Роботодавці мають йти назустріч ветеранам: розмова про реінтеграцію з психологинею Вірою Романовою

Повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя сьогодні є одним із головних викликів для суспільства. В Україні вже близько 1,8 мільйона людей, які повернулися з фронту. Попри державні гранти на власну справу, системні проблеми залишаються. Лише 11% вакансій на ринку праці позначені як доступні для ветеранів. Про виклики реінтеграції та підтримку ветеранів говоримо у студії "Ранку Вдома" з Вірою Романовою — психологинею-практиком, кандидаткою психологічних наук.

Ведучі — Кароліна Король та ХАС.

— Як ветеранові повернутися в суспільство не лише фізично, а й морально? Бо здається, що саме моральне повернення є найтяжчим.

Дуже багато залежить від нас самих. І насправді мені здається, що саме ми маємо інтерес інтегруватися в країну ветеранів.

Тому що хлопців і дівчат, які зараз захищають нашу країну на фронті, дуже багато. І вони розуміють, що таке безпека, швидке прийняття рішень під тиском і в умовах невизначеності.

Власне, коли ми говоримо про повернення в суспільство, то там, на фронті, як вони самі говорять, їх тримають родина, батьки, діти — сім’ї. Можливо, хтось закохується, намагається зараз побудувати сімейні стосунки, щоб були якісь сенси.

І те, що відбувається у суспільстві, коли ми, завдяки російській пропаганді, налякані їхньою "інакшістю", що вони прийдуть якісь не такі — насправді неправда. Вони такі самі.

Тут треба зауважити, що дійсно ми не зможемо полікувати їхній біль. Ми ніколи не приберемо з їхньої свідомості та з їхніх очей те, що відбувалося на фронті. Як говорять хлопці: "Ти ніколи не перестанеш прокидатися від того, що в тебе летить FPV-дрон".

Але наша задача, і як психологів, і як суспільства — не полікувати біль.

Наша задача — знову зробити з ветерана суб’єкта, але вже не військової, а цивільної діяльності. Тобто зберегти можливість кожної людини діяти, взаємодіяти, приймати свої рішення і мріяти.

Якщо ми говоримо про роботодавців, це можливість адаптувати робочі місця або переглянути свою штатну структуру і зрозуміти, на які посади вони можуть брати ветеранів.

Бізнес уже зараз має адаптовувати те, як він здійснює підбір персоналу, адаптацію працівників і яким чином відбувається взаємодія. Тому що бізнес не має говорити з ветеранами про те, як вони себе почувають або який у них моральний стан. Робота — це функція.

Коли цивільний менеджер і ветеран сядуть та почнуть разом вирішувати якийсь бізнес-кейс — це і буде їхньою успішною інтеграцією.

Коли ми, проходячи повз або спілкуючись із ветеранами, не будемо цуратися чи боятися того, що він якийсь "мужній" чи "агресивний", як це зараз нав’язує російська пропаганда, а будемо розуміти, що це людина просто з трохи загубленими орієнтирами, бо вони 4-5 років пробули на війні, а хтось і більше.

Відповідно, наша поведінка, наша готовність приймати, говорити, підтримувати і ставитися до них так само, як і до самих себе — це найважливіша умова їхньої успішної інтеграції та взаємодії.

Дуже багато залежить саме від нас і від того, як ми будемо з цим працювати.

— Історія з моєї сім’ї. Мій вітчим повернувся з фронту з пораненням, влаштувався на роботу, але надовго там не затримався. Каже: на війні все чітко — є ворог, є побратим, є наказ, а тут усе хаотично. З якими внутрішніми конфліктами може стикатися ветеран, коли намагається знову повернутися до цивільного життя?

Давайте перестанемо запихувати ветеранів назад у "цивільне". У них є цей військовий досвід, і вони від нього нікуди не подінуться. На мою думку, це питання того, чи готовий бізнес перебудуватися всередині.

Мені здається, що бізнеси трохи застрягли в солодкому 2001-му або у 2020 році, коли найважчою проблемою був COVID-19 і побудова взаємодії онлайн.

