Поховали одного сина, другого — досі шукають: трагічна історія родини Гончаруків у проєкті "Я не забуду"

Щодня у соцмережах з'являються свіжі оголошення: допоможіть знайти брата, чоловіка і найстрашніше — допоможіть знайти сина.

У сьогоднішньому випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко важка історія сім'ї Гончаруків, у фіналі якої вже півтора року стоїть трикрапка та багато запитань.

Загибель одного сина та зникнення другого

У 51-річної Світлани Гончарук з чоловіком семеро дітей — найстаршому Едику 28 років, наймолодшій Варварі 9 років. Родина мешкала на Донеччині, у селі, розташованому за 12 кілометрів від лінії розмежування.

23 квітня 2022 року почався масштабний обстріл. Світлана з молодшими дітьми ховалася у підвалі. А 23-річний Толік і 18-річний Сергій були нагорі, до цього збиралися йти допомогти сусіду.

За дві години обстріл закінчився, але Толік і Сергій додому не повернулися. Прийшов сусід і повідомив, що хлопці до нього не приходили. Він пішов шукати їх. Але знайшов лише Сергія — хлопець був уже мертвий. А що сталося з Толіком — ніхто не знає й досі, його всі шукали, але так і не знайшли.

У цей же день Світлана поховала свого 18-річного сина. Поховала у садку біля власної хати, бо місцевий цвинтар був розбитий снарядами, й обстріли не стихали.

Аби врятувати інших дітей, наступного дня сім'я поїхала з села і зараз мешкає на Київщині.

"Наступного дня ми о 6-й ранку прокинулись. Взяли по рюкзаку з необхідними речами та пішли 14 кілометрів пішки по полях. А потім нас рятувальники посадили на автобус, і потягом із Дніпра ми поїхали на Київ. Далі — у село Пустоварівка, там нас розмістили в гуртожитку. Там було добре, нам давали гуманітарну допомогу, ніхто не ображав. За рік у Пустоварівці ми знайшли собі дім, у ньому живемо й досі", — розповідає 14-річний Володя Гончарук.

Коли виїжджали, Анатолія так і не знайшли.

"В селі залишалися люди, наш сусід, ми попросили їх дивитися, шукати. Потім, коли ми йшли, там наші ЗСУ стояли, мама їх ще просила. Проте досі звісток немає. Толік за тиждень до зникнення мамі говорив, що нехай він краще пропаде безвісти, ніж вона сидітиме над його могилою і оплакуватиме. Так і сталося", — говорить Володя.

За два тижні після того, як сім'я Гончаруків покинула своє рідне село, його захопили російські війська, територія й досі окупована. Згодом до родини доходили чутки, що Анатолія бачили в окупованій Ясинуватій. Більше про 23-річного хлопця нічого невідомо.

Материнське горе

Хто вимагав гроші за повернення зниклого Анатолія? Чому мати підозрювала, що могла поховати сина Сергія ще живим? Та що їй напророчили ворожки? Про це у студії "Я не забуду" розповіла Світлана Гончарук.

— Світлано, ви й до повномасштабного вторгнення жили за 12 кілометрів від лінії розмежування. Тобто і попередні роки для вас були нелегкими. Але що відбувалося 24 лютого саме для вас?

— Я зранку йшла на роботу. За 9 років війни ми вже звикли до поодиноких вибухів. До обіду почалися сильні вибухи, й нас з роботи відпустили по домівках. Ми думали, що це, як завжди, — день, два постріляють, може, місяць, і все. Проте хлопці сказали, що треба готуватися до чогось серйознішого. Вони постійно в інтернеті, тому більше за мене розбиралися. Тому ми почали готувати підвал — занесли туди постіль, речі, якісь продукти.

Я з першого дня жила в підвалі з молодшими дітьми. А старші хлопці — Сергій та Толік — ночували в хаті, вони не боялися, спускалися до нас у підвал, лише коли сильні обстріли були.

— Але в попередні роки ви не виїжджали, і 24 лютого ви також не прийняли таке рішення. Чому?

— Я дуже про це шкодую і буду шкодувати все своє життя. Дійсно, ми не думали, що буде саме така війна, ми ж там всі ці 9 років прожили. Ось так лютий минув, потім березень. Була якась надія, що все відновиться, що до нас не дійдуть російські війська.

