Війна і творчість: про свою нову книгу "Порожні могили" та пристрасть до жахів розповів Тарас Мельник

Тарас Мельник пише книги в жанрі горору. Однак його біографія не менш вражаюча, ніж його літературні фантазії! Про свою пристрасть до жахів, джерела натхнення та те, як поєднує службу в армії з письменницькою діяльністю, автор нового містичного детективу "Порожні могили" поділився з "Ранком Вдома".

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Як почався ваш письменницький шлях?

— За освітою я історик, а вперше почав писати приблизно у 2015 році, після того, як воював пів року вкінці 2014 року. Тоді в мене з'явилося багато вільного часу через важку контузію. Було літо, і щоб вбити час, я, крім того, що читав, почав писати короткі оповідання. 

З того часу їх назбиралося чимало, і десь у 2018-2019 роках вже було кілька готових текстів: я вирішив опублікувати їх в електронних видавництвах. Таким чином і почався цей шлях, а після електронних видань, у 2022 році, ми з одним маленьким видавництвом з Вінниці навіть спробували зробити першу друковану книгу.

— Чому вас вабить жанр жахів? Хто або що надихає?

— Вабить, тому що в основному я саме жахи й читав. У кожного є свої захоплення серед літератури. Я, перед тим як спробував сам щось написати, захоплювався Стівеном Кінгом, Говардом Лавкрафтом, Едгаром Алланом По. Один з моїх улюблених персонажів — Ганнібал Томаса Гарріса, особливо після того, як передивився екранізацію книги з Ентоні Гопкінсом. 

Взагалі, я не розглядав письменництво як вид діяльності, який ще й може приносити мені гроші. Я писав, щоб добре провести час. І ті жанри, які мені найбільше “заходять”, в них я й почав працювати.

Якби хтось попросив мене написати твір в будь-якому іншому жанрі, я б, напевно, не зміг, бо мені не було б цікаво як автору. А от детектив з містикою, психологічний трилер, якщо ще й з релігійними мотивами — це кайф. 

Можна подивитися фільм і класно провести час, а можна прочитати книгу — це ще крутіше, але коли ти пишеш, це взагалі ні з чим не зрівняється.

— Розкажіть про сюжет детективу "Порожні могили" і настрій цієї книги.

— Настрій доволі похмурий. Це детектив із темною містикою. Сюжет розгортається в маленькому вигаданому містечку неподалік від Чернігова, де існує давня легенда про трупоїда, який розкопує могили й зникає, не залишаючи слідів — ніхто так і не зміг його виявити. Після війни головний герой повертається на службу в поліцію та отримує справу: сторож провалюється в порожню могилу і отримує серцевий напад.

Розслідуючи справу, головний герой виявляє, що розкопування могил — це далеко не найстрашніший злочин у тому районі. За ним стоїть щось набагато моторошніше, і далі сюжет виводить його на ще більш несподівані повороти.

— Як такі сюжети виникають у вашій голові?

— До того, як почати писати, я перечитав величезну кількість авторів жахів, в основному західних, бо в Україні чомусь ці жанри розвинені слабше. До того ж я фанат кіно. В якийсь момент мені захотілося створити щось на українських мотивах, і “випала” цікава ідея, за яку я схопився.

Я завжди ставлю собі питання: чи було б мені цікаво подивитися фільм з таким сюжетом? Якщо так, я записую цю ідею і потім перечитую її, інколи протягом кількох місяців. Якщо потім приходжу до висновку, що це цікаво, сідаю і починаю писати.

І хоча останні три роки я майже не пишу через війну, в мене є багато чернеток, і я можу пропонувати видавництву 4-5 різних варіантів, а вони вже обирають той, який їм найбільше подобається.

— Чи є шанс, що "Порожні могили" з'являться на великих екранах?

— Все залежить від української кіноіндустрії. Якщо з'явиться хтось, хто готовий вкласти кошти в цей проєкт і підбере сценаристів (яких, думаю, в Україні не бракує), я, як автор, можливо, навіть доплачу. 

Я за такі проєкти, адже якщо книга буде екранізована, це для мене буде апогей людської творчості. Нам, в Україні, бракує розвитку цього жанру в кінематографі та літературі.

Взагалі, для сучасної України важливо розвивати своє: чомусь всі вважають, що ми не можемо писати на рівні західних авторів. Проте ми можемо стерти імена з обкладинок книжок, пройтися вулицями та взяти кілька випадкових читачів, і я певен, що не кожному вдасться відрізнити сучасних українських авторів від західних з першого разу.

— Коли ви пишете, чи знаєте ви фінал заздалегідь, чи він приходить у процесі?

— Є ідея, на основі якої я потім пишу план, тобто як має розвиватися сюжет по розділах. Я його складаю, щоб розуміти, що далі, які персонажі з'являються... Але жодного разу все не йшло за планом. Сюжети настільки починають розвиватися, що в якийсь момент з'являється щось цікавіше. Тому фінал ніколи не співпадав з першим варіантом, який я прописував.

— Ви військовослужбовець з 2014 року і ще й на передовій. Як знаходите час для творчості в таких умовах?

— З 2014 року це не була безперервна служба. В мене були перерви, я служив у різних підрозділах, наразі, здається, вже в четвертому. Приблизно з 2015 року я працював в освіті: до 2020 року — в середніх загальноосвітніх школах, потім — в університеті. У 2022 році країні знову знадобилися мої навички. Нині я вже офіцер і маю підлеглих, якими потрібно опікуватися, навчати, передавати досвід і робити все, щоб вони пережили цю війну. Тому часу на писання майже не залишається.

З усім тим, після поранення у 2022 році, знайомі мене переконали, що в якийсь момент тебе може не стати, і не варто ховатися від суспільства через страх негативної оцінки чи критики. Просто ризикни, публікуйся, продовжуй писати.

Я розумію, що постійно ризикую життям, і за ті крихти вільного часу, які іноді бувають, а основна моя діяльність зараз пов'язана з дронами, іноді є можливість на годину чи дві "перезарядитися", і тоді я сідаю, залишаюсь в тиші сам на сам із ноутбуком і пишу.

Читайте також: Історія кількох поколінь однієї родини: розмова з авторкою серії книг "Дикі паростки" Ольгою Саліпою