Попри ампутацію ніг служить у поліції: історія ветерана Назара Вікторовського

Назар Вікторовський — ветеран повномасштабної війни. Він переніс ампутацію ніг, але не зневірився. Сьогодні він працює в поліції в Тернополі. Про це Назар розповів у проєкті "Міста" телеканалу "Дім".

Коли у 2022 році почалася війна, Назар Вікторовський 28 лютого пішов добровольцем. У липні отримав важке поранення, що призвело до ампутації ніг.

"Донецька область, місто Часів Яр. На той час це було далеко від лінії фронту. Ми з побратимами відпочивали, перебували на другому поверсі п'ятиповерхового будинку. Але наше місце перебування здали. Прилетіли ракети, і будинок був зруйнований. Прийшовши до тями, я зрозумів, що перебуваю під завалами п'ятиповерхового будинку. Я пролежав 19 годин, весь цей час був у свідомості. Потім почув, що працює техніка, рятувальники розбирають завали. Відгукнувся, і мене розкопали", — згадує ветеран.

Перебуваючи під завалами, Назар зрозумів, що не відчуває болю в ногах. Ампутацію провели в госпіталі в Дружківці Донецької області.

"Мені повідомили, що буде ампутація, перед самою операцією. Ампутувати було потрібно, тому що кров у ногах не циркулює, і тканини відмирають через 2 години, а я пролежав 19. Лікарі встромляли голку в ноги, а я їх уже не відчував, ноги вже повністю відмерли. Питання було не в ногах, а в порятунку життя", — поділився він.

Після лікування, реабілітації та протезування Назар зміг інтегруватися в цивільне життя — завдяки родині, роботі та спорту. Він зізнається, що не відчуває себе неповноцінним і живе повним життям.

"Коли після реабілітаційного центру я повернувся додому, у мене почалася депресія. Три тижні не було бажання ні їсти, ні спати, ні жити. Мені допоміг спорт. Починав вдома: дістав з балкона старенькі гантелі, почав віджиматися від підлоги. Пізніше вже почав ходити в спортзал, і спорт мене витягнув", — сказав ветеран.

Назар працює в Ситуаційному центрі Національної поліції Тернопільської області, оператором служби "102".

"Коли я повернувся з реабілітаційного центру, друг мені сказав, що в поліцію приймають ветеранів на цю посаду, і я відразу погодився. Пройшов стажування, навчання і почав працювати. Я приймаю дзвінки на "102". Приймаємо дзвінки як з Тернопільської області, так і з Херсонської. Тому що коли Херсонська область була під окупацією, там лінія "102" була пошкоджена. З Херсонщини надходять більш складні дзвінки, бо там щодня обстріли", — зазначив поліцейський.

Професія оператора для Назара нова, до війни чоловік працював помічником машиніста тепловоза.

"Оператор — це нова сфера для мене. Спочатку було важко, тому що після поранення у мене ще були панічні атаки, було важко зосередитися, тому що робота складна психологічно. Але я вже рік працюю, звик і дуже задоволений", — поділився він.

Назар Вікторовський веде активне життя і поза роботою, бере участь у різних міських заходах. Попри протези, він відкривав церемонію нагородження телепремії "Гордість Тернопілля-2024" — танцем. Назар виконував танець під композицію Kozak System "Люди-Титани", в якій звучать слова: "А ми ще, а ми ще повоюємо. А ми ще, а ми ще потанцюємо".

Назар зазначив, що сьогодні Тернопіль стає більш інклюзивним містом. Це стосується і роботи, де все передбачено для людей з інвалідністю. Це стосується і прибудинкового простору — біля багатоповерхівки, де живе ветеран, поклали плитку, щоб було зручно пересуватися на протезах або кріслі колісному, встановили пандус.

У Тернополі відбуваються зміни в інфраструктурі в цілому. З'являються безбар'єрні маршрути для людей з обмеженим рухом. На цих вулицях покладена спеціальна плитка, тут немає бордюрів, передбачені зручні спуски та підйоми.

"Це зручно як при ходьбі на протезах, так і при використанні крісла колісного. Зараз я пересуваюся містом частіше на протезах. Але так було не завжди. Я на протезах вже два роки, тому впевнено почуваюся і з кожним разом рідше користуюся візком. На протезах набагато зручніше в громадському транспорті, в маршрутках. А на візку не скрізь легко кудись заїхати, наприклад, в магазин або аптеку", — пояснив Назар.

Назара підтримують дружина Наталя і дочка Віка. Зараз сім'я чекає на поповнення — незабаром у подружжя буде вже дві доньки.

Наталя розповіла, як допомагала чоловікові пережити ампутацію.

"О 7-й ранку подзвонив Назар. Питаю: як ноги, болять? Він каже: ні, не болять, бо їх немає. У голові були тисячі думок, були сльози, було все. А потім ми вирішили, що плакати більше не будемо. Ми будемо радіти, що наш тато живий повертається додому, а з рештою ми якось впораємося. Я бачила, як Назару було важко. Але я завжди йому казала: ми разом, ми — сім'я, у тебе є донька, заради якої потрібно жити, у тебе є дружина, яка тебе дуже любить, що ми ще молоді й у нас все попереду", — поділилася жінка.

Були певні побутові труднощі. Особливо під час блекаутів, коли через відсутність електроенергії не працював ліфт у будинку. А в той час Назар користувався інвалідним візком, не ходив на протезах.

"Це було дуже важко, тому що ми живемо на четвертому поверсі. Спускатися було важко. У таких випадках я виходила і просила перехожих допомогти, але люди добре відгукувалися", — зазначила Наталя.

У побуті Назар намагається багато чого робити сам.

"Ну, звичайно, якщо потрібно карниз поправити, то я звертаюся по допомогу, тому що це для нього високо. А кран полагодити, якусь поличку прибити, дверцята відремонтувати — все, що на його рівні, він може сам зробити", — сказала дружина.

Сім'ям ветеранів, які сьогодні проходять аналогічний непростий шлях реабілітації, Наталя радить, перш за все, спілкуватися один з одним. Не соромитися говорити один одному, що не влаштовує, як краще зробити, вчинити.

"Тому що ні він не знав, як це повинно бути, ні я не знала, як це повинно бути", — уточнила вона.

Наталії також допомагає справлятися з ситуацією те, що у неї є час для себе.

"Його небагато, але воно є. Можу сама прогулятися, щось смачненьке з'їсти, пройтись по магазинах і щось собі купити. Або просто виділити для себе пару хвилин і насолодитися ними. І коли я знайшла цей баланс, стало набагато легше", — поділилася жінка.

Важлива також підтримка рідних і близьких, суспільства.

"Люди дуже змінилися. Наприклад, водії маршруток намагаються під'їжджати набагато ближче, якщо вони бачать, що є така людина, щоб їй було зручніше. Мене вразив випадок. Підійшов до нас підліток: "Ви військовий?". Чоловік відповідає: "Так, військовий". І хлопчик вклонився і каже: "Я вам дуже вдячний за захист, за ваш вчинок". Це було так приємно", — резюмувала Наталя Вікторівська.

Ще з випуску проєкту "Міста", присвяченого Тернополю:

• Людей розшукує штучний інтелект: унікальний центр діє в поліції Тернопільщини (ФОТО, ВІДЕО)
• Сюди кожен хлопець Тернополя повинен привести свою дівчину: Таня Песик показала улюблене місце в рідному місті (ФОТО, ВІДЕО)
• "Цього етапу не вистачає": Таня Песик назвала головну проблему гумористичній сфері України