Про війну, Івана Гончара, майбутній роман і молодих артистів: інтерв'ю з Ніною Матвієнко у програмі "Точка опори"

Ніна Матвієнко — співачка, володарка унікального тембру, Народна артистка України, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка, нагороджена званням Герой України. Протягом 21 року була солісткою хору імені Григорія Верьовки, а з 1991 року долучилася до національного ансамблю солістів "Київська камерата". Брала участь в музичному оформленні фільмів "Пропала грамота", "Цвіт папороті" та інших. Одружена з художником Петром Гончаром — сином видатного українського скульптора та художника Івана Гончара. У подружжя троє дітей.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у "Точці опори" Ніна Матвієнко розповіла про те, як зустріла війну, як відсвяткувала 75-річчя, спів у хорі ім. Г. Верьовки та найвідоміші пісні, які стали народними.

"Я знала, що буде війна"

— Як і де вас застало 24 лютого?

— Я була в дорозі. Знала, що буде війна, тому 23-го ми виїхали. Зранку 24-го я була в Красній Слобідці Обухівського району. Діти потім виїхали на Західну Україну, в Яремче, а я лишилася. У моєї подруги Галини є величезний будинок, мов корабель, і стоїть він на горбі. Ми бачили, як літали і наші літаки, і російські. Бігали ховатися у льох. 

— Ви не думали теж поїхали на Західну?

— Я спочатку поїхала, але Галина потребувала допомоги, вона захворіла в дорозі.

— Хто тоді вас підтримував? Завдяки чому ви трималися?

— Дух. Дух, що тіло рве до бою. В українців є така риса — коли найважче, ми мужніємо, збираємося докупи і не панікуємо. В паніці багато шкоди робиться.

— В Бучі жила ваша сестра. Чи підтримували ви зв'язок із нею під час окупації? Як вона зараз? 

— Це була трагедія. Вона не вилазила з бомбосховища, ледь встигала бігати води випити. Потім вимушено поїхала в Америку — заробляти якісь гроші. Ніхто не знав, що держава буде допомагати і будуть мобільні будинки. Я в них була, коли їздила в Бучу. Прекрасно зроблені, утеплені, є де готувати.

День народження під час масованого ракетного обстрілу

— 10 жовтня ви святкували свій День народження. У цей день по Україні, включно з Києвом, у якому ви живете, було випущено 83 ракети. Як ви пережили цей день, чи сильно було чути?

— Звичайно, я в цей день не святкувала День народження. Хай воно буде десь у паспорті, а святкую я завжди 13 жовтня, перед Покровою, так як мама сказала. 1947 року за тих, хто народився 10-го, видавали крупу манну, через це мене мама так і записала. А так я народилася 13-го. Тоді теж були важкі часи — два роки після війни. Все ще стогнало від пожеж і від крові. Я народилася малесенькою — два кілограми і сто грам. Завжди кажу, що мала ворона, а рот великий.

— Як ви загалом провели цей день?

— На вулиці і біля телевізора. Привітання приймала на вулиці, бо в хаті не було зв'язку. Дуже багато людей вітали. В підвал чи укриття не ходила. В мене і нема його, я ховалася під залізні сходи раніше. А зараз туди вже позапихала всяке. Є льох, але в ньому дуже холодно і якщо в нього бахне — то й накриє.

Як війна змінила життя

— Що змінилося в вас самих з початку війни? Чи було спочатку страшно?

— Ні, мені не було страшно. Була якась впевненість. Не знаю в чому і як пояснити це. Через війну я стала врівноваженою і радикальною. Неначе у клубок якийсь зібралися, в цятку. Але щойно якусь перемогу по телебаченню показують — сльози щастя виступають.

— У вашої доньки Антоніни, яка не одразу прийшла до співу, такий самий тембр голосу, як і у вас. Що розповідає Тоня зараз? Як їй у Великій Британії?

— Тоня мій голос перейняла, а хлопці — талант батька (сини Іван та Андрій, художники — ред.). Хоча й співають для себе. Зараз Тоня сумує, бо це інший світ для неї. Концерти дає, але додому хоче.

— Чи зміцніла з 24 лютого ваша родина? Що змінилося?

