Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"

Під час війни українці змогли сповна розкрити суть єдності. Кухар з Дніпра міг надавати медичну допомогу дитині з Ірпеня. Водій з Харкова міг приймати пологи у породіллі з Донеччини, а вчитель з Києва — вивозити з-під обстрілів сотні херсонців. Таких історій безліч, і тема сьогоднішнього випуску "Я не забуду" вкотре покаже, як незнайомці можуть рятувати життя одне одного, навіть не підозрюючи про це.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Олена

33-річна Олена Габ — багатодітна мама, переселенка з Донеччини. Олена виховує сімох дітей: найстаршій доньці 17 років, наймолодшому синові — 4. Жінка каже, що діти — це сенс її життя, заради них вона готова на все.

До лютого 2022 року родина мешкала в селі Андріївка Волноваського району. З початком повномасштабної війни спочатку Олена з дітьми виїхала до Львова, через три місяці повернулися на Донеччину — зараз родина орендує будинок у місті Мирноград.

Жінка приїхала до студії "Я не забуду", подолавши понад 800 кілометрів, аби розшукати людину, яка врятувала їй життя.

— Олено, чому ваше життя було під загрозою?

— На початку цього року я дуже захворіла. Гінеколог запідозрила онкологію. У травні я поїхала до Дніпра, пройшла обстеження, і мені зробили першу операцію. Операція пройшла невдало. Мені підтвердили другу стадію онкології, і треба було робити операцію в порожнині, тобто видаляти все. В липні я лягла вже до онкоклініки, там мене прооперували вдруге.

Операції — не з дешевих. Мій гінеколог відразу порадила звернутися до благодійних організацій, і я почала шукати їх в інтернеті, соцмережах.

Озвалась лише одна організація, у них був проєкт "Жінка для жінки". Вони відкрили збір на допомогу мені. Мені на картку почали надходити кошти — різні суми, зокрема і великі. Я не знала, від кого вони, це анонімно було. Так я зібрала близько 13-14 тисяч гривень на першу операцію. Але вона була невдалою.

І знову потрібні були гроші, до 20 тисяч гривень. Але до організації мені звертатися було вже соромно. Проте вони мені самі допомогли. Почали збирати на другу операцію, і знову на карту почали надходити гроші.

— Ви теж не знали, від кого?

— Анонімно все було. Я просто запитувала потім у дівчат з організації, вони мені сказали, що великі суми — від жінки, яка допомогла мені й з першою операцією.

Мені мало що про неї відомо, я лише знаю, що її звати пані Наталія, вона також переселенка.

— Ви приїхали до нас, щоб побачити людину, яка вам допомогла.

— Так, яка врятувала мені життя. Завдяки їй я зараз зі своїми дітьми і в мене все гаразд. Хотілось би подякувати їй.

У мене рідних немає, батьків немає, тільки дітки. І допомогла мені зовсім стороння людина, яка навіть про мене нічого не чула. Хотілось би хоч якось їй віддячити, обійняти, подякувати від себе та моїх діток.

Проєкт "Жінка до жінки"

Як поєднати тих, кому потрібна допомога, з тим, у кого є змога допомогти, знає Ірина Юзик, координаторка центру "Жіночі перспективи".

Центр працює у Львові, створений понад 20 років тому як громадська організація з допомоги жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях.

Ірина Юзик: "До повномасштабної війни найбільше було звернень стосовно домашнього насильства, бідності та інших важких випадків. А з початком війни наша діяльність розширилася, зокрема на допомогу жінкам, які постраждали від війни. В нас є прихистки, де проживають понад сотню жінок з дітьми, які приїхали з окупованих територій або з прифронтових зон. У нас є різна допомога: юридична, організаційна, адміністративна, пошук роботи, фінансова допомога, продуктова, канцтоварами, гігієною. Тобто ми намагаємося в різних напрямках допомогти жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях".

Ще з часів ковіду організація реалізує проєкт "Жінка до жінки". Його формат передбачає, що жінки, які в ресурсі, допомагають іншим жінкам. Перша навала запитів про допомогу була у травні 2022 року — в один день надійшло 400 заявок.

Ірина Юзик: "В нас є сайт, де ми викладаємо історії жінок від їхнього імені, також перекладаємо англійською мовою, завдяки чому у нас є благодійники та благодійниці з-за кордону. Ми ніколи не афішуємо прізвище людини публічно, ніколи не ставимо фотографії, а всі документи, які стосуються історії про допомогу, ми перевіряємо наперед. Ми самі гроші не збираємо, ми контактуємо людей, які готові допомогти, з людиною, якій ця допомога потрібна. За час існування проєкту ми допомогли тисячам жінок".

