"Хочу, щоб татко повернувся": історія 10-річної доньки захисника Маріуполя, яка переживає страшну трагедію та водночас рятує інших

"Це не складно", "це дрібниця", "так може кожен". Часто ми знецінюємо те, що робимо самі або роблять інші. Але навіть за одним маленьким кроком можуть бути приховані надзусилля, яких ніхто навколо не помічає. Сьогодні у проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко — історія особливої дитини, яка переживає страшну трагедію і водночас рятує інших.

"Коли вона йшла — люди їй аплодували"

У вересні 2022 року в Запоріжжі відбувся мітинг українських жінок за повернення військовополонених. Серед 250 учасників і 10-річна Марійка Вайло. Зовні вона здається абсолютно звичайною дитиною, однак 4-класниця лише нещодавно навчилися ходити самостійно. Дівчинка прийшла на мітинг разом з мамою через підозру, що її тато, військовослужбовець Володимир Вайло, міг бути в Оленівській колоніі під час теракту.

Марійці допоміг почати ходити лікар-реабілітолог Сергій Андріяш, він працює в Києві з дітками, які мають ДЦП. Сергій приїхав до студії "Я не забуду", щоб розповісти про свою одну з найулюбленіших маленьких пацієнток.

— Сергію, мабуть, найскладніший момент у вашій роботі — моральний аспект.

— Так, треба бути дуже морально підготовленим до цього, тому що діти бувають різні. У мене є хлопчик Сашко. Коли з ним займаюся, він ставить питання: "Петровичу, а чого це трапилося зі мною? Чого Бог дав мені таке покарання?" Бувають іноді моменти, коли ти не знаєш, що сказати дитині. Як можна відповісти 10-річній дитині на таке питання?

— І що ви кажете?

— Говорю: "Ну, значить, ти сильний, значить, Бог дав тобі таку долю, щоб ти ніс її та не здавався". І Сашко не здається, він завжди приходить, у нього по три години заняття.

І коли у діток щось виходить — це велике досягнення. Ось, він встав на коліна або навпочіпки чи зробив якісь перші кроки. Для них це вже перемога, дуже велике досягнення. А для батьків це завжди сльози — сльози радості.

Коли дитина самостійно не ходила, і її ставлять на ноги та кажуть "іди, хоча б зроби 2-3 кроки" — це страх, це не передати словами. Вона просто стоїть. Кажеш: "Я тебе тримаю, я йду позаду тебе. Зроби два кроки". Вона буде стояти, кричати, плакати, бо їй страшно.

Ці діти мають таку специфіку, що якщо їм не надавати допомогу, цей діагноз прогресує.

— Однією з ваших пацієнток була маленька Марійка. Розкажіть про цю дівчинку.

— Марійка потрапила до мене десь 8 років тому. Їй на той час було два рочки. Вона була дуже балакуча. Говорила, як директорка — що, де, куди, як. Я почав з нею займатися, у неї були всі перспективи на те, щоб вона ходила.

— Ви можете описати фізичний і емоційний стан Марійки, коли вона прийшла до вас?

— У Марійки було ДЦП. Фізично, якщо брати за п'ятибальною системою, вона була десь на три з плюсом. Бо ніжки були слабкі, спина була слабка. Самостійно вона не ходила, тільки з підтримкою.

Емоційний стан. Вона була, як ураган. Така: "Я не буду, я не хочу". Іще в неї була одна козирна фраза: "Відпусти мене, йомайо". Тому я почав її називати "Маша-йомайо". Я пояснював, що коли ти будеш ходити на ногах, світ буде іншим, не таким, як ти його зараз бачиш. Так ми працювали 8 років.

— Як часто дівчинку до вас привозили на лікування?

— До повномасштабної війни це було 6-8 разів на рік. Ми проходили спочатку 5-6 кроків, потім 2-3 метри. Влітку 2021 року вони приїжджали останній раз, і тоді Марійка самостійно пройшла дуже велику відстань.

Тобто Марійка почала ходити. Ми влаштували їй першу самостійну прогулянку вулицею.