— Пригадайте той день, коли загинув один із ваших синів, а інший зник безвісти.

— Зранку прокинулися. Я зайшла в дім на кухню, щоб приготувати дітям сніданок. Сергій і Толік пили каву.

Ми знали, що зранку зазвичай тихо. Я спустилася в підвал, почала годувати дітей і почався обстріл.

Це був обстріл із літака. Дуже страшно. Ти не чуєш, як летить літак, він може бути далеко, за кілька кілометрів від села. Ми не чуємо, як літак випускає ракету, не чуємо, як вона летить. Вона просто несподівано падає й одразу вибух.

Перша ракета впала близько до нашого підвалу. Діти почали кричати. Толік і Сергій були нагорі. Прибіг сусід Едик, каже, що не знає, де хлопці. Він їм дзвонив, але телефони не відповідали. Він забіг у хату — дивиться, телефони лежать на столі, а Толіка із Сергієм немає. Ми зрозуміли, що вони кудись пішли.

Вони часто могли піти комусь із сусідів допомогти. Мені могли не сказати, щоб я не хвилювалася. А потім поверталися та розповідали: ми тому-то води принесли, у тому будинку собак погодували, у когось корову. Бо люди повиїжджали, багато залишилося худоби, собаки на прив'язі, коти. Толік з Сергієм позабирали додому всіх, хто бігав, всі бігали у нас. А інших вони ходили по хатах годувати. Бо люди думали, що виїхали на пару тижнів і повернуться. А ось як сталося.

Той обстріл 23 квітня був дуже довгий, 2,5 години. Я все чекала, що Толік зараз забіжить і, як завжди, скаже: "Усі тут? Усі живі?" Але цього разу цього не сталося.

Обстріл закінчився. Приїхав ще один знайомий, дядько Валера. Вони з Едиком стоять, мовчать і дивляться на мене. Я одразу зрозуміла, що щось сталося. Тільки запитала: "Хто?" Валера сказав: "Сергійко. Лежить, як лялечка". Сергійко був дуже гарний хлопчик. Дівчатка почали плакати, вони ще маленькі, я почала їх заспокоювати.

Треба було щось робити, бо затишшя в нас було недовгим — година, півтори, а потім знову бомбити почнуть. Привезли Сергія, а на ньому немає крові. Почала роздягати, а в нього на нозі велика рвана рана і кров, напевно, всередину пішла, бо назовні вона не текла. Розрізала футболку — дірочка, прямо в серце. І в нього очі відкриті. Він навіть не встиг очі заплющити.

Я закрила йому очі й почала обмивати, щоб встигнути поховати. Я навіть не плакала, мене просто паралізувало.

— А це правда, що у вас були думки, що, можливо, ви хороните ще живого сина?

— Я і дзеркальце йому прикладала і слухала, раптом він дихає. Було страшно, коли ми його закопували — раптом він живий, раптом він у комі? Хоча всі перевіряли, і всі мене просили: "Свєто, ні, ну, заспокойся".

— А чого ви так думали?

— А кому хочеться вірити, що твоєї дитини немає?

— А чому так швидко поховали?

— Бо знали, що знову почнеться обстріл. Ми зателефонували до поліції, нам відповіли, що не можуть приїхати до нас. Сказали сфотографувати тіло, це буде якийсь доказ. Я так і зробила.

Я обмила Сергійка, переодягла в його улюблені речі. Ми його загорнули в підковдру і поховали. І одразу почався обстріл. Це було 23 квітня 2022 року, напередодні Великодня, нас тоді дуже сильно обстрілювали. 

Але згодом я впустила телефон у воду, і виходить, що доказів про смерть сина у мене немає.Я свідоцтво про смерть досі не отримала. Всі в один голос кажуть, що ми нічого не можемо зробити, поки ви не повернетесь, не викопаєте тіло і тоді ви отримаєте свідоцтво про смерть дитини.

— Наступного дня після похорону ви поїхали. Відомо, що з вашою хатою?

