Про Донеччину 2014 року, Херсон, племінника у полоні та театр: акторка Олена Хохлаткіна у "Точці опори"

Олена Хохлаткіна — акторка театру та кіно, народна артистка України. Народилася на Херсонщині. 15 років була однією з провідних акторок Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру, який змушена була залишити після окупації Донецька у 2014 році. Тоді Олена Хохлаткіна переїхала до Києва і стала акторкою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. 

За роль Уліти у виставі "Ліс" та за роль Памели у виставі "Дорога Памела" нагороджена двічі премією "Київська пектораль". Серед відомих робіт у кіно — серіали "Сага" та "Жіночий лікар", а також повнометражна стрічка "Памфір", прем'єра якої відбулася на Каннському кінофестивалі у 2022 році. 

Одружена із заслуженим артистом України Віктором Ждановим. Подружжя має двох дітей. Донька Оксана Жданова — також акторка, кілька років була провідною актрисою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Нині також працює у театрі ім. Франка.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Олена Хохлаткіна розповіла про те, як переживал війну у 2014 році на Донеччині, про втрату дому і близьких у Херсоні, про племінника у полоні і роботу в театрі під час війни.

"Не змогла звикнути до того, що я — бомж"

— Ми вже рік живемо під ракетами, бомбами, а ви у війні з 2014-го. Вам вже вдалося якось звикнути до цих реалій?

— Так, я знайшла якусь свою точку опори. Близько двох років  мені знадобилося, щоб знайти себе на новому місці, зрозуміти, що це, мабуть, назавжди. Я вже ніколи не поверну свої фотографії, ікони, книжки з тієї квартири. Ми всі знаємо, що ніколи не кажи ніколи, але це дало мені сили залишити все в минулому, залишити своє життя до 2014 року в минулому. Згадую, але згадувати світло, з вдячністю до того періоду, що я працювала в Донецькому театрі. 

— Коли їхали з Донецка, ви думали, що це тимчасово і ви швидко повернетеся?

— Звичайно. Перше, що я зробила — вивезла дитину. Потім повернулася, аби закрити деякі гештальти в театрі, бо йшли вистави. 

— Щось відомо про ваш дім там? Там хтось інший живе?

— Ні, не живе. Дім є.

— До чого ви так і не змогли звикнути за цей час? 

— Не змогла звикнути до того, що я — бомж. У мене немає свого житла, свого місця сили, яку мені завжди давав мій дім, мої речі, моя панорама з вікна. 

— Ви винаймаєте квартиру? 

— Так. Зараз я живу у прекрасних господарів. На початку повномасштабного вторгнення вони самі запропонували мені не сплачувати оренду. Я їм дуже вдячна, вони прекрасні. Зробили мені знижку на оренду зараз. Але ж це не моя квартира, які б прекрасні не були господарі. Ти в гостях.

"Я не готувалася до війни"

— Де вас застала дата 22 лютого 2022 року? Що ви робили? Які перші думки були? 

— Я спала. Подзвонив син і сказав: "Мамо, нас бомблять". Я взагалі не зрозуміла. Я не готувалася до війни, займалася творчістю, сім'єю. Я не читала і не дивилась ніяких аналітичних, політичних програм. Мені було достатньо мого світу, який я створювала, берегла, вирощувала. 

— Чи було у вас 24 лютого відчуття дежавю?

— Ні, це для мене було нове відчуття, з якими я не могла впоратися. Не знала, що робити, була розгублена. Спочатку всі діти зібралися в мене і ми не розуміли, що нам з цим робити. Не було бензину, а я думала відправити дітей на західну Україну. Потім вирішили перечекати, бо дуже великі були черги на виїзд. А тоді почалися бої. Мабуть, близько двох днів я приходила до тями.

— І все ж таки ви залишилися в Києві?

— Так. Перші дні сиділи в підвалі у будинку моєї доньки. Потім в іншому підвалі.

Племінник у полоні

— Ви родом з Херсонщини, а у вашої матері є житло в Херсоні. Її врятувало тільки те, що ви її на зиму забрали до себе. Чи відомо, що там з її домом?

— Там залишилися мої тітки — її рідні сестри, племінники, мої друзі. Я була на зв'язку увесь час, поки вони були в окупації. Багато моїх знайомих були "на підвалі". Деякі просиділи там дуже довго і були звільнені, коли Росія відступала і деокупували Херсон. Подруга скидала мені відео — партизанські зйомки — і просила зберегти їх, бо в телефоні все видаляли.

Якщо не враховувати окопів, чи що там нарито, і наслідки прильотів неподалік, то все нормально. Вона (мама,  — ред.) закрила дім і не залишила ключі сестрі, бо збиралася повернутися. Ніхто не знає, що саме там відбувається. 

