулу часу, в якій вони всі живі, куди можна повертатися і бачитися, що це важливий документ часу, документ нашої історії.

Таким чином я знайшла в собі сили монтувати далі.

— Ви працюєте над новим проєктом. Чи можете поділитися, про що він і чим особливий?

— Насправді, я є членкинею організації "СЕМА Україна". Вона складається з жінок, які пережили полон, тортури, сексуальне насильство.

Я також пережила полон і сексуальне насильство у 2014 році на Донбасі.

Ми багато думали про те, як посилити наші голоси, історії жінок, які пройшли через такі важкі випробування, але також говорити про злочини Росії, які вона скоювала на окупованих територіях.

У 2023 році ми отримали можливість отримати маленький грант для документації злочинів проти людства. Так ми почали роботу над фільмом разом з іншими жінками нашої організації, які пережили сексуальне насильство і полон.

Це фільм-мультипортрет пам'яті, який також розповідає про те, через що ми пройшли, про свідчення злочинів, але також про силу взаємної підтримки серед переживших, про нашу боротьбу за справедливість, про те, що, попри травми, ми йдемо далі і перетворюємо цей травматичний досвід у зростання.

Читайте також: Трилер з Кейт Бланшетт, екранізація новели творця "Гри Престолів" і новий байопік: що подивитися на великих екранах