"Не читайте цю книгу, бо у вас може з’явитися город": розмова з авторкою "Вілла у Сан-Фурсиско" Ярославою Литвин

У гостях "Ранку Вдома" — українська письменниця та романістка Ярослава Литвин. Говоритимемо про її нову книжку "Вілла у Сан-Фурсиско" — захопливу історію про дівчину, яка придбала стару хату в селі. Зокрема, дізнаємося що ж надихнуло авторку на написання цього роману.

Окрім цього, Ярослава розповість, скільки часу писала "Віллу", кого зробила головними героями і яке село стало місцем дії цього теплого роману.

Ведуча — Ольга Фанегей-Баранова.

— Розкажіть про вашу нову книгу "Вілла у Сан-Фурсиско". 

— Ця книжка писалася дуже швидко — за два місяці.

Це був той період, коли вже тривала перерва в моїй волонтерській діяльності, бо сталося вигорання, як це часто буває. Мабуть, я досі не готова про нього розповідати публічно.

Але я хотіла продовжувати свою позитивну діяльність, спрямовану на перемогу та підтримку, створення чогось теплого, доброго та ніжного, і це саме та книжка, яка б могла вас обійняти.

Я прямо літала, коли її писала, і такою вона і вийшла.

— Про що вона розповідає?

— Це історія дівчини Ольги Синички, яка вирішила різко змінити своє життя попри обставини, війну, самотність, і зробила дуже серйозний для себе крок — придбала стару хату в селі.

І оскільки Ольга — романтична та мрійлива людина, вона зберегла три папочки на Pinterest з фотографіями, як може відремонтувати стару хату, і пішла її купувати.

На щастя, хату їй продали, вона в неї в'їхала і почала робити ремонт самотужки.

Хто стикався з ремонтом, особливо з ремонтом самотужки і без грошей, інструментів та досвіду, прекрасно розуміє, що це не могла не бути комедія.

— Звідки з’явилася ідея для цієї книги? Можливо, ви маєте досвід придбання хати в селі або знайомих з подібною історією?

— Я виходила з того, що мені подобається і чого мені бракує.

Мені насправді подобається зберігати папочки в Pinterest з ремонтами, красивими місцями та ідеями, а з іншого боку — я сумую за нашою дачею в Білій Церкві і домом.

Тож я писала про місце, яке називаю “кишенькою” у часі і просторі, куди можна просто подумки повернутися, затриматися і трошечки відпочити.

Ідея була на поверхні, і, як виявилося з відгуків читачів і читачок — мрія усіх. Мені стільки людей зізнавалися, що теж мріють про хату в селі, а найсмішніше — після цієї книжки я теж почала мріяти про хату в селі.

Гірше, що через два тижні після того, як почала писати цю книгу, я не витримала і ми придбали дачу. 

Тепер у мене є дача, яку ми планували як місце для відпочинку, але станом на зараз в мене у квартирі стоїть 60 кущиків розсади помідорів, 40 кущиків полуниць, десь 80 гороху, який я маю днями висадити.

Це заразна книжка. Тому, люди, якщо ви не починали, в жодному разі не читайте.

Це небезпечно, у вас може з’явитися город.

— Хто головні персонажі “Вілли у Сан-Фурсиско”? Це звичайні люди чи, може, якісь незвичайні особистості?

— Якщо чесно, я жодного разу в житті не бачила звичайної людини, і хочу її побачити, бо мені часто кажуть: "У тебе нетипові українці".

Де ж я тоді живу і з кого пишу? Хто такий “типовий українець”?

Тож, у мене абсолютно нетипові українці й абсолютно незвичайні люди, які живуть в класичному українському селі за 5 км від мого рідного міста, Білої Церкви, яке я знаю добре, хоча ніколи там і не була.

Водночас з того, що мені розповідають, а мене часто тегають мешканці цього села, Фурсів, які зараз, наприклад, перебувають у Канаді або ще десь і кажуть: "Боже, ми прочитали про рідне село", а мені завжди так трошечки незручно, типу: "А якщо скажуть, що в нас в селі все не так?".

Серед головних героїв Ольга Синичка та її бабуня — жінка шаленої харизми й надзвичайно нетактовного гумору, її мама, яка теж не відрізняється тактовністю гумору, але завжди відрізняється творчим підходом, і інші родички та подруги.

Загалом, це історія про дружбу в сім'ї й про дружбу, коли твої друзі стають близькими, ніби родичі, і коли твої родичі вже теж твої друзі.

— Як ви працюєте над книгами? Маєте якісь ритуали чи чекаєте натхнення?

— Я знаю, що у письменників бувають ритуали, і я колись планую до них дорости, але поки що ні, в мене їх немає. 

До прикладу, продовження цієї історії я, мабуть, наполовину написала в нотатках на телефоні, поки їхала в автобусі.

Я мрію мати ритуали: чашечку кави, якесь особливе світло, натхнення… Але реалії українського письменника, це коли з’являється вільна хвилинка, тоді з’являється і натхнення.

— Яких авторів ви любите читати? 

— Я люблю читати всіх. Я абсолютно всеїдна, неперебірлива в книжках людина — для мене кожна книжка прекрасна.

Як кожна людина особлива, так і кожна книжка. Навіть якщо я прочитала 500 сторінок, але в ній була хоча б одна слушна думка, це вже добре — я отримала небуденний досвід.

Мені складно навіть когось назвати, бо всі хороші.

— Ваша книга безумовно надихає на роздуми про родину і життя. Ви свідомо створюєте такі книги, чи це просто зараз такий підхід?

— Це знову суто моя теорія, моя світоглядна концепція. 

Мені здається, якби кожен український автор написав масову, популярну книжку, це залучало б до читання людей, які раніше читали російською або не розуміли українську літературу.

Я ще хотіла створити книжку, яку можна було б дарувати. І тепер кожен раз, коли хтось її дарує, ми залучаємо ще одну людину, яка "входить" в українську культуру.

Загалом, у ситуації, в якій ми всі зараз перебуваємо, важливо залучати людей, які раніше були, можливо, нейтральними, до української літератури та культури. Тож, це моя маленька місія.

Крім того, я хотіла написати книжку, яку можна взяти до сховища. 

Я перед "Віллою" випустила психологічний трилер "Не мій дім", і люди писали, що читають її в сховищі. А я думала: "Боженько, психологічний трилер! Як так?". Тому захотіла створити книжку, яку люди могли б взяти з собою і сміятися дві години в сховищі.

Коли таке трапляється, я вважаю, що виконала свою маленьку місію.

Читайте також: Залежність батьків, насилля та байдужість: болючі теми трилеру "Усі їхні демони" обговорюємо з авторкою Поліною Кулаковою