На сьогодні оця розмита відповідальність у бізнесах існує в багатьох вакансіях. Всі кажуть: "У нас криза кадрів", "Нам не вистачає робочої сили", "Давайте завозити мігрантів" і так далі. А насправді можна переглянути бізнес-процеси й подивитися, де є задвоєні чи затроєні функції. І, звісно, тут ветерани починають впливати на те, щоб бізнес оптимізувався.

На жаль, знову ж таки, я буду наголошувати на тому, що російська пропаганда, яка постійно розповідає про свій “улюблений” ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — ред.), впливає на те, що це ветеран "не так себе веде". Бо він воював, тому він нібито свариться. Подивіться на свої процеси. Чому ви, чуючи зворотний зв’язок, не дивитеся на це, як на можливість змінити свої бізнес-процеси?

— Я повністю з вами погоджуюся. Ми не маємо морального права перевиховувати ветерана. Але він залишається сам на сам у ситуації, коли говорить із великим начальством, яке каже: "Слухай, тобі не підходить. Давай, іди". Хто має впливати на цю ієрархію на підприємствах?

Ми говоримо до бізнесу, показуємо дослідження, описуємо механізми, говоримо про необхідність змін. Наприклад, якщо є важка контузія, то сидяча робота на цілий день — це дуже складно. Тобто потрібно перепрофільовувати деякі вакансії. Це дуже важливо.

Дуже важливо вже зараз задуматися про переобладнання робочих місць, тому що багато ветеранів — це люди з інвалідністю. Ми вже звертаємося до бізнесу, і вони, на щастя, чують, але поки що рухаються дуже повільно.

Таке саме питання — це громади. Коли ветеран приходить, він передусім приходить у громаду, в якій живе. І якщо ми говоримо про реабілітацію, це завдання громади — організовувати різні форми взаємодії, аж до працевлаштування. Умовно кажучи, залучати людей, які вже працюють і не воювали, організовувати спільні свята, зустрічі, дні сусідів і тому подібне. Тобто ця задача має лягти на громаду.

Є успішні громади, наприклад, у Вінниці, Мукачеві, у Рівненській області, де громади працюють із ветеранами. І ця успішна реінтеграція та працевлаштування відбуваються завдяки тому, що цивільні та військові сідають і працюють над розв’язанням простих задач — побутових або робочих — ще до того, як ця інтеграція повністю відбудеться.

І, на жаль, вашому вітчиму просто дуже не пощастило. Там роботодавець виявився негнучким, і думаю, ця компанія рухається в прірву.

— Я теж так думаю, якщо чесно. І ще питання: як нині реагувати на виклики з боку російської пропаганди, на цей інформаційний тиск і новини на кшталт “скоро буде обстріл, якого ще не було”? Як українцям із цим впоратися?

Спробуємо зараз сказати таку фразу: "Хто володіє нашою свідомістю, хто володіє нашими емоціями — той володіє нами". Відповідно, як тільки нам закинули цю інформацію, будь-які наші дії вже не є нашою власністю. 

Як з цим впоратися? Так само, як ми говорили про ветеранів — зберегти суб'єктність: убезпечити наше тіло, нагодувати його, попрацювати, зайняти чимось. Це елементарні речі, де ми можемо керувати, в цьому випадку тільки власним тілом і власною увагою.

Якщо ці новини захопили нашу увагу, наші когнітивні функції, то все, ну, Російська Федерація і пропаганда нами володіє. Так само, коли вони говорять про ПТСР. У Радянському Союзі їм дуже сильно класно вдалося зробити з афганців оцей синдром "афганця" і їхньої "інаковості". На жаль, у "Рашки" це вийшло зробити і з нашими ветеранами АТО (Антитерористична операція на сході України, — ред.). 

Наша відповідальність — не дозволити цій пропаганді заволодіти нами.

Читайте також: Після фронту та важкого поранення — знову за кермом тролейбуса: історія ветерана з Вінниці