І коли вона йшла — люди їй аплодували. Бо ми вже шість років працюємо на Оболоні у Києві, і вже багато хто про нас знає. І ось люди гуляли з дітьми, йшла Марійка, і вони аплодували та кричали "молодець".

На тротуарі був люк, і Марійка за нього зачепилася. Я говорю: "Давай поможу", а вона: "Я сама. Це так класно самій йти". Вона піднялась сама і пішла. Це такий спалах у голові — і в неї, і в мене. Ну, я майже 8 років з дитиною працював і, нарешті, вона сама пішла. Для мене це теж був такий вибух.

— Хто частіше привозив дівчинку на реабілітацію? Чи знайомі ви з батьком Марійки?

— Частіше привозила мама. Бувало, що приїжджали мама і бабуся. А татко привозив останні три рази, у 2021 році, це коли вона сама пішла.

Вони повинні були приїхати наступного разу у 2022-му, після Нового року. Але розпочалася війна. Вони мешкали в Запорізькій області, село Кам'янське. Та частина, на жаль, потрапила під окупацію.

Я дізнався, що татко Марійки захищав Маріуполь на "Азовсталі".

"Відходимо від військового, а вона каже: "Пахне, як мій тато"

Село Кам'янське, де мешкала родина Вайло, розташовано поміж Мелітополем та Токмаком. У перші ж дні повномасштабної війни воно опинилося в зоні обстрілів, а потім було окуповане російськими загарбниками. Родина вимушена була переїхати до Запоріжжя. Їхній батько, Володимир Вайло, ще з 2014 року захищав країну на Донбасі, а на момент повномасштабного вторгнення був під Маріуполем.

"З перших днів війни у нас почалися обстріли в селі. Ми змушені були перебувати майже весь час у погребі з маленькими дітьми. Маленький онучок ще зовсім не розумів нічого, на той час йому півтора рочки було, а Марійка уже була старша. Спочатку з одного боку летіли над головами снаряди, потім — з іншого. Коли вже просто несила було сидіти, 3 березня ми швидко, мабуть, хвилин за 15, зібралися і виїхали з села", — пригадує Наталя Скориця, бабуся Марійки.

Родина в Запоріжжі зараз винаймає житло. Наталя каже, що це ще буде довгий час, бо їхній будинок у селі зруйнований.

"Вийшло так, що лінія фронту пройшла через центр нашого села. По один бік річки — наші, а по другий бік — росіяни. Будинки горять, там уже не залишилося нічого", — сумує жінка.

— Наталю, чим зайнялася Марійка під час війни?

— Марійка — творча дитина. Вона любить ліпити, малювати. Я одного разу купила їй намистини для того, щоб розвивати дрібну моторику. Ви ж розумієте, наша проблема ДЦП — то не тільки з ніжками, а й з ручками.

Запоріжжя теж недалеко від лінії фронту. Коли ми виходимо на прогулянки з Марійкою, то зустрічаємо дуже багато військових. І коли вона бачить військових, то в кожному з них вона бачить свого тата. Це дуже важко.

Одного разу вона мене спитала: "А що ми можемо зробити приємне для наших військових?" Я й сказала: "Ми можемо підійти, подякувати. Ми можемо зробити оберіг та подарувати. Їм буде приємно".

І Марійка почала робити маленькі сердечка, до них прикріплювала квіточку, вишивала бісером, пришивала синьо-жовту стрічку, також плела браслетики на зап'ястя. Потім це складала в конвертик і вкладала маленький лист для захисника, в якому писала, що вона дякує за те, що її захищають, що сподівається, що над нашою країною завжди майорітиме синьо-жовтий прапор, що вона просить, щоб воїни себе берегли й поверталися живими.

— Скільки оберегів зробила Марійка?

— Мабуть, уже понад 300. Ми їх і не рахуємо. Також вона робить намиста з браслетками, почала їх продавати. Зібрала вже деяку суму.