— Ваші родичі і друзі живі?

— Мій племінник у полоні десь в Криму, як кажуть. З ним немає зв'язку. Він цивільний. 

— Що каже ваша мама?

— Вона так хоче додому. Їй вже вісімдесят п'ять, вона ніби стара дитина. Вона зідзвонюється з сестрою, і та каже, що в них тихо. Але сестра старенька теж і вже не дочуває.

Уся родина в одному театрі

— Ваша донька Оксана грає у театрі ім. Франка, а нещодавно долучився і ваш чоловік Віктор Жданов. Як працюється родині на одній сцені?

— Ми ще не зустрічалися з чоловіком на сцені, тільки з дочкою граємо в одній виставі — "Співай, Лоло, співай!" Прекрасно працюється. Ми там сприймаємо одна одну не як "мама і дочка", а як колеги.

— Ви хвилюєтеся, коли донька грає головну роль? 

— Хвилювалася, так. Але вже зараз трохи попустило.

— Ви приїхали в Київ у 2014 році. Відразу потрапили в цей театр чи були якісь прослуховування? 

— Ні, не було прослуховування. Я написала режисеру. Чоловіка одразу взяли в Театр на лівому березі. А мій улюблений театр — імені Івана Франка. Ще коли в Донецьку працювала і була повністю задоволена умовами роботи, квартирою, яку нам дали, я хотіла попрацювати в театрі імені Івана Франка. Бійся своїх бажань.

— Спочатку ви тут грали невеликі ролі?

— Я грала невелику роль у виставі за мотивами роману "Дванадцять стільців". Я була Клавдією Іванівною, яка вмирає через три хвилини після виходу на сцену. Але білетери казали: "Ми вас обожнюємо!"

— Коли ви приїхали в Київ, ваша донька вже була відомою кіноакторкою, знялася у фільмі "Дворняжка Ляля". Вона вас якось у київську театральну чи кінотусовку ввела?

— У нас багато друзів було в Києві. Були й такі, що працювали в Донецьку і переїхали до Києва. Наприклад, Олександр Кобзар. Він і ввів в кінотусовку. А Оксана Жданова нас годувала, знімала нам помешкання.

Кіно чи театр

— Одна з ваших знакових робіт на театральній сцені — "Дорога Памела" за п'єсою лауреата Пулітцерівської премії Джона Патрика. У вас головна роль — складна і драматична. Про що для вас ця робота?

— По-перше, головна роль. По-друге, прекрасний акторський ансамбль. Дуже люблю, коли навколо талановиті люди. По-третє, глядацький відгук. Одного разу коли моя героїня молилася, встали дві жіночки і стали молитися разом зі мною. Люди плачуть. Це дуже цінно. 

— Під час повномасштбаної війні змінився градус цієї вистави?

— Так. Ми плакали в зовсім неочікуваних місцях. Мої колеги казали, що їх просто прорвало в якийсь момент не надто недоречний. Уся ця вистава дуже щемлива, там людські долі, людські історії. Вона про перемогу добра над злом. 

— В кіно ваша родина вже працювала разом — у стрічці "Я працюю на цвинтарі". Як там вам працювалося разом?

—  Та немає значних відмінностей. Хіба що хвилюєшся не лише за себе, а ще й за рідних. 

— В кіно ви загалом граєте досить епізодичні, але яскраві ролі, а себе вважаєте здебільшого театральною акторкою. Взагалі кіно вам подобається? 

— Так, подобається. Раніше я погоджувалася майже на всі ролі. Мені було цікаво, була новою людиною у цій сфері. Я запитувала про все у доньки і в чоловіка.

Яких вистав хоче український глядач під час війни

— Як ставитеся до звань? Багато хто вважає, що вони вже непотрібні.

— Мені подобається, що в мене є звання (народна артистка України (2008), — ред.). Я отримала своє перше звання ще в Херсонському театрі — заслужена артистка України. Мені тоді було 28 років. Це великий стимул для актора. 

Перед тим, як я виходжу на сцену, люблю лежати. Так я заряджаюся. А потім мені розповідали, що так Богдан Ступка любив робити. Хтось із акторів поцілував цю сцену. Театр імені Франка — це святе місце. 

— Які, на вашу думку, зараз глядачеві потрібні вистави: легкі чи з глибинним емоційним зануренням? 

— У кожної вистави є свій глядач. Коли я ходжу в магазин і мене там впізнають, то кажуть, що у театрі хочеться чогось легкого. Комедії, наприклад.

Стоп-ролі та російські колеги

— Чи є для вас якісь зараз пропозиції в кіно? 