— Коли в хаті гуртуємося, то нічого не змінилося. Але син то в теробороні, то волонтерить увесь час. Арсен (Мірзоян, чоловік Тоні Матвієнко — ред.) теж волонтерить і співає військовим в окопах. Вже до тисячі машин для хлопців привезли. Родина об'єдналася і подорослішала. Найтяжче — бути самим собою. Але зберегти себе — найбільша перед Богом відповідальність.

— Де ваша точка опори — всередині чи ззовні?

— Моя точка опори — це моя земля, Україна і мої діти. Найбільша — це Україна. Я цим живу. Якби була деінде, я б висохла, як озерце, і вмерла б. 

Іван Гончар

— Ваш чоловік є директором музею Івана Гончара, ви — патронесса. В музеї зібрано багато експонатів. Як їх зберігаєте під час війни?

— Петро не був готовий стати директором музею. Він свободу любить, а тут треба за все відповідати. Але в нього є талант. Усі експонати знесли в підвали. Зараз жодної виставки немає. Мені незвично це казати, незвично, що сюди не йдуть люди. Тут раніше танці були поряд на вулиці кожну п'ятницю.

— Іван Гончар, окрім того, що був живописцем, етнографом і скульптором, ще й воював. Він вам щось розповідав про війну?

— Ніколи. Тільки казав, що горіло все. Він про це дуже переживав і казав, що інколи навіть стояв на колінах і плакав, коли горіла церква чи унікальні хати.

Про творчість

 — Ви пишете вірші, написали історію народного хору Верьовки, автобіографічну книгу "Ой виорю нивку широкую" і казали, що хочете написати роман. Може вже пишете? Про що він буде?

— Про своє артистичне життя. Не хочу інших осіб брати. Зараз зникло бажання писати, веду лише щоденник.

— Ви 21 рік працювали в хорі Верьовки і стільки ж в національному ансамблі "Київська камерата". Ви все життя хотіли співати?

— Я і читала вірші, і в театрі грала, і спортом займалась. Але не була голосистою. Була тиха і все робила мовчки. Дуже щаслива, що в хорі співала. Ми там відточували філігранний спів, але мені так хотілося і соло співати.

— Зараз ви записуєте неймовірні дуети з молодими артистами. Співали з MONATIK, ТНМК, "Океаном Ельзи", Alyona Alyona, Аліною Паш. Який дует вам найбільше запам'ятався?

— Це вони мене шукають і пропонують разом заспівати. ТНМК запам'яталися — були першими. Сподобалося, коли "Мальви" з Вакарчуком писали. Мені треба було записати вставку, ніби це мати героя співає. Я взяла колискову туди вставила — само якось прийшло. Ще був дует з Roxolana у пісні "Франко" — це вже інші дівчата, і я інша. Але я весь час біжу за молоддю.

— Пісню "Веснянка" вважають народною, хоча авторкою і слів, і музики є ви. Коли вона була написана?

— Десь 1972 року. Пісні я не завжди писала. Переробляла, осучаснювала слова, які мені не подобавилася, — так. Але не писала тоді.

— Ви співали в фільмі "Пропала грамота" Бориса Івченка. Як над ним працювалося?  

— Був 1972 рік, на Полтавщині знімали. Тоді якраз чоловік з армії прийшов. Ми не знали, що біля хати могили, і з ним на могилі сиділи і цілувалися. Зранку як побачили — хрестилися. 

Я думала, Полтавщина — вилизана рівнина, а вона така красива в пагорбах. Містичний край.

— Як народилися народилися ваше тріо "Золоті ключі" з Валентиною Ковальською та Марією Миколайчук?

— З Валентиною Ковальською я дружила ще до хору Верьовки. Ми у вокальній студії при хорі разом вчились. На гастролях мене поселили з Марічкою Миколайчук. Спочатку ми притерлися між собою, а вже в хаті у Івана Миколайчука він поставив такий штамп — що нам треба бути тріо. Це було до "Пропала грамота".

Попередні випуски "Точки опори":

• Про вистави під час війни, викладання в університеті та зміни у мистецтві: режисер Станіслав Мойсеєв у програмі "Точка опори"
• "Я тепер нічого не боюся": акторка Лариса Кадочникова у програмі "Точка опори"
• "Найбільша помилка ворога в тому, що він думає, ніби ми однакові": кінооператор Ярослав Пілунський у програмі "Точка опори"