Не один випадок був, що військовий каже: "Завтра мене виписують з госпіталю, і я завтра — на передову. Якраз ваш оберіг дуже доречний у цьому випадку". І ти обіймаєш його, хочеться закрити руками від усього лихого. І розумієш, дивлячись в очі, що цієї людини може в будь-який момент просто не стати. Це чийсь тато, чийсь син, чийсь брат, але вони всі хоробрі, мужні.

Нам життя і слів не вистачить, щоб віддячити їм за подвиг, за все те, що вони роблять для нашого народу.

Марійка щовечора молиться, звертається до Бога та просить, щоб всі захисники повернулися додому живими, щоб швидше повернувся їх коханий тато. Просить, щоб війна закінчилася якомога швидше, щоб всі були живі та здорові.

Було так, що попрощалися з військовими, відходимо від нього, а вона каже: "Пахне, як мій тато".

"Я там, звідки не повертаються"

Мама дівчинки Тетяна Вайло живе з двома полярними почуттями — біль за чоловіка і гордість за доньку. І щоб не передати свій смуток дитині, жінка про дещо мовчить вже півтора року.

— Тетяно, що спричинило захворювання Марійки?

— У мене була дуже важка вагітність, передчасні (на 32-му тижні вагітності) та важкі пологи. Марійка народилася 23 серпня — на День Державного прапора.

Коли лікар вийшов до чоловіка, він сказав: "Ну, нічого, вона народить ще. Шансів на те, що дитина виживе, немає". Було запропоновано лишити її в пологовому. Але у нас навіть думки такої не було, навіть на секунду.

Нам і в реанімації не давали шансів. Вона була дуже тяжкою, "неперспективною" дитиною. А згодом зателефонував лікар і каже: "Ваша дитина інтубувалася". Це означало, що вона самостійно дихає. Це був дуже щасливий момент для нас.

Потім нам віддали Марійку, і я продовжила її виходжувати сама.

— Який шлях вам довелося пройти, аби Марійка змогла самостійно ходити?

— Це були нескінченні походи по лікарях, віра в якісь чудодійні уколи. Ми потрапили до Харкова, там мені вже лікарі сказали: у дитини ДЦП, уколами це не лікується, треба постійна фізична реабілітація, і ви мали її робити ще рік тому, від самого народження.

Ми почали шукати вже реабілітологів. Думали їхати в Трускавець, але там була дуже велика черга. І нам якось раптом потрапило відео у YouTube, де СергійПетрович поставив на ноги дівчинку. Ми зібрали кошти та поїхали.

Це була зима. Перша реабілітація. Для нас все було ново. Заходиш — діти плачуть. У Петровича все дуже жорстко. А для нас, щоб хтось крикнув на наше золоте дитя, та боже збав.

Коли мій чоловік почув це, то стояв та кулаки стискав: "Та як це? Чому він на неї кричить?" Але потім, коли ми побачили перший результат…

Вже був четвертий курс реабілітації. Вийшла дівчина, каже: "Я зараз привідкрию дверцята, і ви подивитеся". І Петрович так тикає Марійку пальцем в спину — тук-тук, тук-тук. І вона сама робить кроки.

— Які були ваші враження, коли Марійка сама пішла?

— Телефонує Петрович, каже: "Ну, ти там випий чогось. Зараз я тобі скину відео". Думки у мене були не дуже хороші. Сідаю, відкриваю месенджер, а там відео, де Марія йде вулицею. А там відстань досить значуща. Вона проходить в один бік, потім розвертається і повертається.

Сказати, що я була щаслива, це нічого не сказати.

Коли Петрович виставив в мережі це відео, мені телефонувала купа знайомих, інші батьки таких діток. Всі нас вітали. Мене з весіллям так не вітали.

За нас раділо пів країни. Це було дуже приємно.

І в той вечір маленький син також зробив свої перші кроки. Вони пішли, можна сказати, в один день.

— Але не все так просто. Так?

— Синок був довгоочікуваною дитиною. Ми з чоловіком дуже хотіли сина. Була чудова вагітність, легкі пологи та прекрасна дитина, до півтора року стовідсотково здорова.