— А були в межах вашого проєкту незвичні історії?

— У березні 2023 року до нас звернулася Наталя Чанцева, яка приїхала на Тернопільщину з прифронтової території. Вона попросила невеликої допомогти, близько 4 тисяч гривень, на лікування молодших дітей.

Через деякий час Наталя зателефонувала і повідомила, що отримала державну виплату через загибель на фронті одного з синів. І що тепер вона хоче допомагати нашому проєкту, нашим жінкам.

Особисто я її переконувала цього не робити, тому що це гроші, отримані дуже важким шляхом, тобто слізьми і кров'ю, трагедією. А в неї ще є маленькі діти, їй ще доведеться починати нове життя. Її дім в прифронтовій зоні. Але Наталя наполягала, що хоче допомогти якійсь сім'ї.

— І що ви зробили?

— Почали добирати жінок, які дуже потребують допомоги. Це була зокрема й Олена Габ. Всі кошти на першу операцію Олені, декількома траншами, надала Наталя. Це відбувається анонімно, і якщо благодійниця не хоче перша контактувати, ми не даємо її контакти.

— А комусь іще, окрім Олени, Наталя допомагала?

—Одній самотній бабусі з Куп'янського району, іншій бабусі з Ізюма. Сім'ї в Харківській області — чоловік, дружина і маленька дитина. Чоловіка дуже сильно поранило.

Раз на місяць Наталя пише мені, що знов готова переслати якусь невеличку суму ще комусь з нашої бази.

Наталя

44-річна Наталія Чанцева — переселенка з Харкова. Разом з чоловіком та молодшими дітьми на 12-й день повномасштабної війни вона сіла на перший потяг, і опинилася в селі на Тернопільщині.

На початку війни у цьому селі мешкало 162 внутрішньо переміщені особи, зараз залишилося 64 переселенці, серед яких і Наталя з родиною. Згодом жінка придбала тут дім і не збирається вертатися до Харкова, бо тут похований її син Віталій, який загинув на фронті. Україну боронить і старший син Богдан, проте зараз він вважається зниклим безвісти.

Попри велике горе, треба жити далі. Зокрема заради молодших своїх дітей.

— Наталю, де вас застала ця війна?

— У Харкові. Два тижні ми прожили в погребі. А 5 березня був масштабний обстріл. У той день ми вийшли з погреба, щоб нагодувати дітей чимось гарячим. Були в домі, а потім почалися просто потужні вибухи. Ми кинули молодших дітей на диван, накрили ковдрою і лягли на них. І я побачила спалах. Тоді на наш район прилетіло три ракети. Потім все затихло.

Я чоловіку сказала: вивозь нас, куди хочеш. А старші Віталік і Богдан не захотіли їхати, залишилися в Харкові.

У квітні забрали [на фронт] мого чоловіка. Він побував в пеклі, дякуючи богові, він вибрався звідти, хоча з його бригади дуже мало людей залишилось, всі загинули.

На початку травня 2022-го Віталік погодився приїхати до нас на Тернопільщину. Взяли його на ферму, він там працював. Богдана я гукала, але він не захотів, бо у нього у Харкові дівчина.

— Тобто Богдан лишився в Харкові, а Віталій приїхав до вас на Тернопільщину. Як він опинився на службі?

— Він був на роботі, йому принесли повістку додому, я розписалася. Він прийшов, я кажу: "Синочку, тобі прийшла повістка". Він відразу: "Я поїду". Віталік поїхав і підписав контракт з ЗСУ на три роки. Він з місяць пробув у Житомирі на навчанні, і вже 6 жовтня їх повезли на Донеччину.

— Розкажіть про вашу останню розмову з Віталієм.

— Ми з ним спілкувалися, і я чую, що він якийсь не такий. Я кажу: "Щось трапилось?" Він: "Ні, все добре" — "Ти поранений?" — "Мам, ні, все добре". Я кажу: "Ти не такий". І він розповів, що вчора з побратимом їли з однієї тарілки, а сьогодні його вже немає. "Мамо, мені страшно". А їм 20-22 роки, це діти.

Після цієї розмови мені вже було якесь важко. Зателефонувала 27 жовтня — телефон "поза зоною". А він казав, що вони три дні на "нулі", три дні відпочивають. Вже 28-е, 29-є, 30-е, 31 жовтня, 1 листопада…

У меншої донечки 3 листопада був день народження. Ми купили торт, а на душі важко. А 4 листопада мені хтось телефонує. Хлопчина, молодий голос: "Вибачте, у мене сумна звістка..." Я просто кидаю телефон на підлогу, відкриваються двері й заходить чоловік. Він не розуміє, що сталося. Я просто кричала. Він підняв телефон, вийшов на вулицю, довго спілкувався. Потім заходить, плаче, і я зрозуміла, що Віталік загинув.

