Як волонтерки "Спецназ 68+" та 14-річна дівчинка допомагають ЗСУ — приклад мешканців Умані

Щодня в соцмережах ширяться дописи про збори на потреби Збройних сил України з мотивуючим примітками на кшталт "Не випий кави, 20 гривень — це вже внесок". А є люди, які донатять тисячі, не маючи вдома навіть хліба. Після цього випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко вам точно захочеться зробити щось корисне.

Героїня сьогоднішнього випуску — 14-річна Наталія Омельчук, яка реалізує свої вироби та картини задля допомоги ЗСУ. Наразі дівчинка вже зібрала 150 тисяч гривень.

Волонтерський тандем

14-літня Наталія Омельчук мешкає в Умані, любить малювати та робити різні саморобки. Вона продає свої роботи на території відомого на всю Україну парку "Софіївка".

"В перші дні війни до мене завітала наша співробітниця Світлана Омельчук зі своєю донькою Наталею з проханням, щоби на території парку реалізувати картини Наталі для допомоги Збройним силам України. Я погодився на їхню пропозицію. На Нижній алеї Наталка облаштувала собі місце на лавочках і почала реалізовувати свої роботи", — говорить Володимир Грабовий, директор Національного дендрологічного парку "Софіївка".

Кошти, зібрані від продажу, Наталя передає Зінаїді Сороці. Пані Зінаїді 68 років. Попри свій поважний вік, з початку повномасштабного вторгнення жінка 86 разів відвозила допомогу військовим у гарячі точки.

Зінаїда Сорока допомагає воїнам з 2014 року разом з іншими прихожанками Свято-Покровського храму, що в Умані.

"Наша група — здебільшого це віруючі жіночки пенсійного віку, яким вже понад 68 років. Наші воїни, наші хлопчики, сміючись, нас називають "Спецназ 68+". Ось їде машина на передок, і є місце щось довантажити. Мені телефонують і кажуть: "Підіймайте свій "Спецназ 68+". У нас навіть не 68+, серед нас є Ніна Смирнова, якій 86 років, її хлопці, теж сміючись, називають "Євромийка". Тому що ми виготовляємо дуже багато домашніх консервів, і для цього треба банки. Саша Паламар збирає банки по місту і везе до бабусі Ніни, яка їх миє та стерилізує. Тому її й називають "Євромийка", — розповідає волонтерка.

"Спецназ 68+" об'єднав зусилля із Наталкою Омельчук, бабуся якої теж є прихожанкою Свято-Покровського храму.

"Ми ж їздимо, і нам постійно були потрібні кошти на солярку, на паливні матеріали. І якось приходить Наталка і дає 100 гривень. Каже: "Бабусю Зіно, візьміть". Я запитую: "Наталю, а де ти взяла гроші?" — "Це мої гроші, я сама заробила". Я звернулася до її бабусі: "Галю, Наташа дала гроші" — "Бери, не сумнівайся, це вона сама заробила — продала якусь свою саморобку". А потім Наташа принесла нам 200 гривень, потім 350. А потім вона звернулася до директора "Софіївки", щоб там продавати свої роботи", — пригадує пані Зінаїда.

Волонтерка розповіла, що Наталя хоча із малозабезпеченої сім'ї, проте всі зароблені кошти віддає на ЗСУ, "вона ні копієчки собі не лишає, ні морозива собі не купила, нічого".

На сьогодні Наталка передала групі пані Зінаїди 150 тисяч гривень. На перші кошти волонтерки купили свиню, з якої зробили для захисників тушонку, паштет, кров'янку, сало, запечене м'ясо.

"Потім ми придбали "Волгу", бо 59-й бригаді треба було мотор в "уазик". А до "уазика" підходить мотор від автомобіля "Волга". Ми її придбали за 50 тисяч, відремонтували того "бусика", відправили. Купляли турнікети, оклюзійні наліпки (спеціальний пластир з клапаном для закриття ран в грудній клітині, — ред.). Теж за Наталині гроші ми купили для хлопців генератор. Перерахували кошти 72-й бригаді, яка збирала на безпілотники", — перелічила Зінаїда Сорока.