А потім в грудні 2021 року чоловік знову поїхав в АТО/ООС на Донбас. А він також татів синочок, він вже з ним розмовляв, уже були перші слова. І почав зникати зв'язок з татом, все менше і менше він міг виходити з нами на зв'язок. І я почала помічати, що син закривається. Він дуже нервував. Він не любив, коли я брала телефон, коли йому показували фотографії тата, тому що вони не розмовляли один з одним. Він відкидав телефон, дуже сердився, плакав і тікав.

І з часом на фоні стресу ми маємо аутизм.

— Немає слів. На вашу сім'ю випало стільки випробувань. Але ви дуже сильні люди, і я впевнена, що ви зможете поставити обох дітей міцно на ноги. Не можу не спитати про чоловіка, батька ваших дітей.

— Це було кохання з першого погляду. Через рік, як я закінчила школу, ми одружилися. З 2014 року Володя захищав країну на Донбасі, і на момент повномасштабного вторгнення він вже перебував під Маріуполем.

Він зателефонував 24 лютого, і потім зв'язку не було. Раптом 2 березня мені телефонує. Я йому перше кажу: "Будь ласка, тільки скажи, що ти не в Маріуполі". Тому що ми вже знали, що місто в оточенні. Він каже: "А де? Я тут, ми тримаємося, все буде добре. Як буде зв'язок, я зателефоную". І потім ще 6 днів очікування.

8 березня був крайній зв'язок. Володя зателефонував, привітав нас з донькою зі святом. Сказав, як він сильно любить доньку та сина, щоб вони слухалися маму.

Коли я взяла трубку, він каже: "Ну, ти ж розумієш, я там, звідки не повертаються".

Я йому одразу сказала: "Ти навіть такого мені не кажи, навіть не думай, ми на тебе будемо чекати. Ми віримо, що все буде добре. Я ж без тебе не зможу". Він каже: "Ти в мене сильна, ти зможеш. Я знаю, що в тебе все вийде". І от ці слова, як на повторі з дня у день. Я прокидаюся з ними, я засинаю з ними.

З оцієї нашої крайньої розмови вони просто звучать на повторі. Що "ти сильна, ти зможеш".

— Він в якому зараз статусі? Зниклий безвісти чи у полоні?

— У нас було дуже багато статусів за цей час.

Він вже нагороджений посмертно орденом "За мужність" III ступеня.

— Він загинув?

— Але поки немає тіла, я буду шукати. Я вірю в те, що він живий. Є свідок, який сказав, що, імовірно, Володя загинув від кулі снайпера. Але цей хлопець сам сказав: "Я не перевірив. Я не зміг до нього дотягнутися". Ми віримо в те, що він був тяжкий "300-й". Нам говорили, що, можливо, він був серед тих, хто вийшов з "Азовсталі", але в тих списках його не було.

Я сказала, що поки не побачу на власні очі тіла, я не здамся, я буду шукати до останнього.

— А Марійка знає про це?

— Вона запитує кожен раз, коли я їду до штабу, коли я їду на всі ці зустрічі: "Мамо, ну, що — знайшла? Мам, ну, знайшла?" Я їй відповідаю чесно:  "Я не знаю, де він. Я не знаю, що з ним. Але я буду шукати далі".

Я бачу, як вона дуже переживає. Але вона це все тримає в собі. Вона дуже рідко плакала, може, лише пару разів. Марійка вірить в те, що тато повернеться, що ми відбудуємо будинок і все буде добре.

— Попри все ви разом з дитиною ходите на мітинги.

— На кожен мітинг, кожну акцію, що є в нашому місті. Я стала координаторкою рідних зниклих безвісти та полонених нашої бригади, і всіх тих, хто перебував в Маріуполі.

Марійка ходить зі мною на зустрічі. Беру її не завжди. Але вона відчуває, що робить щось для того, щоб знайти тата.

— Ви не думали, що, можливо, дитині й варто розповісти ось ці найгірші звістки?