— Є, потроху відроджується наше кіно. Ходила на проби. Від дечого я зараз категорично відмовляюсь. 

— Від чого?

— Від мам руських. Дві вже було в мене і двом я сказала "ні". Були закордонні пропозиції: кастинг у фільм одного французького режисера, інший — молодої режисерки з Латвії. Але там ще йде визначальний період. Перше, що зараз питаю: "Чи немає у вас російських акторів у групі?" Є приклади, коли їх виправдовують, типу вони давно там не живуть чи є чоловік-українець. Але паспорт який? Російський? Тоді ні.

— Ви спілкувалися з російськими акторами?

— Колись — так. Я була на знімальному майданчику разом із ними. У мене навіть декілька номерів їх є. 

— Хтось із них подзвонив вам після початку війни?

— Один. І не подзвонив, а написав: "Як ти?" Пропонував допомогу. Він свідомо відмовився від мобілізації, проявив чітку позицію. Я не нахвалюю його, але він втратив все. "Прекрасна" історія на цю тему про те, як Лію Ахеджакову вигнали з театру, в якому вона пропрацювала 50 років. 

Можливо, колись ми своїм онукам будемо читати "У лукоморья дуб зеленый" Пушкіна… Колись, але не зараз точно.

Унікальність фільму "Памфір"

— У фільмі "Памфір" (2022) режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука ви граєте маму головного героя. Про що ця стрічка?

— Про любов. Є родина, яка живе в неймовірній красі наших Карпат. Глядач побачить, якою може бути любов: чоловіка-дружини, дитини, матері-сина. І до чого ця любов може призвести.

— Знаєте, зараз дуже рідко перед фільмом їздять в експедицію. Таке було за часів, коли стрічки мали великі бюджети. А ви були в Івано-Франківській та Чернівецькій області. Що ви там робили? Чим надихалися? 

— Ми працювали, репетирували, освоювали місцевий діалект, наживали нашу сім'ю. Актори до того не зустрічалися одне з одним. Тож під час цих репетицій нашим завданням було стати родиною і щоб в кадрі це було видно. На моїй пам'ятаті і в моїй кінокар'єрі таке було вперше. Мені здається, у нас вийшло, бо я вже тричі дивилася фільм і задоволена своєю акторською грою, що буває вкрай рідко. 

— Прем'єра фільму "Памфір" відбулася на  Каннському міжнародному кінофестивалі у Франції в 2022 році. Ви їздили в Канни?

— На жаль, ні. 

— Шкодуєте, що не поїхали? 

— Не знаю, мабуть, ні. Я слідкувала за ними і була на зв'язку. Бачила, як 15 хвилин зал аплодував нашим акторам і режисеру. Я плакала від захвату і гордості. Це красиве кіно. 

— Чому кожен українець повинен подивитися цей фільм? 

— Бо він про нас, про нашу відданість родині, про наш край. Він створювався дуже талановитими митцями України. Такі режисери як Сухолиткий-Собчук — унікальні. Це його кропітка робота, бо в кадрі було багато непрофесійних акторів, дітей, багато масовки, непередбачуваних ситуацій. 

Підсумки 2022 року

— Як вас змінив 2022 рік? Що ви в собі відчути іншого?

— Я почала говорити правду. Виходячи з дому, спілкуючись із людьми, ми одягаємо маски. Зараз у мене, мабуть, вже нема часу брехати чи прикидатися. Наприклад, раніше я б змовчала, якби почула в таксі якусь російськомовну пісню, а зараз прошу вимкнути. 

— Чи змінилися за цей час стосунки у вашій сім'ї?

— Ми тепер виконуємо бажання одне одного частіше. Поважаємо, любимо і переживаємо більше. Кожну повітряну тривогу пишемо в родинний чат, де хто є. Гадаю, зараз багато сімей стали більше цінувати одне одного, триматися одне за одного. 

— У вашій акторській родині є творче суперництво? 

— Раніше було. Зараз вже ні. 

— Ходите на прем'єри одне одного?

— Так, звичайно. Підтримуємо, радіємо. Привозимо їжу тому, хто цілий день у театрі.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про життя у лікарні та потреби медицини: кардіохірург та директор інституту ім. Амосова Василь Лазоришинець у "Точці опори"
• Про життя у підвалі, директорство та театр під час війни: акторка Олеся Жураківська у "Точці опори"
• Про життя на кілька країн, благодійність та роботу з легендами: оперна співачка Людмила Монастирська у "Точці опори"
• Про графічні щоденники війни, життя в підвалі та мовне питання: художниця Алевтина Кахідзе в гостях у "Точки опори"