Вони загинули 31 жовтня. Його побратим розповів, що Віталік не мучився, він навіть нічого не встиг зрозуміти. Йому відірвало руку і прошило бік.

7 листопада привезли сина, ми його поховали. Обличчя ціле, молодий, вродливий…

У день поховання я нічого не пам'ятала. Пам'ятаю лише, що прийшло дуже багато людей, я навіть не очікувала. Я казала: "Краще б ці люди прийшли до тебе на весілля".

Речей Віталика нам не передали. В мене є тільки його військовий квиток, дві жовто-сині стрічки і іконка Божої Матері. Це все, що в мене є на згадку, і фотографії його.

На жаль, так сталося, паспорт його згорів. Мені робили свідоцтво про смерть за довідкою з морга. У свідоцтві про смерть записано: Муха Віталій Олегович (Віталій — син Наталі від першого шлюбу, — ред,) місце народження — прочерк, національність — прочерк, де жив — прочерк. Виходить, що моя дитина не українець, народилась незрозуміло де, а життя віддав за Україну. На питання, чому так, відповіли: "Бо немає у вас паспорта. Вибачте, такі закони".

— Наталю, а що з вашим іншим сином Богданом, який залишився в Харкові?

— Він залишився в Харкові. Це я вже потім дізналася, що він ходив, оббивав пороги військкомату, але його не брали, а Богдан казав: "Хочу воювати, в мене там брат".

Це я дізналася вже 7 листопада, на похоронах Віталіка. Знали всі, окрім мене. Бо сім'я мене берегла, щоб я не нервувала, бо в мене бувають серцеві напади.

Наступного дня після поховання я Богдана вмовляла, на колінах стояла.

До нього на похованні підійшов воєнком й каже: "Богдане, ти маєш право не йти воювати, бо у тебе загинув брат. Давай завтра приїдеш до нас у військкомат, ми допоможемо тобі написати заяву, і ти не підеш". А він сказав: "Ні, я піду, помщуся і прийду, я обов'язково повернусь".

І Богдан теж пішов до лав ЗСУ. І вони знов почали приховувати від мене. Я що не зателефоную йому, він постійно каже, що ще на навчанні. А я вже відчувала, що він не там, що він вже на Бахмуті.

Остання розмова в нього була з моїм чоловіком Романом, Богдан сказав: "Дядько Рома, тут пекло, ми звідси не вийдемо, ви тільки не йдіть на війну і не кидайте маму".

Я 2 лютого була в Тернополі у справах, приїхала додому, а в нас багато людей, і я зрозуміла, що щось сталося. "Романе, що сталося?" Він каже: "Богдан не виходив на зв'язок".

— То у вас і другий син загинув?

— Зі слів побратимів, то їх було троє, вони всі загинули. А де поділися тіла, ніхто не знає. Наразі Богдан вважається офіційно безвісти зниклим. Але надія є. Я так себе вже налаштувала, що я його побачу, що він живий.

Може, десь моя дитина без пам'яті лежить, не пам'ятає, як його звати. Ну, бувають такі випадки. Хай лікарі, медсестрички, санітарочки придивляється до фотографій. Тільки одне прошу: знайдіть мені хоча б другого сина, в будь-якому вигляді, хай без ручки, хай без ніжки, але живий. Дуже вас благаю.

А я буду надалі допомагати всім, кому я можу. Мені ці кошти не потрібні. Зрозумійте, я не буду щаслива. Я була б щаслива, якби мої діти були поряд зі мною.

У студії "Я не забуду" Наталя Чанцева познайомилася з Оленою Габ, якій оплатила операції.

"Я дуже вдячна за допомогу, що я встигла вчасно зробити операцію. І дітки мої передавали велику подяку вам", — звернулася Олена.

"Коли вирішила допомогти, я думала про діток Олени, бо їх дуже багато, а вони ні в чому не винні, їх і так застала війна, а тут ще мама захворіла. Але це не мені дякуйте — то мій син, то не я.Головне, що ви живі, Олено. Дітям потрібна мама, а мамі потрібні діти. І дай боже, щоб швидше закінчилась війна", — відповіла Наталя.

Попередні випуски "Я не забуду":

• 320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"
• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"
• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"
• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ
• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині
• "Мрія" з підписом Залужного та Антонова: як Вікторія Сокіл з Миколаєва допомагає ЗСУ