—Якщо немає 100% доказів, навіть якщо скажуть 99,99%, в мене буде ота маленька надія. Я не готова, щоб дитина знову проживала ці емоції. Їй було дуже важко, коли два роки тому померла її тітка, моя сестра. Ми з чоловіком тоді разом їй це говорили. Вона дуже кричала, дуже плакала. І я не готова, щоб... Немає у нас тих стовідсоткових свідчень.

Поки немає тіла — є надія.

— Ваш лікар, Сергій Петрович, розповів, що ви вже два роки не з'являлися з Марійкою в його кабінеті. Він, як лікар, каже, що це дуже погано для реабілітації дитини, що можливий відкат від цих позитивних моментів. Чому ви не приїжджали до Києва?

— Ми мали приїхати взимку, але почалася війна. Потім зникнення чоловіка, потім дуже скрутне фінансове становище. Коли я вже зібрала кошти на реабілітацію, почалися розмови, що буде наступ на Київ з Білорусі, були обстріли Києва. Довелося нам далі сидіти в нашому прифронтовому Запоріжжі.

Ми знайшли реабілітолога в Запоріжжі, вона з Марійкою працює. Але ми розуміємо, що це не Петрович. Якщо Петрович міг добитися результату буквально за два тижні, то тут нам, щоб досягти того результату, треба пару місяців.

— Тетяно, що вам необхідно для того, щоб ваша дитина потрапила на реабілітацію до Києва?

— Саме зараз мені потрібен час і кошти. Якщо чесно, зараз навіть не знаю, скільки мені буде коштувати реабілітація і проживання в Києві. Я ще не рахувала по теперішнім цінам. Раніше з проживанням, з дорогою нам один курс виходив 20-25 тисяч гривень.

"А дитинство йде"

До студії "Я не забуду" приїхала і 10-річна Марійка Вайло. Вона вперше за два роки зустрілася зі своїм лікарем. Дівчинка не знала, що тут буде Сергій Андріяш, тому сюрприз вдався.

Марійка продемонструвала подарунки від бійців ЗСУ (медаль від 128-ї бригади та шеврони від інших підрозділів), а також познайомила зі своїми виробами — обереги, браслети, намиста.

Вона подарувала оберіг Сергію Андріяшу та пояснила, що чарівну ниточку треба пов'язати на ліву руку і не знімати до кінця війни.

"О'кей, так і зроблю", — пообіцяв лікар.

Дівчинка розповіла, що у неї всього дві мрії — щоб тато повернувся, та щоб Україна здобула перемогу. А коли вони здійсняться, то можна буде повернутися до довоєнних дитячих мрій — про кішечку, собачку та подорож на море.

"Ми з чоловіком їй пообіцяли, що як ми переїдемо жити окремо, в неї буде своя кімната. Також ми виділимо місце біля будинку для собачки. Ми дуже хочемо лабрадора і котика. Але так сталося, що зараз ні будинку, ні місцини, нічого, а дитинство йде. Час вже не повернеш, тому від нас залежить те, наскільки дитина запам'ятає з кращого боку оці важкі часи", — говорить Тетяна Вайло.

Програма "Я не забуду" вирішила здійснити одну з дитячих мрій Марійки. Тепер у дівчинки є свій вихованець — кошеня.

Діти мають право бути щасливими, навіть коли в країні іде війна, коли більше немає свого дому, і коли доводиться виборювати своє власне здоров'я. А ми, дорослі, маємо здійснювати їхні мрії. Бо ж вже навчені, що нічого не можна відкладати на потім.

Ви також можете приєднатися до здійснення мрії Марійки про повернення до свого улюбленого лікаря Петровича. Номер банківської картки мами дівчинки — 5168 7456 1522 6096 (ПриватБанк), Вайло Тетяна В'ячеславівна.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Поховали одного сина, другого — досі шукають: трагічна історія родини Гончаруків у проєкті "Я не забуду"
• Взуття та "рука" для саперів, багі та дрон для ЗСУ: як народні винахідники допомагають наближати перемогу
• Як волонтерки "Спецназ 68+" та 14-річна дівчинка допомагають ЗСУ — приклад мешканців Умані
• Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"
• 320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"
• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"