Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Кохання довжиною в тиждень: мати загиблого бійця ЗСУ вперше зустрілася з коханою свого сина у проєкті "Я не забуду"

Кохання довжиною в тиждень: мати загиблого бійця ЗСУ вперше зустрілася з коханою свого сина у проєкті "Я не забуду"

26 Листопада / 2023

Джерело: Телеканал “Дім”

Усі батьки хочуть думати, що вони знають про своїх дітей усе. Та насправді особисті таємниці має кожен. І тут лишається питання: чи варто їх розкривати? Бо ж викрита таємниця однієї людини може неабияк змінити життя іншої. Саме про це сьогоднішня історія проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Після загибелі сина мати пішла до ЗСУ

Рік тому у віці 51 рік Тетяна Павлюк одягла військову форму і стала військовослужбовицею Збройних сил України. За її бажанням служити криється страшна трагедія — син Ярослав Білоус із позивним "Архангел" загинув на Харківщині за три місяці після початку повномасштабної війни.

Після поховання Тетяна жалкувала, що син не мав дружини та не залишив по собі дітей. Та потім жінка зазирнула у його контакти, знайшла не підписаний телефонний номер, подзвонила і дізналася таємницю сина. Виявляється, Ярослав мав кохану. І Тетяна вирішила знайти цю жінку, щоб більше дізнатися про життя свого сина.

Тетяна приїхала до "Я не забуду", аби розкрити таємницю, яку її син забрав із собою у засвіти, та вперше зустрітися з жінкою, яка підкорила серце Ярослава.

— Тетяно, скільки років було вашому синові, коли він загинув?

— 19,5. Він був солдат строкової служби. Востаннє я спілкувалася з Яриком 11 травня [2022 року], в цей день він загинув.

Він щоранку мені дзвонив, писав. Я в 3 години ночі на 11 травня набрала його, кажу: "Ярику, мені так тяжко, так тяжко". Він: "Ма, ти що, спи". Потім вранці, о 10:26, він мені написав: "Мамо, я тебе пізніше наберу, я зчеплення міняю". Я відчувала, що він нічого не міняє. І о 11:45 мені стало погано — я відчула, я ж мама. Його телефон був уже "поза зоною". Я кажу чоловікові: "Щось недобре". Так і сталося, бо коли Ярика привезли, то його годинник на руці зупинився о 11:47.

Материнське серце відчуло, і він теж відчував. Він мені показував свій жетон, каже: "Як я загину, мене за ним знайдуть". Я йому: "Ярчику, не говори цього!"

— А де саме загинув Ярослав?

— Харківська область, Дергачівський район, село Питомник. А народився на Хмельниччині, в Ярмолинцях.

Спочатку Яричок як строковик служив у Києві, у Президентському полку. Він проходив службу на залізничному вокзалі, в комендатурі. Йому дуже подобалася служба, я неодноразово приїжджала до нього.

Коли почалася повномасштабна війна, ми з чоловіком були в Чехії. Старший син подзвонив: "Мам, війна". Потім і Ярик зателефонував: "Ну, все, ма, війна". Я хотіла зразу ж їхати, але він сказав: "Не думай навіть. Я у своєму полку, я у своїй частині". Ну, ми все-таки з чоловіком поїхали.

— Яким був Ярослав?

— Найкращий син у світі. Гарний, добрий, чуйний, доброзичливий, він усіх жалів. Грав у футбол, воротарем був, їздив на змагання, дуже багато є нагород.

Він був кремезний, великий. За тижня два-три після похорон ми були на кладовищі. Підійшла жіночка, поклала солодощі та почала плакати. Вона мене обняла і каже: "Дякую вам за вашого сина, бо якби не він, з моєю дитиною було б щось погане". Я не знаю ту дівчинку. Були якісь негаразди, і Яричок заступився за дівчину.

В населеному пункті, де він народився, де він в школу ходив (селище Ярмолинці, — ред..) на честь мого сина назвали вулицю — імені Ярослава Білоуса. Також хочемо, щоб школа мала його ім'я.

— Ви у військовій формі. Коли та чому ви прийняли для себе рішення піти до лав ЗСУ?

— Недалеко від нашого дому, де ми живемо, військова частина. Військові постійно проходять попри нас.