— Коли ми виїжджали, будинок був цілий. Діти говорили, що він нас охороняв до останнього. Він стояв цілий, поки ми тім були. А як ми поїхали, потім телефонує наш сусід дядько Валера: "Свєто, ваша хата горить". Був прильот, від мого будинку залишилася одна стіна та два віконні отвори в ній.

— А що відомо про Анатолія, який зник?

— У поліції прийняли заяву про зникнення Толіка, я здала ДНК.

Колихлопці привезли Сергія, пішли ще раз обійти територію в пошуках Толіка. Сергій та Толік завжди разом ходили, навіть поруч — максимум на відстані двох-трьох метрів один від одного. Повернулися, кажуть: "Ми нічого не знайшли, зовсім". Якби щось сталося, то знайшли б якусь річ його, але нічого не було. Вони кричали, кликали. Толік просто зник.

Можливо, він згодом повернувся додому, ховався в підвалі, а потім росіяни зайшли до села та знайшли його. Можливо, він зараз на окупованій території. Не знаю.

Я звернулася до організації, вони займалися пошуками сина. Моніторили морги, лікарні, шпиталі. Все було безрезультатно.

Я навіть до ворожок, екстрасенсів зверталася. Хоча раніше не вірила у все це. Але звернулася вже від відчаю. В інтернеті багато ворожок, екстрасенсів пропонують свої послуги. Але ті, хто за гроші, однозначно скажуть, що все добре. Тому я зверталася до тих, хто безкоштовно погоджувався допомогти. Я навіть не скажу, скільки мені відповіли, десь із десяток, і всі сказали, що син живий, але не може дати про себе знати, і що в нього буде дуже складний період до 2027 року. Але це не означає, що він відгукнеться у 2027-му, це може й раніше статися.

Але я вірю, що Толік живий, і я продовжуватиму його шукати.

— А правда, що вам дзвонили та вимагали викуп за сина? А одного разу навіть нібито він сам дзвонив вам?

— Так, це було торік. Дзвінок був з прихованого номера. Я взяла слухавку. "Алло, хто це?" — "Толік". — "Який Толік?" — "Гончарук". Я почала кричати: "Сину, синочку, де ти, що з тобою?" А голос говорить: "В мене прострелені ноги, потрібна операція". І все, більше нічого не казав. Я кажу: "Дай слухавку лікарю". І нібито лікар взяв трубку, каже: "Ваша дитина потребує операції, інакше ми йому відріжемо ноги".

І тут у мене кидає у зворотний бік. Чому він не назвав мене мамою, а сказав тільки "Привіт, це Толік", чому не сказав "син"? Мамою він мене зовсім не назвав. Я кажу: "Дайте мені якісь докази, що це мій син". Цей "лікар" на мене почав кричати: "Які докази? В тебе дитина вмирає. Які тобі потрібні докази?" — "Фотографії, скиньте мені фото". І вони кинули трубку.

І в цьому році мені прийшла звичайна SMS: "Я живий, я в полоні. Скинь на цей номер телефону 2000 гривень. Набери, скажи, що скинула для мене, і тобі дадуть зі мною порозмовляти". Теж шахраї. Це не Толіка манера, він так би не написав. Я виклала це в інтернеті, щоб інші люди знали, що це номер шахраїв.

Але я не опускаю руки, і продовжую розшукувати сина. Нещодавно у Толіка був день народження — виповнилося 24 роки. Ми купили тортик, сіли з дітьми, згадали, як ми раніше святкували його день народження. У нас була добра традиція: ми на всі свята, якщо дозволяла погода, з дітьми йшли в ліс, розводили багаття, смажили сосиски. Завжди разом.

— Ми просимо усіх небайдужих, хто знає про місце перебування Анатолія Гончарука, скажіть йому, що на нього чекає сім'я, що вони на Київщині. Напишіть мамі — Світлані Гончарук або в редакцію "Я не забуду" ([email protected]), ми обов'язково передамо всі дані сім'ї.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Взуття та "рука" для саперів, багі та дрон для ЗСУ: як народні винахідники допомагають наближати перемогу
• Як волонтерки "Спецназ 68+" та 14-річна дівчинка допомагають ЗСУ — приклад мешканців Умані
• Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"
• 320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"
• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"
• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"