Волонтерки в захваті від 14-річної дівчинки, яка замість дівочих забав весь вільний час використовує на виготовлення виробів, написання картин.

До Наталки навіть приїздили журналісти з Норвегії, які, побачивши її роботи, пообіцяли після закінчення шкільного навчання допомогти дівчинці вступити до художньої школи в Норвегії.

Поза волонтерством

На які кошти живе сім'я школярки, що сталося з батьком Наталки та чому іноді дівчинка недоїдала — про це у студії "Я не забуду" розповіла її матір Світлана Омельчук.

Світлані 51 рік. Жінка народила двох дітей і понад 20 років займалась їхнім вихованням та домашнім господарством. Лише нещодавно вона повернулася на роботу, і тепер займається озелененням у парку "Софіївка".

— Світлано, розкажіть про вашу сім'ю.

— Ми мешкаємо у місті Умань. На цей момент ми проживаємо утрьох — я, бабуся (моя мама, їй 78 років) і Наталя. Старший син, йому 31 рік, живе від нас окремо з дружиною. Він військовослужбовець, зараз боронить Україну.

— Ми можемо у вас запитати про батька Наталочки?

— Батько Наталки помер два роки тому. В нього тромб лопнув, серце не витримало. Він теж служив, але ще в Афганістані, це було при Радянському Союзі. І син сказав: "Батько воював, і я буду воювати".

— На які гроші ви живете?

— Взимку ми жили на бабусину пенсію і на пенсію Наталочки — в нас малозабезпечена сім'я, тому і їй нараховується пенсія. Грошей не вистачало, навіть не було за що хліба купити. А зараз я працюю в парку "Софіївка", зарплата є. Але теж інколи не вистачає грошей.

— Так Наталка заробляє гроші, вона могла з них…

— За це геть мови немає. Наприклад, коли немає грошей, а Наталці треба купити нитки, стрічки, то ми просимо у неї гроші, тобто позичаємо, й купляємо. А бабуся отримує пенсію — і відразу гроші повертаємо.

Якось вона захотіла морозиво. "Мам, можна піду куплю морозиво?" — "Йди, купляй". А потом я зарплату отримала, а вона каже: "Дай мені 20 гривень" — "Нащо?" — "А я купляла морозиво, і мені гроші треба покласти на місце".

— Це правда, що ви ще допомагаєте військовим тим, що робите сухарики?

— Так. Приносять хліб, ми його нарізаємо, сушимо, фасуємо в пакетики, відносимо до церкви. І Зіна Михайлівна возить до наших воїнів. Наші сухарики вже прославилися на всю Україну.

— Розкажіть про життя Наталки поза волонтерством.

— Вона в цьому році перейшла в восьмий клас. Найулюбленіший її урок — малювання. Також любить фізкультуру, хімію, біологію.

Наталка в мене чуйна, добра дитина. В неї багато друзів. Я вже її виганяю, кажу: "Біжи трішки погуляй. То ж не добре сидіти постійно за тими саморобками".

Любить готувати — пече печиво в духовці, картоплю фрі дуже любить готувати, супи.

— А чи вирішила Наталя, ким хоче стати в майбутньому?

— Хотіла бути ветеринаркою, потому хотіла там бути перукаркою. А зараз вже хоче бути кухарем-кондитером.

"Тоді я зрозуміла, що буду й далі допомагати ЗСУ"

До студії "Я не забуду" завітала і сама Наталка Омельчук. Вона розповіла про свою творчість та волонтерство.

— Звідки в тебе з'явилася ідея виготовляти саморобки на продаж і допомагати нашим Збройним силам?

— З інтернету. Я побачила відео, де дівчинка збирає кошти для ЗСУ. Тому вирішила теж допомогти. Так же буде простіше наблизити нашу перемогу. Я пішла до бабусі та сказала, що хочу у волонтери. Перша ідея була — продавати малюнки.