Коли Ярика привезли, був наш воєнком, і я сказала: "Я піду служити". Він каже: "То ваше. Хочете, ідіть служити". Я пішла. 15 травня поховали Ярика, а 6 червня я пішла.

А чого? Бо я шукала в хлопцях риси Ярика: хтось був схожий на Ярика, в когось була така ж борода, в когось були очі такі, як в Ярика. Я в кожного солдата вдивлялася, я дитину свою шукала. Тим і жила.

Я зараз на Харківщині. Я кожен вечір виходжу і дивлюся в небо. Бачу зірки і думаю, що там є Ярик. Начальник мій каже: "Петрівна, відпустіть, не тримайте, відпустіть дитину. Так не можна"

— А чоловік і інші діти вас не відмовляли йти до ЗСУ?

— Ніхто мене не відмовляв, бо я як задумала, то так і має бути. Я свого сина не підведу.

— Чого, на вашу думку, не встиг зробити Ярослав, і про що ви жалкуєте?

— Я дуже шкодую, що Яричок не встиг мати своїх діточок, щоб я могла бачити його оченята. Я б також не змирилася, що сина немає. Але я хоч би дивилася, а так після нього немає нічого, тільки порожнеча, страшна порожнеча.

Він мені казав: "Мамо, закінчиться війна, я приходжу,ю і зразу буду женитися".

— Яку таємницю сина ви дізналися після його загибелі?

— У нього з батьком був один акаунт. Я знайшла його переписку — дівчина Настя. Я не знала, хто вона, набрала її, вона сказала, що знала Ярика і вона його остання бачила. Я тоді здогадалася, що це була дівчина, яку Ярик покохав, напевно.

Проте я з Настею не бачилася жодного разу. Я бачила лише фоточки з ними. Я б хотіла з нею зустрітися, обняти її.

Деталі трагедії

За яких обставин загинув 19-річний Ярослав — розповів його побратим Дмитро Суходольський, який був тимчасово виконуючим обов'язки командира взводу, де служив хлопець.

— Дмитре, коли ви стали військовослужбовцем і де проходили службу?

— Перший раз я пішов до Збройних сил України ще у 2014 році, підписав контракт на три роки. Після цього я повернувся в цивільне життя. Знову пішов захищати країну на початку повномасштабної війни, 1 березня 2022 року я вже був в частині, вже виконував бойові завдання.

Перші півтора місяця ми були у своїй частині, потім нас направили спочатку на Сумський напрямок, а десь через два тижні — на Харківський напрямок. Через пару тижнів тут і сталася трагедія.

— Що відбувалося у той день, 11 травня, коли загинув Ярослав, а ви дістали поранення?

— 10 травня командир батальйону наказав вийти на нові позиції ввечері, на що я відповів відмовою з приводу того, що ПВОшникам треба було обрати нормальну позицію, вночі це робити не дуже зручно. Ярослав знаходився в Харкові, на стоянці наших машин. Ввечері я йому повідомив, що зранку ми виїжджаємо, його завдання було приїхати за нами. Він так і зробив. Приїхав в потрібну точку, ми повантажилися та вирушили ближче до кордону з Російською Федерацією, в населений пункт Питомник.

Задача Ярослава в той день була взагалі доїхати до цієї точки, висадити нас — на це десь 5-10 хвилин, і цю вантажівку треба було одразу відвозити до Харкова. Він на позиціях не повинен був залишатися.

На одному з поворотів нас зустріла російська диверсійно-розвідувальна група в кількості 5 осіб. Два з них мали кулемети, троє — звичайні автомати. Десь на 10 секунд виникла пауза. Я встиг звести свій автомат, навести його через вікно. Запобіжник був вже знятий. У Ярослава менше було шансів зробити щось, бо він тримав кермо.

Диверсанти почали вогонь. Кулі почали проникати мені в руку, мене відкинуло на правий бік. Постріли йшли десь до 10-15 секунд. Після чого я відчув, що все тіло в мене потепліло, майже з усіх місць почала виділятися кров. Я, чесно кажучи, думав, що вони зараз прийдуть і доб'ють нас. Я спочатку схопився за кишеню з телефоном, потім зрозумів, що зв'язку тут нема, і мені стало особливо сумно, що я не зможу повідомити, сказати останні слова дружині або написати.

