"Ти [Романтика] в кіно": про МУР та прем'єру мюзиклу говоримо зі співзасновником проєкту Миколою Шмундиром

На початку великої війни троє друзів, випускників Кіноінституту, вирішили не стояти осторонь. Вони записали альбом на вірші українських класиків, створили освітні ролики про письменників та реалізували низку творчих ініціатив. Про історію створення проєкту МУР, їхню культурно-просвітницьку діяльність та прем'єру мюзиклу "Ти [Романтика] в кіно" програмі "Ранок Вдома" розповів актор і співзасновник проєкту Микола Шмундир.

Ведуча — Ольга Фанегей-Баранова.

—  Розкажіть про проєкт МУР та ваш мюзикл — про що він?

— Проєкт був створений десь у квітні 2022 року трьома хлопцями. На початку повномасштабного вторгнення нас трошечки розкидало життям.

Сашко Хоменко був в окупації в Димерському районі — з ним не було зв’язку десь місяць. Я був не в курсі, чи взагалі живий мій друг. Вітя був десь у лісі під Ірпенем — не в окупації, але, м’яко кажучи, у зоні бойових дій. А я весь цей час провів у Києві — де міг, волонтерив тощо.

Усі ми — вихідці з Кіноінституту, де специфіка навчання й роботи така, що ми все робимо гуртом та вщент. Ми не могли без компанії. І в момент цієї ізоляції, коли все наше коло знайомих розкидало чи то по області, чи то по Україні, — воно просто розлетілося — з’явилася величезна самотність.

Змогли ми зустрітися, коли росіяни зробили “жест доброї волі” з Київської області.

Ми неймовірно скучили один за одним, але ще більше були шоковані тим, що відбувається з нашою країною, і зрозуміли: потрібно працювати й боротися перш за все там, де ти є. Тож ми почали думати, чим у цей момент можемо бути корисними українському суспільству?

Я за освітою — оператор-постановник, Сашко — режисер, а Віктор — композитор.

Недовго думаючи, ми створили проєкт.

Усе починалося як просто непоганий студентський проєкт, де пацани сидять на студії й записують музику на вірші українських класиків. Наш перший і другий альбоми — це вірші письменників, починаючи з Шевченка, закінчуючи тим самим Симоненком, Вінграновським тощо.

Ми займалися і певною освітньою діяльністю.

Робили освітні ролики про українських письменників, тобто ще була дослідницька робота з архівами, — так продовжувалось до виходу “Ти [Романтика]”.

“Ти [Романтика]” задумувалась як перший альбом на наші тексти.

Почалось з Павла Тичини: наш перший освітній ролик в Instagram був про нього, і ми його там називали зрадником, бо вірш “Партія веде”, він — міністр освіти СРСР і все таке.

Пізніше, працюючи вже над іншим роликом, ми знайшли спогади журналіста Семена Гершберга, який прийшов у Будинок “Слово” до Павла Тичини. І він зізнавався, що Павлу Тичині вірш “Партія веде” підкинули, а цей образ міністра з українського народу йому пришили кривавими стежками.

Тому його не варто так сильно таврувати зрадником, ще й з огляду на те, що на посту міністра він багато зробив для збереження української освіти і культури…

В цілому, якщо брати його особисту історію — можна знімати серйозний байопік.

Потім була написана лекція про Павла Тичину. Весь час ми відчували, що вчинили несправедливо з Павлом Григоровичем, і що після того ролику він перевернувся у себе в труні.

Ми не хотіли так із духом українського письменника. Тож вирішили, що потрібно виправляти свої помилки, і зробили цю лекцію — виступали з нею в деокупованих селах Херсонщини (в ній було три треки).

Це стало кістяком майбутнього альбому, тому що ми зрозуміли: якщо вже розповідаємо історію Павла Тичини, то не можемо не розповідати історію Будинку “Слово”. Якщо вже розповідаємо історію Будинку “Слово” — то не можемо не чіпати Хвильового, Сосюру, не можемо не відкривати Семенка і не йти в Остапа Вишню. І нащо взагалі існував цей Будинок “Слово”?

Тому бажання створити лекцію перейшло в бажання створити альбом, який би розповідав цю історію. З’явився пан Антон Азізбекян — наш продюсер і концертний директор, і сказав: "Пацани, Instagram — це круто, але я пропоную витягти це все на сцену".

Це логічне продовження матеріалу.

Ще до виходу альбому, коли до нас додався Сашка Заїка, ми слухали ще не зведений альбом, демки на студії, і я тоді, пам’ятаю, сказав, що буде злочином не поставити це на сцені.

Був проданий перший “Жовтневий”, за ним другий і третій “Жовтневий”.

Дивимося на дату — виступ уже через місяць, а ми не готові виступати. І місяць пройшов у репетиціях, записі іншої студійної версії, тому що треки в мюзиклі відрізняються від того, що ви чуєте на Apple Music і на Spotify. Була пророблена величезна купа роботи.

Зі сльозою ностальгії згадую — це було дуже круто.

Вистава ж — про Будинок “Слово”, про те, як він влаштований, про людей, які в ньому жили, їхні характери, можливо, конфлікти та величезну дружбу.

Вистава про готовність віддати все заради того, щоб не йти на вимоги системи, готовність віддати своє життя заради своєї країни, яка хоч і є частиною якогось незрозумілого утворення з кровожерливими зубами й очима під назвою СРСР, але це все ще твоя країна, і ти все ще маєш за неї боротись у тих умовах, у яких знаходишся. Навіть якщо стіни мають вуха.

Глядач під час цієї вистави і плаче, і сміється, і думає, і відпочиває.

Ми даємо йому досвід, а не тільки виставу.

— Коли ви створювали цей продукт, про яку аудиторію думали? І що насправді бачите на виставах — це ті, на кого розраховували? Чи були якісь сюрпризи?

— Записуючи альбом, перш за все ми орієнтувались на свою аудиторію. Ядро, що з нами з самого початку — це молоді люди віком від 14–15 і максимум до 25 років. Старші були винятком із правил.

Тому що, будемо відверті, коли тобі 35 чи 40 років, ти працюєш роботу і намагаєшся жити це життя — нащо тобі студентський гурт? Напевно, якби мені було 35 чи 40, я б так і думав.

Зазвичай ми бачимо молодих людей, але середній вік аудиторії все ж вже став старшим — приходять люди, для яких театри це варіант улюбленого дозвілля.

— Що глядачі побачать на великих екранах?

— Якщо глядачі були на виставі, вони побачать величезну кількість нових речей. Є старий анекдот про те, що операторам завжди нудно сидіти в театрі, бо ти півтори години дивишся загальний план.

Тут же є можливість увімкнути те, що називається “мовою кіно” — це монтаж.

Можливість для глядача, який сидів десь на другому балконі поруч з гардеробницею, побачити деталі, на які вкаже режисер — можливо, якась медалька на пальто у Тичини, можливо, ручка з якимось гравіюванням, тобто більша увага до деталей.

Для глядачів, що не бачили виставу — це можливість прийти й подивитися її не тоді, коли МУР приїде у ваше місто, а тоді, коли ви вирішите піти в “Планету кіно” або в “Мультиплекс” — з друзями, з мамою чи дівчиною.

"Ти [Романтика] в кіно" — це майже романтика.

Читайте також: Її картини виставляв Лувр, а щоденники сколихнули Європу: таємниці української художниці Марії Башкирцевої