— Ти не боялася, що люди можуть якось не так відреагувати на тебе? Чи не будуть нічого купувати?

— Трохи боялася, що буде негативна реакція, що комусь не сподобається або щось не так скажу людині. Але як я вийшла перший раз, все було чудово. Я не боялася і була впевнена, що в мене все вийде і я зможу щось продати.

— Що ти продала найперше?

— Картину, яка була не намальована, а зліплена з паперу. Я змотувала різнокольорові шматочки паперу, приклеювала їх на аркуш і так створювала цю картину. Ця картина поїхала до Карпат, в музей, але не знаю, в який. Я продала її за 200 гривень.

— А чи отримувала ти якусь подяку від військових?

— Так, як звільнили Херсон, до мене прийшли два військових і подарували прапор. Прапор з Херсона, на ньому розписалися військові на знак подяки за те, що волонтерю. Написали побажання.

Також до школи завітав військовий і передав мені прапор з 72-ї бригади "Чорні запорожці". А ще вони надіслали мені відео з побажаннями, записували його в Вугледарі. Я була в шоці, дуже була рада. Відразу побігла додому, показала це відео мамі. Тоді я зрозуміла, що буду й далі допомагати ЗСУ.

Також є подяки з Києва, і ще одна в школі.

Прапори я беру з собою, коли йду продавати свої роботи. Вивішую тільки один — "Чорні запорожці". А з підписами окремо в пакеті стоїть. Якщо людина захоче подивитися, я дістаю, показую.

— Влітку ти без проблем могла продавати роботи в парку. Була хороша погода. Зараз осінь, холодніше, а попереду зима. Продавати в парку ти, мабуть, уже не зможеш?

— Не зможу. Я думаю зробити свою сторінку в інтернеті та продавати через інтернет. Хочу, щоб люди купували мої вироби, щоб не проходили, не пролистували мою сторінку, бо я збираю кошти для ЗСУ, і вони всі туди підуть.

— І що буде у твоєму інтернет-магазині? Розкажи про свої вироби, і скільки вони коштують.

— Я плету браслети, продаю їх за 50 гривень. Їх частіше за все купують. Я бачила, що купують браслетики дівчаткам навіть в волосся. Також роблю брошки, вони коштують 80 гривень.

Роблю вазочки із вушних паличок. Така вазочка — 200 гривень.

Сакури — червоно-чорні та синьо-жовті, корзинка з кошенятами. Вони теж по 200 гривень.

Є зайчики, ведмедики — 120 гривень.

Ще є малюнки. Всі по 100 гривень. В мене люди в основному купляють чорно-білі, тому стараюсь їх більше малювати.

Також роблю магніти, ось на цьому намальована "Софіївка". Вони коштують 50 гривень.

— Ми знаємо, що всі матеріали ти купуєш зі своєї пенсії. Тому даруємо тобі набір матеріалів для творчості, з яких ти б могла й далі робити прекрасні поробки. І ми знаємо, що ти любиш танцювати. Тому танцювальна студія Gut Dance Family в Умані запрошує тебе на безплатні заняття.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Один син загинув, другий — зник безвісти: як мати оборонців допомагає українцям — в проєкті "Я не забуду"
• 320 000 гривень для ЗСУ та пісня з фіналістом нацвідбору Євробачення: дует пенсіонерів "А ми удвох" у проєкті "Я не забуду"
• Без грошей, житла і родини через допомогу Україні — історія волонтера з Німеччини Майкла Майєра у проєкті "Я не забуду"
• Медики були далеко, виїхали мінометники: героїчна операція порятунку військовослужбовця — у проєкті "Я не забуду"
• Чемпіонка світу і Європи з шашок: як 11-річна Валерія Єжова допомагає ЗСУ
• Майданчики для спорту й дітлахів, зона відпочинку та кінотеатр: як родина загиблого воїна відроджує село на Черкащині