Але це тривало недовго, десь 20 секунд, після чого я зрозумів, що щось довго вони тягнуть. Почав озиратися, побачив, що Ярослава на місці немає, двері машини з його сторони відкриті, а мої речі, які лежали між мною та Яриком, вже горять. І ДРГ кудись зникла.

Я гадав, що з такими пораненнями, які я отримав, на 95% я не виживу. Було тільки одне бажання — не згоріти в машині, щоб сім'ї було що поховати.

Мені дуже пощастило, в мене залишилась ціла права рука, я відкрив дверці, вивалився з машини. Побачив Ярослава, він лежав за 3-4 метри від дверцят машини, ближче до заду машини. Лежав лицем до землі, проте подавав звуки, я зрозумів — живий.

Я крикнув йому, що якщо в нього є сили — нехай відповзає від машини, бо в машини був повний бак і 4 ракети "Стінгер" із фугасним снарядом. І при їхній детонації не зрозуміло - ракета або влетить, або розірветься на місці.

Я по рації доповів командуванню про ситуацію, що є поранені, два важких "300-тих".

І тут чую, як стріляють наші автомати — самі, бо вони нагрілися, вони горять, патрони починають стріляти самі собою.

Я потроху відповзав від машини якомога далі — у мене були лише цілими п'ята правої ноги і права рука. За невеликою спорудою вже ховався Сергій — він із хлопців, які йшли позаду нас. Він підбіг до мене і відтягнув за цю будівлю, наклав турнікети. Сергій перехопив рацію і почав більш вимогливо просити керівництво про допомогу.

Машина ще горіла, і почали вибухати ракети.

Десь через 20-30 хвилин до нас приїхала допомога. Вони побігли за Ярославом, віднесли його у машину, поклали мене біля нього, і ми поїхали. Після мене переклали до медиків нашого батальйону, і почалася подальша евакуація до Харкова.

Про загибель Ярослава я дізнався 20 травня. Остання інформація в мене була, що він доїхав до медиків, начебто ще був живим. Потім з'ясувалося, що на той момент, на жаль, він уже помер.

Судячи з фотографій, я так розумію, що у нього було поранення біля голови, шия. Коли нас з ним везли в машині, він навіть нічого не казав. Він вже був дуже важкий. На жаль.

— Дмитре, я знаю, що ви пережили понад 20 операцій. Зараз ви не служите?

— Ні, в серпні мене звільнено з армії за станом здоров'я. Я отримав другу групу інвалідності. Ще залишилася одна важлива операція з пересадкою кістки, в наступному році. Сподіваюся, це буде остання операція, яка пов'язана з пораненням.

— В особистому плані чи змінилися у вас пріоритети?

— Чесно кажучи, одразу після того, як я повернувся після операції, дізнався про масштаби поранення, я не хочу затягувати з можливістю стати батьком. Бо раніше я спирався на якісь матеріальні цінності — зробити ремонт у квартирі, машину купити чи щось інше. Чи невчасно, чи ковід, чи війна… То зараз в мене таких думок нема.

— А чи знали ви про те, що в Ярослава була кохана дівчина?

— Чесно кажучи, ні. Здивований, що тільки одна. Він був життєрадісним, був дуже гордий, що служить у ЗСУ. Знаєте, коли в колоні їдуть військові автомобілі, то багато людей виходять, щоб нам побажати успіху та повернутися живими. Водії та військові на початку цього руху махають і все інше. А десь через годину ти вже втомлюєшся махати. Ярослав не втомлювався до самого кінця. До самого вечора він сигналив і махав всім, хто йому махав.

Кохана

Колись цих двох жінок мало б об'єднати кохання одного чоловіка — Ярослава. У них було б хвилююче знайомство, можливо, сватання, підготовка до весілля. Однак сьогодні їх об'єднує лише пам'ять про їхнього Героя та спільний біль. До студії "Я не забуду" приїхала Анастасія Карнаухова, яку Ярослав кохав і приховував до останнього подиху.

— Анастасіє, якою людиною був Ярослав у ваших очах?

— Він був дуже цілеспрямований, дуже мужній. Зараз бачу, що Ярослав дуже схожий на маму, він дуже-дуже маму любив.

В нього було правило — як я сказав, так і буде. Для його років він був дуже зрілий.

В нас різниця 14 років. Але коли ми познайомилися, я ніколи б не подумала, що йому 19 років. Він настільки був дорослий.

Він якось спитав: "Як ти думаєш, скільки мені років?" Кажу: "Років 28". Він так посміхнувся і все. А потім, коли ми вже роззнайомилися, я дізналася про його вік, кажу: "Ти розумієш, що в нас велика різниця?" — "Мені все одно, це неважливо" — "А як батьки?" — "В мене мама все зрозуміє, мати мене любить. Аби я був щасливий".

— Як і де ви познайомилися?

— Я з Харкова, на той час з дітьми жила в метро, бо бомбили Харків. А у Ярика на той час, мабуть, поблизу було місце дислокації. Вони раз зайшли до нас в метро, подивилися й вийшли. Потім я виходила на вулицю, треба було в магазин, і бачу, що вони сидять на лавочці. Я підійшла, просто запитала: "Хлопці, все добре, бо вас так багато тут зібралося. Може, щось ми не знаємо?" Вони кажуть: "Ні-ні, все добре, ми просто відпочиваємо". І все. Я пішла.

Повернулася у метро, займалася з дітьми. Забігає маленький хлопчик, каже: "Вас наверху зовуть двоє військових". Це було нормально, бо я з волонтерами постійно спілкувалася. Виходжу, сидить Ярик зі своїм другом Пашею. Слово за слово, познайомилися, розмовляли ми достатньо довго, бо їм на 20:00 треба бути було на місці. А мій телефон був у метро, я попросила у Ярика телефон, щоб зателефонувати дітям, так у нього залишився мій номер.

Вони пішли, потім Ярик мені написав, чи все добре.

— Що вам казав Ярослав незадовго до своєї загибелі? Що він планував зробити після повернення з цього завдання?

— Хотів приїхати свататися. Він сказав, що я повернуся, ти будеш моєю дружиною, все буде добре. Він так це впевнено казав.

— А ви б погодилися?

— Так. Ви знаєте, це знайомство настільки перевернуло життя, що вже ти не дивишся, скільки років різниця, скільки у вас було відведено часу на це знайомство.

Ми були знайомі всього тиждень. Проте це було настільки достатньо, щоб зрозуміти...

У мене двоє дочок — 10 і 16 років. Вони сприймали Ярика як дуже дорослого, бо ми не знали тоді, скільки йому насправді років. І коли мала питала: "Мамо, можна то?", а він сидить і каже: "Можна". Кажу: "То вона ж в мене питала" — "Тато сказав — можна". Я тоді здивувалася, що Ярослав назвав себе татом для моїх дітей.

Коли мені повідомили, що Ярослав помер, я не вірила до останнього. Я через інтернет знайшла його друга з села — Вітю, дізналася, що 15 травня похорон. Я йому кажу: "Я не можу приїхати, бо бомблять і діти. Але я не вірю до останнього, що він помер. Якщо буде навіть закритий гроб, я не повірю". І він мені з похорон дзвонив, казав: "Настю, я на нього дивлюся, як в дзеркало".

Ярик хотів залишитися в метро в той день, 11 травня. А я говорю: "Тобі ж на завдання, тобі о 5-й ранку виїжджати". Ми спілкувалися до першої години ночі, і він пішов. О другій ночі він написав мені: "На добраніч", і все.

— Тетяна втамувала свій біль, вдивляючись в інших військових і шукаючи в них свого сина. Як ви справлялися з цим болем?

— Перші 40 днів я все одно не могла повірити. Я розуміла, що все відбулося, що вже поховали. Він мені приснився на 40-й день. Він взяв мене за руку, обійняв, і каже: "Все буде добре, я разом з тобою, і в мене все добре". І все. Після цього сну в мене було вже відчуття, що він ангел-охоронець для мене там. От він приснився, він зі мною так попрощався.

— Як зараз ви живете? Що змінилось у вашому житті?

— Зараз ми з доньками живемо на Закарпатті.

— Ви досі самотня?

— Звісно. Це був такий урок життя, мені Бог показав, як це може бути, що є справжні чоловіки. Що ось так воно може бути. Показав — і забрав.

У Насті залишилися шеврони Ярослава, які він дав на пам'ять у їхню останню зустріч. Проте військові говорять, що це погана прикмета. Як вважає Настя, Ярик передчував свою смерть. Вона передала шеврони матері коханого чоловіка — Тетяні.